Малявка проти Боржави

    Для походу вихідного дня серед всіх доступних районів Карпат була обрана Боржава. Ярослава з вечора була сповнена ентузіазму, але сталася прикрість - напередодні вона вирішила змінити стиль, і тому за допомогою бабці і ножиць обрізала собі чолку. Чим цілий день була неймовірно щаслива - вийшло дійсно гарно, тим більше, що її тренер зі скейту відзначив зміну в її зовнішності. Але зранку дитині прийшло одкровення - виявляється, під час сну зачіски в жінок псуються ! І не просто псуються, а так псуються, що над цим можна дійсно довго ридати перед дзеркалом. Просто дорослі вже не ридають, бо в процесі еволюції з цим прикрим фактом змирилися, а от малі... Я ледве втягнув її в таксі - уж ми ту чолку і мочили, і сушили, і рівняли, а все одно не те, що було вчора.

     Найближча гора, яку видно прямо зі станції зветься Цицька, і назвали її так за схожість з улюбленою цією частиною тіла.
 Туди і вирішено було йти, і хоч я і дуже сумнівався, що це реально, в нас не було ніяких нормативів - ми вийшли прогулятись і побути на самоті з природою. І ми пішли:

Там вдалині видно нашу вершину, а смужки на дереві - маркування, яке нанесено для того, щоб туристи знали - вони все ще на маршруті.

Дорога на Цицьку йде через ліс з купою комарів, від яких чудово рятує Офф. Весело дивитись, як кровопивці кружляють над моїми телесами і лізуть в канапки, та сісти на тіло їм заважає невидима сила, ім"я якій - Off ! Скільки разів жерли мене комари на різних болотах і водоймах, і тепер я нарешті їм за все помстився ! Ось вона - кров, але хуй вам шукайте щастя в іншому місці, шановні ! І ось ми нарешті вийшли з зони лісу. А там - красаааа. І немає комарів. І вершина - як на долоні. Підйом сюди, доречі, зайняв 2.5 години.

Найкращий засіб для відновлення сил і натхнення - обід !

      І тут би нам розвернутись, і помаленьку піти додому, та ми пішли вгору - просто Ярославі не хотілось вертатись лісом, а іншої дороги не було. Та й мені це підходило - візуально вершина дуже близько (насправді це далеко не так), і так хочеться її підкорити.
    З Цицьки є дві дороги - назад через ліс в Воловець, і вперед - на Темнатик, Плай, а далі через закинуту сироварню - на станцію Воловець. І після певних роздумів ми таки пішли вперед.

      А нагорі жеж вітер. А вітер робить що ? Правильно - він псує чолку, блін ! Я дарма намагався пояснити, що довкола немає жодної живої душі, і її чолка тут мало кого цікавить - сльози лились рікою. Але найгірше було те, що вона не хотіла йти, вимагала маму на висоту 1200 метрів над рівнем моря, і казала, що я їй більше не тато. Зрушити її з місця я зміг лише пропозицією викликати рятувальників, які вилізуть на гору її рятувати, і побачать її зіпсуту чолку.

       Місця там неймовірно красиві - всі гори довкола вкриті кущами чорниць - їх настільки багато, що я не знаю, як ми це все влітку з'їмо. Кажуть, що місцеві влітку на них дуже добре заробляють.

Все це - чорниці. Причому, на кущах вже є ягоди пристойного розміру і рожевого кольору. Хоч поки і не їстівні.

І це все - теж чорниці !

Особливо круто це виглядає на фоні гір, на яких ще лежить сніг:

Так ми пройшли до гори Плай, а потім і до закинутої сироварні. Дійшли з криками що стомились ніжки, і що я поганий тато, але дороги назад вже не було. Часом доводилось брати 25-кілограмову красуню на плечі, тож ніжки в мене стомились не менше, ніж в неї.

     І так би ми помаленьку дійшли до станції, але раптом Ярослава сказала: 

- Тато, на мене щойно щось крапнуло.

- Ох, тільки б не було дощу, нам тоді капєц - всі намокнемо...

- Зате випрямиться моя чолка !

- Ти вже, здається, схибилась на грунті своєї чолки.

І почався дощ, який швидко перейшов у сильний дощ, а потім і у грозу. Ані парасоль, ані одягу в нас не було, тож ми взялися за руки і стрімголов побігли вниз по дорозі, яка з кожною краплею все більше нагадувала болото. І тут бачимо - перші хати і перші люди - стоять під парасолями і пасуть корів без парасоль. Наскрізь мокрі і сильно замазюкані підбігаємо до якогось дідуся:

- Як пройти на станцію ?

- А от дорога.

- Далеко ?

- Дві кілометри.

В цей момент я зрозумів, що це називається йомким словом - "жопа". В нашому стані подолати два кілометри по дощу до потяга ми наврядчи встигнемо - Ярослава вже геть стомилася, до того ж вона наскрізь мокра, а на вулиці раптом стало холодно. Але нічого не поробиш - треба йти далі. І ми стали шукати переправу через потік, який відділяв нас від дороги...

     І тут відбулося диво ! Дідусь крикнув якомусь дядькові через дорогу: "Вася ! Візьми цих двох о вокзалу !". Вася, який якимось дивом перейшов потік, вже сидів у прокуреному жигулі, і чекав на нас. Очевидно Вася вміє ходити по воді, бо я не бачив місточка в тому місці, де він перейшов потік. Часу на пошуки не було, тож я скинув черевики, закинув Ярославу на плече, і переніс її через воду, дорогою слухаючи її цікаві запитання про Світ. 

       Нарешті вокзал ! Але що робити з мокрою малявкою ? Евріка ! Я ж маю суху логіканську футболку ! І я на бігу прокричав їй:

- Зараз прибіжимо на вокзал, скинеш все мокре, вдягнеш мою футболку.

- Я не буду !

- Чому це ?

- Дівчата не роздягаються при людях, вони мої циці побачать !

- Ярослава, які в тебе циці. Ти ще букашка.

- Не буду роздягатись.

Але вибору в неї не було - забігши на вокзал, я, не слухаючи її заперечень, натягнув на неї свою футболку, і ми більш-менш спокійно дочекались потяга. Голова її була повністю мокра, що дуже налякало мене, проте принесло багато щастя їй, адже її чолка тепер мала фантастичний вигляд, і весь час до потяга вона розчісувала її моїм гребінцем.

Продовження історії - тут.

Епілог

За цей день ми пройшли близько двадцяти кілометрів, підкорили три вершини, та пережили цікаві пригоди. По результатам ніхто не захворів, лише в мене досі ледь ходять ноги, хоч в Ярослави жодних проблем з цим немає. І ще під час походу я остаточно переконався, що жінки - злегка божевільні істоти, для яких градус нахилу чолки часом важливіший, ніж всі світові проблеми разом взяті...