Прогноз погоди

Я ніколи не мав ілюзій щодо прогнозів погоди, але іноді їхні гадання на послиненому пальці виходять за межі добра і зла:

Ух капєц, +34-37!

Текс, глянемо http:/yr.no:

Різниця між прогнозами не багато і не мало - 16 градусів!

Дураки і дороги

      Як людина, яка часто щось ремонтує, я звик до простого, і, здається, очевидного основного принципу - якщо ремонт проводиться в публічному місці, час його виходу з ладу повинен бути мінімізований. Ще працюючи в Укртелекомі, ми переносили стойки глибоко вночі, щоб якомога менше людей постраждало від цього вандалізму.

       Зовсім не те у Львові. Неможливо не дивуватись, споглядаючи ремонт доріг у нашому місті. У місті, де вулиці вузенькі, а машин багато, і тому кожна дорога перетворюється на "дорогу життя", практикується наступна революційна технологія.

Пункт перший. Повний дестрой.

    В цьому пункті всі дороги, які заплановані до ремонту на наступні півроку, знищуються важкою технікою. На місце приїздить купа бульдозерів, які здирають бруківку разом з тротуарами і люками, а на місце одного з люків ставиться гігантська чавунна параша для робітників. Якщо проводити аналогію з роботою програміста, то першою дією масштабного рефакторингу є повне відключення прямо в продакшені всіх фіч, код яких планується рефактнути за наступні півроку. Занавєс!

Пункт другий. Активний.

   Далі на сцену виходять зо два десятка робітників, які дуже активно порпаються у нутрощах дороги, і викликають в душах громадян серйозну надію, що зроблять вони все дуже швидко, і все не так вже й погано. Ну знесли половину функціонала в продакшн-системі, ну але помилку свою зрозуміли, і тепер сидять ночами аби все запрацювало! Буває, всі помиляються... Потерпимо. Зате потім матимемо чистий порефакторений код без багів!

Пункт третій. Таємничий.

   На четвертий день активного рефакторингу-ремонту громадяни з подивом помічають, що робітники з дороги зникли. Їх немає. Параша стоїть, матеріали на місці, але дорогу ніхто не робить. Лише двоє-троє людей епізодично колупаються в рештках дороги, але результатів не видно жодних. Їх і не може бути. Не можуть поремонтувати дорогу два вуйка з киянками, навіть якщо в них по шість рук.

Нема комітів. Програміст, що робив рефакторинг, стомився, і перемкнувся на інший баг. А про рефакторинг - забув, і тому юзери криють його матом і сидять без ключових фіч, не розуміючи що відбувається, і коли це закінчиться.

Невже ті, хто сидить в ратуші, не розуміють, що спочатку потрібно зробити одну дорогу, але швидко, а потім закривати наступну для ремонту?

Тьолки, гроші, два патики

Мене тоже одна тьолка любіла. 

Но у нєйо, панімаіш, только тєло 

красівоє, мозгі савсєм атсутствуют...

(С) Л.П.

Вступ

Ця історія трапилась кілька місяців тому, але тоді пост на цю тему я закинув, і от зараз прийшла його черга...

      На початок святкування промоушна одного з друзів я мав один боржок перед сумлінням - огородити газон під будинком. Отже, полишивши паті на самому початку, я пішов в будівельний магазин, який знаходиться по дорозі з роботи в центр, та придбав там два двометрові бруски повні скалок, які можна порубати на кілочки для огорожі. А оскільки в офіс це перти не хотілось, я лишив це в траві під Міленіумом, не дуже приділяючи увагу маскуванню, і не дуже сподіваючись знайти патики на тому ж місці. І пішов на свято...

Дія перша.

Лівий берег

   Традиції ходити після свята на чай з морозивом в Лівий Берег зраджувати не можна. Навіть якщо в тебе в руках склеєні скотчем 2.5метрові бруски зі скалками, які я без проблем знайшов на тому ж місці, де й лишив 5 годин тому. Походивши довкола Оперного, я знайшов для них затишне кубельце за однією з колон, і ми зайшли всередину.

    Філософські розмови під морозиво і 50 коньячку в хорошій компанії - неодмінний атрибут будь-якого свята з друзями. От і цього разу все було чудово і йшло за накатаним і сто разів відпрацьованим сценарієм, аж доки бортові системи деяких не засікли компанію самотніх дівчат за сусіднім столиком. Дівчата пристойно виглядали, і були досить симпатичними, тож хтось запропонував пересісти до них, замовивши перед тим всім морозиво. Хто шанує традиції, той знає, що це - суттєве порушення протоколу, яке досі не практикувалось жодного разу. Але було вже пізно...

     Ми напевне відвикли, але дівчата поводили себе дуже дивно, і спілкувались також. Хоча може це вже не дивно, я не знаю. Як би це сказати коректніше... В порівнянні з ними будь-який портовий вантажник - професор філології. Їх ротики цвірінькали здебільшого відбірним матом, але з потоків підсвідомості можна було зрозуміти, що частина з них навчаються на медиків, а частина - працюють в одному з вишів в центрі.

- Дівчата, а можна запитати - що ви святкуєте?

- Нічого, так просто - БЛЯДЬ нахуярились.

У перервах вони мовчали а також постійно кудись зникали по одній і парами. Поспостерігавши за ніжними створіннями, я зробив висновок, що вони допомагають одна одній блювати десь поруч. Оскільки "нахуярюватись" в компанії прекрасних дам ніхто особливо не прагнув, ми откланялісь, забрали патики з-під Оперного, та зібрались було додому...

Дія друга. Тьолки

"Хочу на стриптиз! Я ніколи не був! Please please please" - канючив я, оскільки спати все одно вже було пізно, а на стриптиз я хотів з дитинства давно. І ми рушили в один з крутих клубів поглазіти на оголену дівчатину. Попереду всіх крокував я з патиками, які виконували роль посоха, і робили мене схожим на філософа-мандрівника.

      Одна проблема - в нічні клуби не пускають людей з двометровими дошками, тож я припер їх до дерева просто в самому центрі, і ми зайшли всередину.

     Тут інший формат - все чесно, і нікому не потрібно ставити морозиво. Крім того, дівчата не гонять матом, і хоч і зі скрипом, можуть зліпити докупи дві слові, не використовуючи мат в якості сполучників. Хоча щодо морозива я трохи перебільшив - вони замість морозива п'ють коктейлі.

    Схема наступна - шість дівчат в костюмах зайчиків і інших казкових істот крутяться по черзі біля шеста, демонструючи добру фізичну форму, і все, чим наділила їх матінка-природа. Спочатку було схоже на якийсь утрєнік, але в фіналі з костюму не лишається майже нічого, і артисти йдуть в зал розкручувати клієнтів на чайові (їх чомусь потрібно запихати артистам в труси), і приватний танець. 

     Дивився я на все це, дивився, і згодом почав підозрювати, що зі мною мабуть щось не так - оголені тіла не спричиняли в мозку і іншому організмі жодних відгуків, і голі фігури як жінки категорично не сприймались. По-перше їх було шкода - тут жеж холодно. По-друге, в голову постійно лізли різні думки - про те, як вони відмиваються від всіх цих відбитків лап, які всю ніч їх мацають, і про те, що зараз хтось вкраде мої дошки.

      "Треба спробувати ще приватний танець" - подумав я, і повідомив про це одну з дівчат, які сновигали перед очима. Вона миттєво перебралась мені на коліна, і ми стали чекати кабінку. Організм мовчав.

"Так, я не можу більше чекати, я зараз засну!" - сказав я після півгодини чекань. Дівчина зрозуміла, що з її трусів вислизають 200 гривень, і потягла мене в кабінку.

      До цього я думав, що в словосполученні "приватний танець" ключовим словом є "танець", і тому геть розгубився, коли в кабінці дівчина, одним рухом скинувши з себе абсолютно все, накинулась на беззахисного мене, і почала мене "приватно танцювати". Менш за все це було схоже на танець, скоріше на один з роліків на моєму лаптопі. За мої 200 гривень вона мене досить сильно потовкла, а організм вперто мовчав. І не просто мовчав - чомусь хотілось, щоб танець "дами пріглашают кавалєров" скоріше сі скінчив, і мене відпустили...

      І тут тихенько процвірінькав дзвоник. Як в школі. Бац, і все! Я пам"ятаю, що дзвінок для вчителя а не для учнів, але вчителька виявилась напрочуд пунктуальною, і, на щастя, не стала дописувати до крапки. І не примушувала до цього мене. Вона і так добряче стомилась. Думаю, якби ще трошки - мені настав би каюк - баришня була енергійна, і працювала на совість. Я огледівся по боках, знайшов футболку, поклав 200 грн на стіл (на той момент іншого варіанту для чайових не було), і, подякувавши, вийшов з кімнати.

Епілог

     5-та година ранку - чудовий час у місті. Ані машин, ані людей. Лише поодинокі туристи і двірники, лише троє сонних втомлених розвагами козаків, лише зліплені докупи скотчем два 2.5-метрові патики.

- Хєрня це все.

- Грошей шкода. 

- Сагласєн, повня фігня. Ніяких відчуттів. І ще дошки могли спиздити...

- Ну давай фото. З дошками!

- Давай!

  ...

- Тато, де ти був? 
- Та так, святкував дещо.
- І як?
- Знаєш, Ярослава - твоя мама просто ідеальна, я б дуже хотів, щоб ти була схожою на неї - справжньою леді. Обіцяєш?

Вона сміється. Це найприємніший момент за останні 20 годин. І це - безкоштовно...

Unauthorized access prohibited

Нещодано помітив, що у Львові почали встановлювати домофони на будинки в центрі:

Раніше домофонів в центрі практично не було, оскільки брами в центрі всі нестандартні, квартир в будинках мало, а кабелі такими будинками прокладати важко через нестандартну геометрію і відсутність кабельних шахт

І ось нарешті справа зрушилась ! Домофонщики відточили технологію, і тепер я все більше бачу домофонів на старих брамах. При цьому двері і рами не міняють на залізяччя, а підсилюють сталевими пластинами, на які і ставлять магнітний замок.

Не лише оллінклюзів

Переважно до Туреччини ставляться як до країни вічного олінклюзіва, і забувають, що країна дуже цікава в історичному і культурному плані. Навіть я - любитель історії, який тричі був в цьому регіоні, лише на третій раз спромігся відвідати таке диво, як античне місто Сіде.

Прямо серед морских готелів і моря шарового пива я знайшов справжню казку, якій більше двох тисяч років!

Ще в готелі, побачивши кілька очевидно старовинних елементів, я почав підозрювати, Туреччина це не лише море і пиво Ефес...

Без назви, або "все через жопу"

Місяці два назад по ящику показали табло, яке в реальному часі показує рух трамваїв, які будуть прибувати на конкретну зупинку. І не десь там в лабораторії, а на зупинці по вул. Франка! Отак це виглядало:

Зразковий патріотизм

Про дітей

Воно дитина, воно не панімає шо папє тяжело
(С) Л.П.

      Чим більше я зіштовхуюсь з проблемами виховання дитини, тим більше я гублюся у численних рекомендаціях ще численніших спеціалістів. Насправді, питання дуже просте, і водночас дуже складне - "як зробити так, щоб діти слухались батьків ?". І хоча іноді в моєму надмірно думаючому мозку виникає інше питання - "а чи це взагалі потрібно і чи це в принципі можливо ?", я поки з ним борюсь, і тому ми його розглядати зараз не будемо.

Розвіяні міфи

На самом деле, блядь, 

мне очень обидно,

и хочется, блядь, вешаться,

от состояния панк-рока

в нашем великом Новгороде...

(С) Представитель группы Лес

Вступ

      Собачий холод, величезні відстані (площа міста - 1400 кв.км. проти 180 кв. км. Львова, і 650 кв.км. Києва), рускій мат і пияцтво, злі гопніки і ще більш злі безпридільні мєнти, що чіпляються до людей просто на вулицях - приблизно так уявляв я собі Санкт-Петербург і Росію загалом перед двотижневою поїздкою у північну столицю Росії.

Run lola, run :)

Думав про це щось написати, але це і так достатньо красномовно:

Ужаси нашего городка

Пук-лайк :)

8:30 - "поспав ок"
9:30 - "душик ок"

12:30 -  "Борщик в Кулінарна студія Крива Липа"

12:45 - "Борщик ок"

20:00 - "Стейк в The grill"

21:00 - "стейк ок"
22:00 - "Прощавай Львів, привіт Жмеринка"
22:30 - "Жмеринка - чудове місто !"

     Мабуть, успіх фейсбука і форсквера здебільшого полягає в тому, що вони знайшли якусь дуже важливу струну в певної категорії людей - бажання розповісти всім що ти з'їв і де ти був. Чомусь саме ці дві речі складають 90+ відсотків ленти соцмереж, що наводить на думку - для того, щоб бути до кінця щасливим - необхідно не лише їздити по світу якомога скоріше і дальше, і не лише їсти в престижних місцях, а й кожне місце наколювати на мапу, і неодмінно розповідати про це всім знайомим, бажано одразу в момент відвідування чи трапези. Канон каже до цього докладати фоточку найгіршої якості з вікна, чи фотку тарілки з залишками їжі. А якщо це медовий місяць чи романтична поїздка, на фото обов"язково має бути кохана. Одним словом, треба викласти в ФБ будь-який пук, і зібрати на цей пук якомога більше лайків.

      Завжди було цікаво навіщо люди це роблять. Це можна було б пояснити бажанням просвітити інших, і відкрити їм дива світу і гастрономії, та майже завжди ці коротенькі відмітки не несуть бодай якоїсь корисної і цікавої інформації - це просто бі-бі, яке сигналізує - "я теж щасливий, осьо де я є, ось що я щойно зхрумав ! А ну полайкайте мене". А по інший бік екрану інші люди сидять і клікають "лайк", ніби кажучи - "молодець, круто, мені_б_так".
         Цей пук-лайк синдром є дуже заразним, і передача вірусу відбувається теж через фейсбук наступним чином. Певно через те, що бачачи безмежне щастя людей, що постять фотки з хавчиком у престижних місцях, та месаджі типу "Прощавай Львів, привіт Жмеринка", інші думають - "Блін, а я чо пальцем роблений ? Щас я теж натикаю, щоб знали яким повноцінним і щасливим життям я живу!" В них з"являється відчуття, що їм треба зробити те саме, щоб не виглядати лохом, і... зробити бі-бі про це на ленті ФБ, щоб всі-всі про це знали. А далі відбувається ланцюгова пук-лайк реакція, яка полягає в постійній пук-лайк конкуренції - хто голосніше пукає, і кого більше лайкають.

      Незважаючи на ніби очевидну комічність ситуації, на пук-лайк синдром страждають часто цілком розумні люди, що з одного боку дуже сумно, а з іншого дає надію, що ця епідемія скоро мине, і люди зможуть отримувати задоволення від життя, не кричачи про свої досягнення на весь світ, і не вимагаючи, щоб хтось їх полайкав. І не засмічуючи в принципі корисні ресурси типу соцмереж нікому не потрібним пук-лайк спамом.

Ловіть момент :)

Після моря цього разу буде не зовсім стандартний звіт. І навіть зовсім не звіт, а спостереження з приводу сімейного відпочинку з дітьми.
      Але спочатку - без дітей. Скажімо, відпочинок двох друзів, які приїхали на море. По-перше, вони друзі, подруги, закохані, чи щось таке, тож інтереси в них більш-менш спільні. Ну може розходяться вони в алкопреференціях чи бажанні поспати вдень, але ж люди дорослі - знають слово "компроміс", і якщо один вже доїв, а інший ще ні - якось домовляться. Якщо один хоче на екскурсію, а інший на шопінг, то інший скаже:

звичайно, коханий, мені так цікаво під палючим сонцем лазити по пустелі в пошуках розбитих горшків, яким дві тисячі років ! А побувати в бані, якій півтори тисячі років - так то взагалі моя мрія скільки себе памєнтаю.

А через кілька днів почує у відповідь -

Ця купа ганчір'я Цей чудовий одяг на вішаках - я б розглядав його цілу вічність! Давай ще в один магазин зайдемо!

    Все стає інакше коли з'являються діти. Різниця в тому, що діти не знають слово "компроміс", не вміють підлаштовуватись, і плювати хотіли на всі ваші інтереси, компроміси, і реверанси з високого горба. В них свої інтереси, які рідко коли перетинаються з інтересами дорослих дядь і тьоть, і висловлювати свої бажання, безжально множачи на ноль бажання інших, вони зовсім не соромляться. І тому дитина так не скаже.

    Візьмемо приклад. Сидите ви ввечері в ресторані - у вас вечеря. Ви берете пляшку вина, розвертате замріяний погляд в напрямку моря, яке шумить, і навіває романтичний настрій. Такий прямо романтичний, що рука тягнеться до талії коханої, і... - ось вона ідилія, яку малюють нам в кіно !

І тут збоку чується голос:

Тато, мені сумно !

 - Сонечко, глянь лише - освітлене місяцем море, тиша, сяйво далеких зірочок, і найдорожчі люди поруч - хіба ж це не щастя ?

- Ні. Мені скучно.

- А чого б тобі хотілось ?

- Не знаю.
- Давай підійдемо ближче до моря!
- Це сумно.
- Давай розглядати зірочки!
- Це нецікаво.
- Давай помовчимо і послухаємо шум хвиль!
- Це нудно.

- Може спати ?

- Не знаю.

- Ну пішли.

...

      Вранці ти встаєш в робочі дні в сьомій, але оскільки зараз на роботу не треба - можна поспати скільки хочеш. Або просто повалятись, насолоджуючись тією обставиною, що нікуди не потрібно бігти, робити все одно нічого, головне до 10:30 доповзти до їдальні і прийняти чергову дозу оллінклюзіву. І тут скрізь сон ти чуєш:

Шльоп-шльоп-шльоп. Тато, пішли збирати равликів! Я вчора знайшла їх базу!

- Сонечко, можна я ще посплю?

- Можна. Я сама піду,добре?

- Добре. Тільки: не лізь до басейну, не перевішуйся через перила, не стій довго на сонці, дивись під ноги, не виходь за територію, не лізь до котів, етсетера етсетера етсетера.

Після того ти вже не заснеш. Навіть не поваляєшся досхочу, бо будеш постійно думати - дитина без нагляду ну точно щось утне. І закінчиться все завжди однаково:

- Встань подивись як там вона.

...

    Ми на морі, а головне на морі - море ! Сидячи в офісі ближче до відпустки, я думав - от як ляжу я на пляжі - буду лежати і дивитись на море, підставивши бліде пузо під сонячне проміння. Хвильки будуть битися об берег і присипляти мене, вимиваючи всю втому, накопичену за довгі дні без відпочинку... 

      Красиво. Є лише одна проблема - діти не люблять лежати і дивитись на море. І до ваших бажань і очікувань їм абсолютно байдуже, і цього прикрого факту вони зовсім не приховують. І тому збоку чується:

Тато, давай побудуємо замок!

Вам не хочеться будувати замок з піску під палючим сонцем, і не поспішайте картати себе за це - це абсолютно нормально. І ви кажете:

- Сонечко, давай сама. Я хочу просто відпочити. Розумієш, я довго працював без відпочинку, і дуже заєбавсь стомився. Мені просто хочеться спокою. Розумієш ?

- Розумію. Давай побудуємо замок через 5 хвилин.

- півгодини

- 5 хвилин

- двадцять

- 5 хвилин

- пятнадцять

- десять

- добре.

Причому якщо Ви думаєте, що Ваша мрія буде тривати цих десять хвилин - ви помиляєтесь, бо скоріш за все Вам будуть що дві хвилини нагадувати - до старту лишилось 8-6-4-2 хвилин.

    Чому так стається - я вже сказав - інтереси дітей і дорослих занадто різні. Але справа не лише в цьому. Якщо дорослі зазвичай легко прогинаються під інтереси дітей, розуміючи що "воно дитина, воно не панімає шо папкє тяжело", то дітям на це, м'яко кажучи, начхати - їх мозок ще не сформований для настільки складних почуттів як співчуття і бажання знаходити спільний знаменник, щоб всім було добре. І брехати вони не вміють, принаймні не так хитро. Тож якщо їм не подобається дивитись на море і слухати шум хвиль, то ви про це одразу знатимете.
     Це не означає, що відпочинок з дітьми поганий і нецікавий, що потрібно сплавляти дітей бабцям з дідусями, тікаючи на море, або залякувати дітей, щоб робили так як скажуть і не інакше. Але важливо мати правильні і адекватні очікування - до цього потрібно бути готовим, і не будувати ілюзій. А також розуміти, що всьому свій час, і такого відпочинку з дітьми, яким був ваш відпочинок без дітей, ви вже не матимете ніколи.

Труднощі перекладу

Малявка проти Боржави

    Для походу вихідного дня серед всіх доступних районів Карпат була обрана Боржава. Ярослава з вечора була сповнена ентузіазму, але сталася прикрість - напередодні вона вирішила змінити стиль, і тому за допомогою бабці і ножиць обрізала собі чолку. Чим цілий день була неймовірно щаслива - вийшло дійсно гарно, тим більше, що її тренер зі скейту відзначив зміну в її зовнішності. Але зранку дитині прийшло одкровення - виявляється, під час сну зачіски в жінок псуються ! І не просто псуються, а так псуються, що над цим можна дійсно довго ридати перед дзеркалом. Просто дорослі вже не ридають, бо в процесі еволюції з цим прикрим фактом змирилися, а от малі... Я ледве втягнув її в таксі - уж ми ту чолку і мочили, і сушили, і рівняли, а все одно не те, що було вчора.

     Найближча гора, яку видно прямо зі станції зветься Цицька, і назвали її так за схожість з улюбленою цією частиною тіла.
 Туди і вирішено було йти, і хоч я і дуже сумнівався, що це реально, в нас не було ніяких нормативів - ми вийшли прогулятись і побути на самоті з природою. І ми пішли:

Там вдалині видно нашу вершину, а смужки на дереві - маркування, яке нанесено для того, щоб туристи знали - вони все ще на маршруті.

Дорога на Цицьку йде через ліс з купою комарів, від яких чудово рятує Офф. Весело дивитись, як кровопивці кружляють над моїми телесами і лізуть в канапки, та сісти на тіло їм заважає невидима сила, ім"я якій - Off ! Скільки разів жерли мене комари на різних болотах і водоймах, і тепер я нарешті їм за все помстився ! Ось вона - кров, але хуй вам шукайте щастя в іншому місці, шановні ! І ось ми нарешті вийшли з зони лісу. А там - красаааа. І немає комарів. І вершина - як на долоні. Підйом сюди, доречі, зайняв 2.5 години.

Найкращий засіб для відновлення сил і натхнення - обід !

      І тут би нам розвернутись, і помаленьку піти додому, та ми пішли вгору - просто Ярославі не хотілось вертатись лісом, а іншої дороги не було. Та й мені це підходило - візуально вершина дуже близько (насправді це далеко не так), і так хочеться її підкорити.
    З Цицьки є дві дороги - назад через ліс в Воловець, і вперед - на Темнатик, Плай, а далі через закинуту сироварню - на станцію Воловець. І після певних роздумів ми таки пішли вперед.

      А нагорі жеж вітер. А вітер робить що ? Правильно - він псує чолку, блін ! Я дарма намагався пояснити, що довкола немає жодної живої душі, і її чолка тут мало кого цікавить - сльози лились рікою. Але найгірше було те, що вона не хотіла йти, вимагала маму на висоту 1200 метрів над рівнем моря, і казала, що я їй більше не тато. Зрушити її з місця я зміг лише пропозицією викликати рятувальників, які вилізуть на гору її рятувати, і побачать її зіпсуту чолку.

       Місця там неймовірно красиві - всі гори довкола вкриті кущами чорниць - їх настільки багато, що я не знаю, як ми це все влітку з'їмо. Кажуть, що місцеві влітку на них дуже добре заробляють.

Все це - чорниці. Причому, на кущах вже є ягоди пристойного розміру і рожевого кольору. Хоч поки і не їстівні.

І це все - теж чорниці !

Особливо круто це виглядає на фоні гір, на яких ще лежить сніг:

Так ми пройшли до гори Плай, а потім і до закинутої сироварні. Дійшли з криками що стомились ніжки, і що я поганий тато, але дороги назад вже не було. Часом доводилось брати 25-кілограмову красуню на плечі, тож ніжки в мене стомились не менше, ніж в неї.

     І так би ми помаленьку дійшли до станції, але раптом Ярослава сказала: 

- Тато, на мене щойно щось крапнуло.

- Ох, тільки б не було дощу, нам тоді капєц - всі намокнемо...

- Зате випрямиться моя чолка !

- Ти вже, здається, схибилась на грунті своєї чолки.

І почався дощ, який швидко перейшов у сильний дощ, а потім і у грозу. Ані парасоль, ані одягу в нас не було, тож ми взялися за руки і стрімголов побігли вниз по дорозі, яка з кожною краплею все більше нагадувала болото. І тут бачимо - перші хати і перші люди - стоять під парасолями і пасуть корів без парасоль. Наскрізь мокрі і сильно замазюкані підбігаємо до якогось дідуся:

- Як пройти на станцію ?

- А от дорога.

- Далеко ?

- Дві кілометри.

В цей момент я зрозумів, що це називається йомким словом - "жопа". В нашому стані подолати два кілометри по дощу до потяга ми наврядчи встигнемо - Ярослава вже геть стомилася, до того ж вона наскрізь мокра, а на вулиці раптом стало холодно. Але нічого не поробиш - треба йти далі. І ми стали шукати переправу через потік, який відділяв нас від дороги...

     І тут відбулося диво ! Дідусь крикнув якомусь дядькові через дорогу: "Вася ! Візьми цих двох о вокзалу !". Вася, який якимось дивом перейшов потік, вже сидів у прокуреному жигулі, і чекав на нас. Очевидно Вася вміє ходити по воді, бо я не бачив місточка в тому місці, де він перейшов потік. Часу на пошуки не було, тож я скинув черевики, закинув Ярославу на плече, і переніс її через воду, дорогою слухаючи її цікаві запитання про Світ. 

       Нарешті вокзал ! Але що робити з мокрою малявкою ? Евріка ! Я ж маю суху логіканську футболку ! І я на бігу прокричав їй:

- Зараз прибіжимо на вокзал, скинеш все мокре, вдягнеш мою футболку.

- Я не буду !

- Чому це ?

- Дівчата не роздягаються при людях, вони мої циці побачать !

- Ярослава, які в тебе циці. Ти ще букашка.

- Не буду роздягатись.

Але вибору в неї не було - забігши на вокзал, я, не слухаючи її заперечень, натягнув на неї свою футболку, і ми більш-менш спокійно дочекались потяга. Голова її була повністю мокра, що дуже налякало мене, проте принесло багато щастя їй, адже її чолка тепер мала фантастичний вигляд, і весь час до потяга вона розчісувала її моїм гребінцем.

Продовження історії - тут.

Епілог

За цей день ми пройшли близько двадцяти кілометрів, підкорили три вершини, та пережили цікаві пригоди. По результатам ніхто не захворів, лише в мене досі ледь ходять ноги, хоч в Ярослави жодних проблем з цим немає. І ще під час походу я остаточно переконався, що жінки - злегка божевільні істоти, для яких градус нахилу чолки часом важливіший, ніж всі світові проблеми разом взяті...

1586 - пожиттєвий бан

Повертаємось з Ярославою з Карпат після пригод, і тому вигляд маємо досить жалюгідний. А ще ми потрапили під дощ, і тому вона в логіканській футболці, одягненій зверху на топік. І до того ж вона вирішила, що їй час спати.

Дзвінок на 1586 в 21:35:

- Добрий день, будь ласка машину до приміського на десяту вечора.

- Таксі під'їде - передзвонимо

Так і не зміг її добудитись, тому взвалив на плечі, і пішов до таксі - скоро це все сі скінчить, і дитина буде спати в своєму ліжку. Ура !

А у Львові за час нашої відсутності (поїхали зранку) спекотне літо закінчилось, і почалась осінь. Вітруган відриває вуха, холод собачий, а ми в футболках і шортах. А вони не дзвонять, і машини не видно. Знову набираю 1586:

- Я замовляв таксі на приміський на десяту вечора. Що з тим замовленням, машина буде ?

- Їде до вас, під'їде - передзвонимо.

А на вулиці - дубак. З сплюхом на руках йду в приміщення приміського вокзалу, де, на щастя, відкрито і тепло. Але ніхто не дзвонить. 5, 10, 15 хвилин. Дзвоню сам:

- Я замовляв таксі на приміський на десяту вечора. Що з тим замовленням, машина буде ?

- Ой, а водій Вас помилково взяв інше замовлення, я зараз відправлю до вас "термінову машину". Будете чекати ?

- Стільки ж, скільки вже чекаю ?

- Трошки менше (!!!)

- ...

Ну, моя відповідь зрозуміла.

Резюме - вношу службу 1586 в пожиттєвий чорний список - не хочеться мати справ з довбойобами.

Більш деталізована претензія:

• якщо ви не можете прислати машину на 10-ту, скажіть про це
• якщо прийняли, і не змогли потім - передзвоніть і попередьте
• якщо машина приїхала - передзвоніть клієнту
• якщо водій взяв інше замовлення... ну тут важко щось радити.

Винен Яник

Займаючись скейтом разом з Ярославою, я не лише мало не зламав собі руку, а  познайомився з місцевими скейтерами, і відвідав скейт-парк:

 Все обісрано, занедбано, довкола купа якоїсь гопоти.

- Хто це збудував ?

- Місто виділило гроші. Скоро цього не буде - руйнується, ніхто не доглядає...

Десятки пацанів, яким немає куди подіти силу, і для яких збудований парк, за один день, і суму, яку вони пропивають за день, навели б тут такий порядок, що все блищало б. Натомість вони чекають, що місто прибере за ними бички і пляшки.

- Самі зробіть. Ви не зробите - не зробить ніхто. Тут роботи на день !

-  Та розумієте - дуже мало ентузіастів.

А винуватий - Янукович...

Адмірал

Цієї зими природа приносила чимало сюрпризів, і одним з ним було те, що після раптової весняної погоди знову почалась справжня зима. А метеликів про це не попередили...

     Одного з ранків нової зими, дорогою на роботу я помітив метелика, який в повному офігєнії сидів просто на тротуарі вулиці Дорошенка зі складеними крильцями.

"Проходь, Євген, ти йому не допоможеш" - звично прошепотів внутрішній голос, натренований видами наших реалій за довгі роки. І я пішов далі.

"Слухай, що я щойно бачив ! Уяви - просто неба, на вулиці, сидить метелик, і труситься від холоду." - розповідав я телефоном Іванці. 

- І ти його підібрав ?

- Ні. А що я з ним робитиму ?

- Дійсно. Шкода метелика...

     Тепер я вже не думав, а, забивши на внутрішній голос, поспішав до самотнього метелика. Він сидів на місці, і, хоч виглядав він м"яко кажучи не дуже, і ознак життя не подавав жодних, я акуратно взяв його в долоню, і пішов на роботу.

      Як же я зрадів, коли відчув, що він лоскоче мене крилами ! Він живий, йому просто було хододно ! Решту шляху до офісу метелик провів у коробці з-під мобільного телефону в мене під курткою. В офісі, оклигавши і обдивившись нове помешкання, метелик взявся літати кабінетом. Його душа прагнула на волю, тож він щоразу прилипав до вікна, але випустити його - означало б його вбити, адже на вулиці був стійкий мінус.

     Ніколи я ще так не чекав весни, і ніколи вона не приходила так повільно !!! Ми робили все можливе, щоб він жив - знесли для нього рослини і квіти з усіх можливих місць, намагались годувати медом і цукром, поїти водою, захищати від вітру з вікон. Навіть визначили його породу (він був зі шляхетного роду Адміралів), та зарахували до клану вікінгів. Але за два тижні Адмірал помер.

       За традицією вікінгів, його тіло було спалено на ладді, що змайстрував Ярослав спеціально для церемонії поховання Адмірала. Вибач, друже, що ми не змогли дотримати тебе до весни. Сподіваюсь, ті дні, що ти провів з нами, були тобі в радість.

Підготовка до церемонії поховання. Погулянка. Нарешті ти зустрів свою весну, Адмірале.

P.S.

Церемонія була завершена, вікінги поїхали, лишились тільки ми з Ярославом. І коли ми йшли вгору, раптом десь з-під наших ніг вилетів... точно такий самий метелик, яким був Адмірал ! Як після цього не повіриш в переселення душ...

Перше письмове зізнання

Як тільки хлопці-однолітки навчились писати, Ярослава отримала своє перше письмове зізнання у коханні:

Такий різний Львів

Сьогодні побував в маловідомому районі Львова, куди, напевне, нечасто ступає нога навіть пересічного львів"янина, не те що туриста. Щоб в цьому переконатись, не стану називати район - спробуйте здогадатись :)

Біля місцевого ЖЕКу

Навіть важко віриться, що це Львів.

І це - Львів. За 5 м від цього газону - звичайний львівський - витоптаний до глини. Напевне різниця між ними в тому, що цьому газону пощастило - в нього є господар.

Мені здається, це - чудо. Подивившись довкола цей плакат замироточив :)

Два рендж-ровери - чорний і білий. Інь і Янь.

Далі теж було дуже гарно, хоч район вже інакший:

І під кінець прогулянки мені кинулась в очі відремонтована брама сусіднього будинку:

О майн Год ! А де ж знайомі запльовані двері, замальовані темно-червоною масляною фарбою ? Я буду сумувати...