Країна, про яку ніхто нічого не знає

     Що ви знаєте про Румунію? Якщо всі ваші знання обмежуються тим, що це - край циган, і батьківщина головного цигана Дракули, то ви потрапляєте в 99% освічених людей з мого оточення, які не знають про Румунію абсолютно нічого. І навіть (як от я) того, що схрещена з Рено і всім в нас відома Дача Логан - насправді оригінально румунська марка, і взагалі-то ніяка не Дача, а Дакія. І це саме ті Даки, що на наших захоплених дитячих очах за сорок копійок завзято місились з римлянами на екрані кінотеатра Першотравневий. Ще до того як його розвалив землетрус під час фільму Легенда про Динозавра (нам тоді віддали гроші за квитки).
Все - неправда. Румуни - нащадки даків. Гарний народ, зовсім не схожий на циган. Навіть їхні прикордонники - дружні, посміхнені, а прикордонниці часто і відверто симпатичні.

Але

      В мене є продовження теми про влаштування безпечної схеми руху на перехресті біля мого офісу. Точніше, завершення. Обіцяю - я більше не буду постити пісних нудних апдейтів про те, що черговий запит проігноровано, черговий термін пройо...но, і чергову обіцянку обіцяно. Я також не буду говорити про те скільки часу, зусиль, і нервів я витратив на цю справу.
 

      Я б взагалі давно лишив це питання, якби не одне дуже суттєве Але. Воно полягає в тому, що, незважаючи на звинувачення в песимізмі, я тривалий час намагаюсь залучати до позитивних змін довкола своїх друзів, знайомих, і колег. З різних причин наші люди дуже зневірені у тому, що від них щось залежить, і без подолання цієї зневіри нам ніколи не вибратись із тієї ситуації, в якій ми знаходимось. Для того, щоб люди були більш активні, і долучались до побудови світу довкола, їм дуже важливо знати, що їх дії і справи не безнадійні, і що не варто опускати руки.

      Зрушити цей стереотип - важкий і тривалий процес, але без цього нічого не буде. І якщо люди раз за разом бачать, що навіть їхні мінімальні зусилля - поставити підпис під зверненням до міської влади - не дають результату, їхня зневіра зміцнюється, а їхня довіра до донкіхотів - падає. Як результат - абсолютно, до речі, закономірний - наступного разу людина не зробить навіть цього мінімуму. А той, хто патетично говорив банальності про те, що відчиняють тому хто стукає, і що не все так безнадійно, виглядатиме в їх очах придурком і фанатиком. І на це немає чого ображатись - це нормально і мабуть правильно.
 
       Неправильно інше. Неправильно те, що під пафосний телеекранний пиз...ьож про "збудуймо свою країну" і "візьми і зроби" влада міста Львова своїми діями вбила віру у те, що не все пропало, у трьох сотень абсолютно реальних людей - моїх друзів, знайомих, і колег. Віру, що лише зароджувалась. А це здебільшого ще дуже молоді люди, які лише починають доросле життя, мають добрі мізки, добру роботу, і можуть в будь-який момент спакувати чемодани. Вони більше не ставитимуть навіть підписи під зверненнями до влади міста Львова, не кажучи вже про те, щоб робити щось самим. А я більше не проситиму їх про це. Не те щоб я дуже боявся зміцнення свого іміджу придурка-донкіхота. Ні, просто мій кредит довіри вже вичерпався, і я більше не хочу робити свій внесок у їхню зневіру, і зміцнювати її ще більше.

Amen.

День філософії. Робота.

Як добре, що ти до мене прийшов. Мені було сумно і ти прийшов саме вчасно. Я сидів на вікні і пив коньяк, вікно було відкрите, а в голову лізли численні філософські роздуми. Здебільшого не дуже позитивні, але це як кіно - найкращі фільми майже завжди сумні. 

     Поруч з думками про багатожонство і херові вареники в голові юрбились і думки про роботу. Колись давно-давно в мене була зарплата сто доларів, я не міг на неї прожити навіть сам, та робота приносила мені радість і задоволення. Тепер, вже давно-давно, цього нема. Хоча моя зарплата виросла, і я виріс професійно. Можливо це вік, звичка, втома. А можливо і ні. Можливо тоді я робив справу, результат якої я бачив. Я бачив як конектяться юзери, які щойно мені дзвонили що не можуть зайти в систему. Мені приносили шоколадки зі словами вдячності дівчата з Інтернет-клубу. І це для мене було гідною винагородою за два місяці роботи над білінгом Інтернет-клубу. Мені ставив пузирь Броніч за нову онлайн-статистику, на формування якої він раніше витрачав тиждень часу, а тепер на це йшли хвилини. І навіть коли я сидів під столом на відділенні пошти і лагодив термінал, що приймав платежі, поки оператор відбивався від розлючених пенсіонерів і неадекватів, що не могли заплатити за телефон - я відчував себе майже героєм, що робить потрібну справу. Результат був близько, і я відчував наскільки Справі потрібен я. І мене це шалено перло. Заради цього відчуття я міг прийти на роботу вночі і просидіти там допоки все не запрацює. Я не вимагав за це жодних компенсацій, і не почувався ошуканим коли мені жодного разу не замовили піцу в офіс.

     А що в нас тепер? Не у всіх звісно, але в більшості. Ми здебільшого не знаємо бізнесу кастомера і не користуємось продуктом, який пиляємо. Як він працює нам також не видно. Праця, важливості і результату якої ми не відчуваємо і не бачимо. Навіть якби і бачили - це чужий продукт, в який ми робимо настільки дрібний внесок, що результат нашої роботи важко побачити. І цей результат настільки далекий, що нам здебільшого байдужий. Він відірваний від нас. До цього всі звикли. Ми працюємо за непогані гроші, та бачимо лише кількість змінених рядочків і результати білдів у Дженкінсі. Критерій якості нашої роботи. Але цього мало для робочого щастя. Це не дає відчуття що ти робиш важливу і потрібну Справу. Робота перетворюється на технодрочерство в кращому випадку, або на просте заробітчанство в гіршому. Цього мало. Це примушує нас шукати адреналіну в нових фреймворках, лібах, мовах, та плюсах до зарплати. Хибний шлях...

День філософії. Багатожонство.

Цікаво, чому так суворо заборонено багатожонство? Проституція - хай буде, педерастія - взагалі тренд, партнерство без шлюбу - way to go, всіляке б...во - прошу дуже, а от багатожонство - табу у всьому західному світі. Цікаво чому? Кажуть, в Європі колись навіть за це вішали. Цікаво, що в ньому такого поганого? Здавалося б - самі плюси. Чоловіки не заводили б коханок, принижуючи цим і коханок і законних жінок. Чоловіки мали б стимул розвиватись, бо жінка завжди може піти до більш перспективного і "якісного" чоловіка, не заморочуючись тим, що він "занятий". Жінки не виходили б заміж аби за кого, бо "все одно краще ніж без мужика". Дітям було б веселіше, бо їх було б більше. Розлучень і страждань стало б менше. Суцільні плюси. Дивно. Чому? Зараз наче легалізують все підряд. Практично легалізували проституцію. Вже здається скоро легалізують педофілію і зоофілію. А от про багатожонство ніхто навіть не заікається.

Why?

День філософії. Графомани х...ви

     Ви часто їсте вареники? Тоді вам часто трапляються погані вареники, які складаються переважно з кавалків несмачного тіста і мізерної кількості "контенту". В такі моменти завжди дуже хочеться, щоб з продукту обтрусили більшу частину недовареного тіста, і лишили в правильних пропорціях лише те, що дійсно потрібно і корисно. Вам не хочеться запихати в себе непотрібну вам гору тіста, і боротись зі здоровим рефлексом вашого орального апарату викинути всю цю гидоту назад. Вам хочеться правильних пропорцій і хороших вареників. Однак, нажаль, інтереси виробника в даному випадку розходяться з вашими інтересами. Бо вареники продають на вагу...

     Як часто при читанні "розвиткових" книг, в тому числі дуже відомих авторів, у вас виникає відчуття, що кожну сторінку доводиться запихати в себе наче той херовий вареник? Останні книжки, які мені траплялись, викликали саме такі асоціації. Автор повторюється по десять разів, лиє воду, пише довжелезні анотації до своїх творів, і загалом робить все, щоб тіста було побільше. В результаті я мало того, що не отримую жодного задоволення від читання, так ще й часто взагалі не можу вхопити ідею творця. Є відчуття, що мене просто дурять. Я заплатив за тісто, і витрачаю час на те щоб його прожувати, причому без жодної користі для свого організму. Таке враження, що авторам платять за кількість символів, і книжку на п’ятдесят сторінок видавати просто нерентабельно. Якщо вже так, і кількість символів потрібно штучно роздути, так хоча б робіть це красиво і доречно, щоб це було цікаво читати. Як це робив, наприклад, Карнегі. Тоді я згідний це їсти, це хоча б приємно. Але ж ні - в переважній кількості тісто немащене і настільки паршиве, що вже і того що в середині не хочеться. Якщо так піде далі, я мабуть взагалі перестану читати подібні книжки.

Вереск гальм і не лише

    Надійшла відповідь на лист щодо вереску гальм маршруток у Львові. На перший погляд цей лист - звичайна відписка, та насправді це не так. З відповіді видно, що це питання було підняте на спільному засіданні міської влади і перевізників. Місто поінформувало перевізників, що мешканцям не подобається те, що маршрутки ревуть наче лось у шлюбний сезон. Перевізники доведуть це до своїх механіків. Механіки стануть уважніше ставитись до обслуговування гальмівних систем. Це не виправить проблему повністю, але на це звернуть увагу.

    Відповідь показує важливу річ. Коли щось не так - не можна мовчати. Мовчання означає, що все добре. Якщо щось не влаштовує - про це потрібно говорити прямо і вголос. І чим більше буде таких голосів - тим краще.

Макс, це щоб ти не думав що я тут груші збиваю

Тренування. Йоркшир. 2016.