Як двоє дівчат татові мозок любили

Як кажуть брати Капранови в передмові до свого твору "Щоденник моєї секретарки", всі факти в даному оповіданні - реальні, але всі дієві особи - вигадані. Уявіть, що герой - такий собі сферичний голова родини у вакуумі. Не поспішайте ставати в опозицію, і з стверджувати, що у вас такого не буває - можливо у Вас просто немає жінки і дітей, або Ви померли.

     Іноді буває, що робота конкретно зайобує. Наприклад, ти весь день робив свою роботу, при цьому відповідаючи на цілком слушні, але численні і непрості запити, що надходять з усіх боків. А в кінці дня виявилось, що більше не встиг ніж встиг, а голова в тебе як баняк, і від цього не рятує навіть спиртне... В такі дні хочеться, щоб вдома було щось поїсти, і щоб тебе просто не рухали. Ні з добрими, ні з поганими намірами - просто лишили в спокої. Навіть ті, кого ти любиш понад усе.

      Саме таким цей день видався в Героя. Він прийшов додому, поїв, побавився з дочкою, та вирубився навіть без душу. Наступний день вже точно буде інакший !
        Вранці в школу чомусь потрібно прийти першою. Настільки першою, що бомж, що в цей час снідає на зупинці біля школи, лишається без ранкового чаю, бо Чудо-Піч ще зачинена. Ну нічого, краще вже рано, ніж пізно. Сьогодні це навіть на краще, бо сьогодні Герой не піде на роботу одразу, а проведе ранковий час із кавою в одній з затишних бомжацьких точок, де втім подають смачнющу каву за 3 грн. І буде сидіти там з дружиною, забивши на роботу, і насолоджуватиметься спокоєм і товариством. Ну дійсно - чому туди так поспішати ? "Роботи багато" - так її скільки не роби - все багато. Як вчить примовка - "робота не ... - стояла і буде стояти.". І тому настрій в Героя був чудовий і урочистий.

- Мирослава, ти зробила домашку ?

- Так !

- І математику ? О та задача в тебе вчора лишалась - про яблука і груші. Зробила ?

- Ні.

- Чому ?

- Я в школі зроблю.

- Ні, зроби вдома. Час є.

while(True):

   - А я хочу в школі.

   - А я хочу вдома.

   if dad.patience <=0:

      raise GoToFuckingSchool

Тато ніколи не розумів цих суперечок. В нього навіть була теорія - мабуть в жінок для цього є якийсь спеціальний ген, який надає їм здатності перфектно, нескінченно, і абсолютно непродуктивно сваритися через усяку фігню. Йому завжди було цікаво - чи сваряться між собою гомосексуальні пари, де обидва - чоловіки ?! Чи просто набили один одному фізії, та й make-up ?

       Віддавши доні портфель, і навіть не поцілувавши її в якості помсти за обламаний і омріяний ранок, Герой поплентався на роботу. Кави не хотілось, бо настрій був безнадійно зіпсований. Ну нічого - сьодні він відіграється і за вечір, і за обламаний ранок. І піде додому раніше. Проведе час з родиною, в затишному сімейному колі, врешті-решт це - найважливіше, і найприємніше в житті.
         Все починалось дуже добре, аж поки на ними не закрилися двері квартири.

- Мирослава, зараз будь ласка повтори уроки, і потім з татом побавитесь.
- Я побавлюсь, а потім повторю.
- Спочатку повтори.

   while(True):

     - спочатку уроки, потім бавитись

     - спочатку бавитись, потім уроки

"Бляяя, знову" - подумав тато, і вирішив не влізати в виховний процес - всім гірше буде. Натомість він тихенько поїв, хряпнув 2 стопки горілки, та приліг почитати. А в сусідній кімнаті йшла справжня битва - беззмістовна і безжальна, як писав класик сотні років тому. Яка закінчилась прогнозовано - Мирослава і не побавилась і не повторила уроки, та ще й отримала на горіхи від мами. Герой не відпочив. Все вийшло так, як нам і обіцяли в школі, коли всі боялись ядерної війни - "в цій війні не буде переможця - загинуть усі".

Марно намагаючись заснути, Герой думав - от завтра все буде зовсім інакше...

Біла цятка, синя цятка

10-й кю !

Ще з садочка Ярослава займалась карате. Ми завжди ставились до цього як до звичайної фізри, та в неділю я зрозумів, що це вийшло за рамки фізкультури. В малявки був екзамен на 10-й кю - найперший з можливих. Справжній екзамен, де експерти оцінювали ката, кіхон, і ще щось з японськими назвами.

Отже, у призначений час ми прийшли в зал, що розташовувався в підвалі звичайної хрущовки. Чистому і гарному.

Мабуть наш Гуру.

Далі - інструктаж від Президента клубу Миротворець, і - екзамен:

Спочатку здають малявки, і так - аж до дівчини-художниці в коричневому поясі - тендітної і гарної, але, як виявилось пізніше, дуже небезпечної :) Те саме можна сказати і про одну з екзаменаторів.

Підготовка:

Без цього пацана Ярослава на екзамен йти відмовилась :)

Медитація перед боєм.

 А далі почався екзамен. Навіть на 10-й кю треба мати добру фізичну форму і розтяжку, вміти правильно і швидко рухатись під рахунок, одним словом - це далеко не просто.

Fight !

Малявки відстрілялись, і я вже майже засинав, як на арену вийшла "захищатись" дівчина-художниця років 17 на вигляд в коричневому поясі. Повторюсь - тендітна і гарна.

       І тут я прокинувся. Швидкість і чіткість її рухів просто заворожувала. Вона з неймовірною швидкістю молотила руками і ногами повітря, переміщуючись залом. На моїх вустах зависло те слово, яке мені, старому вікінгу, завжди згадується в моменти подібного захоплення.

   Дівчина закінчила чергову вправу, і екзаменаторка попросила асистентку - таку саму гарненьку, і зовсім не кремезну дівчину - допомогти. Я не міг повірити своїм очам - з вікінгськими бойовими криками (бідні сусіди) дівчата імітували бій - так само заворожуюче чітко, блискавично, і красиво. Це було зовсім не схоже на зовсім невидовищні бої карате на змаганнях. Це було гарно, майже як у кіно...

Я сидів, роззявивши рота, а в голові одна за одною пролітали думки:

"Це п..єєєєц"

"Які дівчата !"

"З такою супутницею не страшно темними вулицями ходити" 

"А якщо такій чимось не догодиш ? Їй жеж і макогон не знадобиться..."

Остання з цієї серії думка виникла, коли блондинка - "чорний пояс" після "бою" влаштувалась відпочити прямо біля мене:

"А раптом вона зараз рукою махне... Іванна, давай може попрощаємось ?"

Нова забавка

Сьогодні в нас сформувалась нова забавка. Ми живемо на 4-у поверсі будинку з сходами, які йдуть по колу, утворюючи "колодязь" глибиною метрів 15. Я ходжу цими сходами 7 років, та досі не знав, що його можна використати для ігор наступним чином:
З хати збираються всі рукавиці, і розділяються між N-1 гравцями. Гравець без рукавиць йде на перший поверх, стає на дно "колодязя", та піднімає погляд вгору.
      По цьому сигналу двоє гравців згори кидають вниз всі рукавиці, нижній гравець їх збирає під крики верхніх гравців, і піднімається нагору, а вниз спускається наступний гравець. Кинути потрібно якісно, щоб рукавиці не застрягли в дорозі.

П.С.
Добре, що ніхто з сусідів цього не бачив, я не уявляю як би я їм це пояснив...

Артефакти

В такій погоді як нині, є свій плюс - я нарешті добрався до перебору свого мікро-архіву, який перевіз з Житомира. І виявив деякі цікаві для мене артефакти, що навіяли спрогади про минульщину...

Що ж це ? А от що - в часи мого студенства винти на компах були по 10Мб, а в кожного студента не висіла на шиї флешка, на яку влізе інфа з усіх винтів політеха тих часів. Ми користувались дискетами калібру 5.25 дюймів, які називали просто "пятірка". Були ще 3.5 (трьохдіймовки), та це було пізніше. А п"ятидюймовки гнулись, м"ялись, ламались, і інформація на них регулярно втрачалась. Для того, щоб якось цьому запобігти, ми робили для них такі затишні кубельця. Саме робили, бо в ті часи таких товарів в магазинах не було. Цей витвір зроблений з фанери, "вижигателем" випалені дані власника, зверху все вскрито дуже смердючим лаком  на ацетоні...

Шедевр дискетно-прикладного мистецтва.

Остання сторінка шкільного конспекту з ДПЮ - Допризовної Підготовки Юношей. Довго згадував як могло вийти так, що це такий складний і математизований предмет :)

Шмат книжки по С++. Тоді ще Інет був у зародковому стані, і тому програмісти читали книжки. І, доречі, не посилали один одного наГугль, коли в них щось питались. Оскільки вартість книжки приблизно дорівнювала стипендії, яку до того ж видавали лише перед виборами, такі книжки передавались з рук в руки, і зачитувались до дірок. Люди по крихтах збирали інформацію як зробити якусь хитру штуку...

Уривок тексту самописного вірусу, надрукований на матричному принтері. Всі хороші студенти в ті часи любили АСМ, а на АСМі понад усе любили писати... віруси ! Відправною точкою для всіх подібних експериментів була книжка, здається, Хижняка "Пишем вирус и антивирус". Цей автор, сам цього не плануючи, дав світу напевне тисячі нових вірусів. А віруси тоді були злі. Достатньо згадати DIR1024, який просто і невигадливо вкорочував всі сорци на диску до 1024 байт...

Шпори, надруковані на лазерному принтері. Цей вид принтерв приніс студенству нове покоління шпор - надзвичайно якісних і компактних.

Посередині - шпора для бідних - тих, хто не мав доступу до лазерного принтеру, які тоді тільки з"являлись на наших теренах. Різниця очевидна :)

Чому мене передавали в розшук - не пам"ятаю, але таких повісток знайшов декілька. Я ніколи не думав "косити", та випадково саме в той рік коли потрібно, наше військове училище для власного порятунку взяло і об"єдналось з політехом, тож всіх нас радо зарахували офіцерами запасу.

Спробую відмочити їх в кока-колі...

Дивно - як будь-яка дурничка, яка нічого не важить, з часом стає цінною, бо здатна пробудити в людині спогади...

Українські жінки :)

Зайшовши в нову піцерію, що відкрилась в будинку готелю Жорж, був вражений рівнем обслуговування - за тобою буквально бігають, і персонал працює на 10 балів з 10. 

А на столі лежав журнал англійською, де я знайшов наступну сторінку:

Цінуйте своїх жінок, джентльмени, от бачте кіко в них є доброго !

Так іноземним гостям готелю розповідають про наших дам...

Прага

Оскільки дощ обламав нам активну частину тімбілдінга, військо вікінгів направилось в Прагу. Будвайзери, Крушовіци, і вепрові коліна лились рікою, та під занавіс я раптом усвідомив, що непристойно тверезий, а це на тімбілдінгу ну ніяк не потрібно.

Для виправлення ситуації я здійснив два контрольні постріли в голову патроном Бехеря калібру 50мл, що швидко пофіксало ситуацію. Таких червоних очей на ранок я не мав давно...

Це була чудова пиятика справжніх вікінгів !

Рекрутінг

Хто мені розповість - чому я витратив 3 години часу на підготовку і проведення співбесід з людьми, один з яких явно (ну настільки явно, що не помітити цього не можна) не відповідає рівню вакансії, а іншому вона просто не підходить...

Дівчата, як жеж я вас люблю... :)

Тімбілдінг

Обговорювали тімбілдінг. Набридло банально квасити в кабаках, тому були різні ідеї:

Любов до свого міста

Оскільки Ярослава малює в центрі дитячої творчості на Погулянці, я тепер часто там буваю. За палацом є отака споруда:

Це давній водозабір, побудований на початку 1800-х довкола старовинного джерела. Є навіть теорія, що збудований він на місці початку першого львівського водогону, якому 500+ років. Споруда капітальна, з каменю.

І ось як ми обійшлися з ци спадком древніх Гаммі:

Це - басейн всередині споруди. Басейн сміття і єкскрементів.

Моє перше PE

Нещодавно, сидячи в Баварському Домі Пива на вулиці Еспланадній у Києві, ми зі старим другом згадували минульщину, коли працювали ми разом не у мажорному аутсорсингу, а в звичайній українській конторі зі звичайними, але для мене теперішнього такими дивними, правилами і процесами.

От наприклад що ти не роби - ну не поясниш ти середній людині з Логіки систему тасків і багів, яка використовувалась в нас, і, впевнений, жива і досі. "Джира" - це зрозуміло і логічно, а "коміркова система"... WTF ? Що за маячня ??

Але про це - згодом. Сьогодні - один з яскравих спогадів - епізод, який я намагався не перебільшувати і не прикрашати. Він і так яскавий.

       Всі імена і назви змінені, всі збіги з реальними людьми і організаціями - випадкові.

     Моїм начальником групи був на той момент Юра Ящук. Власне, він був мені більше ніж начальник в класичному розумінні, скоріше - бойовий і робочий побратим, з яким пройдено чимало доброго і поганого, випито дофіга горілки, і закушено пудом солі. Він - один з людей, з якими ми разом починали справу розвитку Інтернету в області, з яким переживали за цю справу так, ніби все це - особисто наш бізнес. Піднімали ночами "мокси" на серверах, боролися з хакерами, розбивали до крові руки під час прокладки кабелів...

"Міхалич, ти засидівся на своїй другій категорії. Тобі потрібно провести атестацію. Ти ж стільки для вузла робиш." - сказав одного разу Ящук, після чергового нашого трудового подвигу. 

Я і вухом не повів. На фірмі існувала система категорій для інженерів, майже аналогічна нашому "junior-middle-senior-slacker" - "інженер_без_категорії-третя-друга-перша-ведучий_інженер-начальник". Я мав чи то третю, чи то другу категорію, і навіть добре про це не пам"ятав, оскільки працював в той час не за гроші і посади, мене просто перло від справи, яку я роблю. Та й різниця в грошах між категоріями була не дуже істотною. Тож про цю розмову я дуже швидко забув, але за кілька місяців Ящук повідомив: "Міхалич, в тебе в середу атестація. Тобі дадуть першу категорію за особливі заслуги перед Родіною. Всьо на мазі". Всю "передпродажну підготовку" перед начальством усіх рівнів він провів самостійно.

   "Круто !" - сказав я, і продовжив працювати. Я приблизно знав процедуру - збирається комісія гуманістів, викликає в кабінет претендентів, обговорює їхні заслуги, і присвоює категорії. Процес скоріше формальний, особливо враховуючи те, що працював я дійсно дуже непогано, і категорії мабуть був цілком гідний. Мої колеги реагували на новину більш бурхливо, чекаючи на пиятику з нагоди мого промоушна.

      І от настав цей день. Я піднявся на п'ятий поверх у кабінет начальника сектору Граніча, і, почувши від Ящука останнє "Давай, Міхалич !", зробив крок у невідомість.

       "Заходьте, Євген Михайлович" - почулось з надр кабінету.
В цьому кабінеті я бував мільйон разів, але сьогодні він був не такий як завжди. Вічно закиданий паперами стіл був чистий. Навіть не уявляю куди можна було скинути весь мотлох, який надходив до Граніча з усіх куточків неосяжної Контори. "До відома", "До виконання", скарги, запити, роздруківки - купа листів, телеграм, факсів з найрізноманітнішими штампами і візами - ми завжди дивувались як він не губиться у цьому морі макулатури. Принцип "Чим більше паперу - тим чистіше жопа" свято шанувався в Організації, і паперу в її надрах циркулювало більш ніж достатньо.
       За чистим столом сиділи четверо. Начальник центру Шивенко, його помічниця Олена, майже невідомий мені начальник лабораторії ремонту Багинський, та сам господар кабінету - Граніч. Збоку сидів хтось з відділу кадрів (HR по-нашому). Навпроти них стояв самотній обдертий стілець, розміщений у кращих традиціях поліцейського феншую. Довкола нього не було абсолютно нічого - ані стола, ані стінки, що позбавляло кандидата будь-якої опори. Це, мабуть, було складовою перевірки, і мало на меті виявити, чи готовий кандидат до нового левела психологічно. Бракувало лише прожектора в обличчя.
        Жодного хвилювання в мене не було - я був впевнений в тому, що це чиста формальність, і хотів лише одного - аби це скоріше закінчилось. Все йшло за сценарієм. Відкривши якийсь талмуд, Олена почала зачитувати уривки з моєї трудової біографії, потім Граніч розповів який я класний хлопець, Шивенко з ним погодився, мені поставили кілька суто формальних запитань, і Шивенко урочисто промовив:

- Ну, я думаю, що Євген Михайлович доріс, його досвід і знання відповідають першій категорії,  тому пропоную присвоїти її інженеру Ковалю Є.М.

Ффух, нарешті. Давайте вже, відпускайте. На вузлі пацани чекають - бухнемо зараз з нагоди промосьона. Під дверима чекає Ящук.

"Що ви думаєте, колеги ?" - Шивенко запитально глянув на суд.

- Достойний !
- Доріс !
- Присвоюємо !
- Звичайно !

"От і добре. Олена, запишіть в протокол висновок. Я думаю, відділ кадрів проведе по документам цю зміну. Дякуємо Вам, Євген Михайлович."
"Ну нарешті !" - подумав я, і почав вставати, та несподівано почув тихий голос Багінського, який до того часу мовчав, і не проявляв до події жодної цікавості:

- А в Євгена Михайловича витримані мінімальні терміни переходу між категоріями ?

Це було схоже на красивий хід досвідченого учасника аукціонів, коли перед останнім ударом молотка і криком "Продано", чиясь руку злітає вгору, та голос з залу спокійно каже "110 !"

Тиша.

"Хмм, не знаю. А який в нас мінімальний інтервал між категоріями ?" - всі перезираються, і нарешті зупиняють свій погляд на кадровичці. Вона нітиться, очевидно теж не знає.

Першим роздуплився Шивенко:

- Олена, збігайте будь ласка в кадри, принесіть інструкцію.

Олена зникає, згодом повертається з ще одним талмудом, де написано, що мінімальний час між зміною категорій інженера в моєму випадку - три роки.

- Теекс, а коли Євгену Михайловичу присвоїли другу ?
- Два роки тому.


В кабінеті запала мертва тиша.
Десь всередині моєї неймовірної впевненості почала зароджуватись малесенька зернинка невпевненості, яка спарувалась з байдужістю і сказала:

- Та не переймайтесь. Не можна, так не можна - жив без цієї категорії, і ще проживу. Я можу йти ?
- Уммм. Згідно правил, ми не можемо присвоїти Вам наступну категорію.
- Нічого. Можна я піду ?
- Ідіть.

Мої почуття в той момент були складні. Категорії мені було не шкода, але це все було дивно - купа людей зібралась в кабінеті, щоб мене промоутнути, хоча мали б знати, що це фізично неможливо. Я вийшов, і на мене одразу налетів Ящук:

- Міхаалич, вітаю ! Треба виставитись !
- З чим вітаєш ?
- З категорією, чудо ! Давай біжи в "Супутник", герої чекають !
- Ааа... так мені не дали категорію.

Ящук зайшовся реготом.

- Давай старий, я буду горілку, але візьми чогось гарячого, я холодним не заїдаю.
- Та я серйозно. Не дали. Там терміни якісь не витримані - нічого не вдієш. Не переймайся.

Ящук зблід, і його очі почали наливатися кров'ю. Я добре знав, що це означає. Хоч Юра був чудовим виконавцем, і любив субординацію, та більш за все він любив справедливість і своїх людей, за яких в моменти відчуття несправедливості міг розірвати глотку будь-якому начальнику, незалежно від його місця в ієрархії.

- Міхалич, чекай тут. Щас всьо устроім.
- Юра, не треба. Що це дасть ? В них документ. Не можна так не можна, хєр з ним. Пішли киряти.

Але він вже не слухав. Грюкнули двері, і я почув привітання сталевим голосом...

     В те, що було далі, важко повірити постфактум. В кабінеті йшов бій. Бій скаженого сержанта-одинака з бойовими офіцерами і штабістами включно до майора. Глушник з його кулемета злетів, коли кулемет зривали з плеча, і тому чути його було далеко за дверима. Сержант строчив безперервно з руки, не залягаючи в окоп, і не даючи підняти голів супротивнику. Стріляв з розпеченого кулемета, аж доки не вистріляв всю обойму думок, слів, побажань - всього, що накопичилось за останній час.

Я не бачив, як розпечений кулемет випав з його рук. Він затих несподівано. За деякий час двері відчинились, і з кабінету вийшов мокрий червоний Ящук. Він підійшов до мене, поглянув винуватими очима, і сумно сказав:

- Я не зміг, Міхалич. Ніхто б не зміг - в них документ блядь. Інструкція. Але тобі піднімуть зп на максимум по вилці. 

І, трохи почекавши, додав:

І я сказав їм все, що про них думаю...

Вечір

Як ви уявляєте собі вечір чоловіка після роботи ? 

Футбол і люди-картинки в телевізорі ? Туалет на півгодини з книжкою "Код Да Вінчі" під пахвою ? Банка пива ?

Ну що ви, ми не такі !

     Сьогодні на роботі я конкретно заєбався. Я міг би сказати "закрутився", "змучився", або "стомився", та я наполягаю, що я саме заєбався.

      На вечерю - макарони. Я люблю макарони, особливо з тертим сиром, тому механічно висипаю тертий сир у кастрюлю, ретельно перемішую, і чую подяку:

- Тато, що ти зробив ??

- А що ?

- Я не їм макарони з сиром !

- Ой, вибач, я не знав.

- Це вже другий раз !

Назріває скандал. Після тривалих перемовин Іванка пробує залагодити справу:

- Ярослава, а можна я щось запропоную ?

- Що ?? Нового тата ?!

     Далі Код Да Вінчі мені теж не світить. "Людина-гора" - найгірша з можливих забавок, тому що під час неї необхідно повзати по квартирі з накинутою на голову ковдрою, імітуючи гору, і під дикі воплі Ярослави брати її в полон. Під ковдрою душно, а бігаючи по квартирі з ковдрою на голові, я рахую головою кути. Зловивши малявку в полон, треба бути дуже уважним, щоб не покалічили, бо гора як жива істота нею не сприймається категорично, і удари бувають дуже відчутні. І тому я пробую прикинутись мертвим.
З цього нічого не виходить - дитина спочатку кричить мені у вухо, а потім відкриває пальцями око, і таким чином визначає, що я ще живий.

      На щастя, з людини-гори вдалося домовитись на Спіріта-душу_прерій. Гра наступна - на матраці є двоє - кінь Спіріт і полковник. Задача коня - лишитись вільним, скидаючи полковника, задача полковника - приборкати коня. Гра має велику перевагу - вона хоч і дуже активна, та не травматична, і не вимагає бігати по хаті. Витримавши кілька раундів, я відчув, що макарони просяться назовні, ліг горілиць, і напевне мав такий вигляд, що як кінь полковнику був вже нецікавий. 

     Проте був цікавий як пес. Гра "Пес і муха" - хороший варіант у випадку, коли нема сил вставати, а бавитись дитині хочеться. У дітей взагалі в жопі батарейка, а в деяких, здається, ціла електростанція. Пес лежить на ліжку, довкола нього літає здоровезна 20-кілограмова муха, і кусає за різні місця. Задача пса - хвостом або мухобойкою (реально це тапок) прихлопнути муху, яка з криком взлітає, щоб за кілька секунд знову приземлитись на пса. Ідеальним варіантом, хоч це і нечасто вдається, є утримання мухи на дистанції, кидаючи в неї снарядами-тапками. При грамотній організації гри зі снарядами можна навіть трохи відпочити.

      "А тепер давай - покатуляй мене". Це - проста нетравматична забавка. Потрібно в обнімку катулятись по матрацу туди і назад під захоплений вереск дитини. Трохи покатулявшись, я відчуваю, що більше не можу.

       На щастя, підходить час сну, і на кухні вистигає мій чай. На сьогодні я вільний...

Похід на г. Лопата

От тобі й маєш толк з фейсбучних друзів - серед сотні оних жоден не зголосився на оголошення про похід на гору Лопата в районі Сколе. Маршрут Арсен обіцяв дуже легкий, що й було заявлено в запрошенні, однак це не зупинило друзів - за три дні ми зібрали 1 лайк і 0 бажаючих. Ну не біда - підемо вдвох.

      Вночі сни було страшно цікаві, з наголосом на слові "страшно". Певно якийсь психіатр на мені міг би захиститись - така єресь мені часом сниться. От цієї ночі я невдало зачепив підйомним краном якийсь комбайн за сталевий кут, а комбайн виявився сильніший за сам кран, тож кран впав, і завалив собою площу від цитаделі у Львові до пам"ятника Пушкіну у Житомирі. І я подумав, що мені це не подарують, і почав партизанити в околицях парку Костюшка, а коли замучало сумління - пішов здаватись. І саме в цей момент від рук правосуддя мене врятувало те, що пролунав якийсь голосний звук, який виявився вперше почутим будильником нового мобільника. 

       Розбитий партизанським життям і переживаннями, я так-сяк привів себе до ладу, і ми пішли на електричку з вірним супутником - Ярославою. "Не-фейсбучний друг краще фейсбучних двух". Вона тягнула на собі наплечник зі змінним одягом, термосом рівно на одне горнятко, 100 гривнями, та речами, що їх дівчата візьмуть навіть у пекло - гребінцем, вологими серветками, і тому подібним.

Сколе. Електричка поїжджає туди за півтори години, там по брудній дорозі ми добираємось до рекреаційної зони Павлів Потік:

Тут починається наш маршрут, і саме тут, на самому початку, Ярослава сказилась від величезної кількості дуже чистого снігу:

Такі ангелики періодично з"являються на снігових полях у Карпатах. Вчені підозрюють позаземні втручання.

Технологія виробництва ангеликів...

Само собою, від такої активності одяг стає мокрим дуже швидко. 

Прямо біля станції ми зустріли місцеву бабусю, яка покрутила пальцем біля скроні на питання "Як пройти на Лопату":

"Та йой, та то такі сніги впали, а Ви ще й з дитиною !"

Ми вислухали, і пішли собі на Лопату:

Во, заборонний знак ! Пожежна небезпека взимку. Як то треба палити вогонь, щоб зараз запалити ліс - не уявляю. Напалмом напевне, не менше. Заборонний знак - вірна ознака того, що ми на правильній дорозі :)

Довкола купа підставок під горнятка :)

І глибокий щільний мокрий сніг.

Дорогою зустрічаємо зграйку місцевих дядьок, які роблять звичного жеста пальцем біля скроні - "не пройдете", але ми вперто йдемо далі, і приходимо до точки, де немає ані стежки, ані зв"язку. Далі лише назад - очевидно, що з дороги ми збились, бо на деревах вже давно немає жодних маркувань.

Дійшовши до бази "Гуцулка"

ми попитались в господарів як пройти на Лопату, і отримали добре знайому відповідь - "нереально, навіть не пробуйте. Все завалено снігом."

      Тут я згадав про електричку в 4-й годині, і вирішив здатись.

- Давай поїдемо додому раніше.

- Чому ?

- Розумієш, ми все одно не встигнемо на Лопату - місцеві кажуть, що там все завалено снігом.

- Але ж місцеві чули, але самі не ходили !

Мені стало соромно за цю слабодухість, і ми покарабкались вгору в пошуках стежки на Лопату. А дорогою вирішили зліпити сніговика:

А потім пішли вгору, і вийшли-таки на стежку, яка поза сумнівами була дорогою на Лопату, оскільки мала чітке маркування,і (о диво), була непогано протоптана ! І ми потопали нею вгору.

Сліди явно позаземної істоти.

Ще одна дивна істота в глибокому снігу - виглядає як мала симпатична дівчинка, але з величезними руками. Якщо серйозно - після сніговика руки в нас настільки промокли, що довелось віддати Ярославі єдині сухі рукавиці, які були їй дещо завеликі.

 

Малявка хоч час від часу і вимагала відпочинку, все ж вперто йшла вперед, не дозволяючи її обганяти, та твердила, що будь-що дійде до вершини. Після 2-годинного підйому нам таки довелось повернути назад - "Ми вже загартували свій характер" - сказала мандрівниця.

Снігу навалило неймовірно багато, і дорогою ми звільняли від нього ялинки.

Крім звільнення ялинок від снігу дорога додому включала іншу забаву - той, хто йшов попереду, лишав послідовнику якийсь "сюрприз", намальований на снігу:

Типовий приклад "сюрпризу"

       Під кінець подорожі я був дуже втомлений, зате в малявки відкрилось друге дихання - вона замість йти почала бігти. Через глибокий сніг що 50 метрів вона падала, та щоразу піднімалась, і бігла далі. Так ми дійшли до Сколе.

    Сколе місцеві називають "Скольо", чи щось таке. Цей райцентр з населенням 5.000 людей справляє дуже сумне враження. Плац біля вокзалу просто залитий водою і брудом, посеред цього стоїть будка 1х2 метри, на якій гордо написано - "Автостанція". Квитки там не продають. І поруч - три платформи. Навіщо там "платформи" - не маю гадки. Всередині сидить тітонька і водій маршрутки на Львів, що стоїть поруч. Тітонька каже, що маршрутка "через 5 хвилин", і це один з найменш точних естімейтів, які я коли-небудь чув. Водія кличуть пити каву, і реально ми відправляємось хвилин через 40.

Перевбравшись, наскільки це можливо, в сухий одяг, і поклавши голову мені на коліна, Ярослава миттєво вирубається...

Деякі висновки:

• Весь змінний одяг має бути в надійних кульках, інакше він може виявитись мокрим. В нас це сталось через мокрий сніг і сидіння на наплечнику.
• Їжі потрібно сильно більше, ніж ми взяли (6 яєць і 10 канапок з батону).
• Гарячого чаю багато не буває :-)
• Готуйтесь до того, що за наявності мокрого снігу одяг буде частково мокрий. Якщо ви з дитиною, буде мокрий повністю - втримати її від валяння в снігу і інших ірраціональних з дорослої точки зору речей - абсолютно нереально. 

І наостанок - такі походи - не лише чудове проведення часу і фізпідготовка, але й загартовування характеру, особливо дитячого. Малявці було нелегко, але вона йшла вперед, і не боялась бути сам-на-сам з не дуже привітною природою. Впевнений, що такі вчинки роблять її сильнішою і мудрішою.

Що ти робиш ?

Крошка-сын к отцу пришел,  и спросила кроха:   - Что такое хорошо,  и что такое плохо?   У меня секретов нет, слушайте, детишки, папы этого ответ, помещаю в книжке (С) В. Маяковский

Нещодавно мене запитали що роблять програмісти. Людина чула про якийсь "код", та ніколи в житті його не бачила. Всі посміялись, але потім мені стало соромно, і я зрозумів, що такі очевидні для мене речі можуть бути зовсім неочевидні іншим. І ось що я відповів:

Отже, комп"ютер сам по собі - це купа заліза, в основі якої лежить т.з. процесор - залізячка розміром з не дуже довгий ніготь. Ця залізячка вміє виконувати команди (дуже примітивні). Щоб комп"ютер зробив щось - надрукував "Привіт", 2 додав 2, показав тобі ел. лист від іншої особи - йому потрібно сказати це зробити. Сказати йому можна, давши йому набір отих самих команд. Як цей набір писати - знають програмісти. 
Оскільки процесор вміє виконувати лише дуже примітивні команди, які людині писати дуже важко, люди придумали "мови програмування високого рівня". Тепер ніхто не пише команди напряму, для цього користуються цими мовами, а спеціальні програми перекладають цей *код* (набір інструкцій комп"ютеру написаний на певній мові програмування) в коди, які розуміє процесор.
От написання цього *коду* і є нашою роботою. 
Щоб було ще цікавіше - *код* зараз - це все !  В твоєму мобільнику, в твоїй машині, в пральній машині, в принтері - основа - процесор, і *КОД*, що ним керує.

приклад коду (класика)
***
print "Hello, world !"
***

Друкує на екрані фразу "Hello, world !"

Одразу згадав історію. Якось ввечері зайшов я в впн зробити трохи роботи, і мав відкритий термінал:

- Що ти робиш ?

- Працюю

 - І за це тобі платять такі шалені гроші ?

- За що "за це" ?

- За оце "коваль коваль коваль..." ?

 

Дивні баги

Одного разу мій макбук повернувся з затяжного ремонту - довготривала реабілітація йому знадобилась після прийому на грудь клавіатуру надмірної дози коньяка марки Старий Кахеті. І от нарешті його полікували, і моя прєлєсть повернулась "в строй". 

З одним лише ганчем - якось дивно працював фейсбук. На чорному фоні є поля логіна і пароля, та залогінитись - неможливо. Картинка дуже схожа на ситуації, коли сайт не підтягує CSS-файли. Та, думаю, фігня - зараз почищу кукі, кеші, шмеші - все поправиться. 

        Не допомогло. І що найбільш дивно - в хромі і сафарі - те саме. Решта сайтів працюють, і лише в блозі немає кнопки "Логін". На десктопному компі поруч - є, а на макбуку - відсутня. Я вже і скролив, і зменшував шрифт - нема кнопаря і все !

Хмм, дивний глюк. Попереставлявши браузери, і переконавшись, що проблема нікуди не поділась, я спустився трохи нижче - до налаштувань проксі. Тут було все ок, що без проксі, що з проксі - той самий глюк. Подивившись файл /etc/hosts, і не знайшовши там ніяких проблем, я пішов в кімнату маководів, де кращі уми довго крутили мак у руках, і врешті дійшли до того, що поміняли MTU на мережевому інтерфейсі, а вайфай замінили дротом. Результат - нульовий.

       Думали думали, сказали що в мене неправильний макбук, і врешті не придумали нічого кращого, ніж старий спосіб - reboot.
       Комп бутнули, і це не допомогло. Але свою роль таки зіграло, бо при завантаженні ми побачили повідомлення "bla bla bla time is 01/01/1970 00:00:00". Після виставлення часу поближе до реальності, проблема зникла.

Чому ??

Та біс його знає ! Можливо екран був чорний і негарний, бо система вирішила, що в 1970-му році ще не було CSSів, і тягнути їх не потрібно. А логін не працював, тому що я в 1970 ще не існував, і відповідно не можу логінитись у Фейсбук :) А кнопка Логін була прибрана з блогу, тому що мене ще нема, а якщо ти ще не народився, то і бложити тобі немає про що.

      Невірний час - це одна з причин, які часом призводять до дуже і дуже дивних проблем. Інша відома мені причина, яка призводить до сказу в юнікс-подібних систем - відсутність місця на диску. Якщо система починає виробляти дивні речі, які неможливо зрозуміти - перевірка логів на предмет рядочків "У вас лишилось -200мб диску" - це те, з чого я завжди починаю обряд ікзорцизму.

Тепер другим пунктом я додам перевірку часу...

Читанка

Ми живемо в сумному світі. Порошні офіси не дають особливого фану, і тому ми їздимо край світу, не побувавши на сусідній вулиці, і не бачачи скарби під ногами, розганяємо сум різним екстрімом, бухаємо нові і нові віскі, але нам все одно сумно !

Аж поки не згубиться читанка :)

       Ми називали її "буквар", і починалась вона, кажуть, зі слова "Ленін":) Я навіть не пам"ятаю, чи колись цю книгу губив, хоч був препоганим учнем, і навіть мав двійки в табелі. Щоправда, двійки були з креслення, у вчителя з дещо специфічним складним характером, сформованим здебільшого фронтовою контузією.

    
     Отже, сидячи на роботі по пояс у юніттестах, я побачив на телефоні +380726101хх, що не віщувало нічого доброго. Іванка ніколи не дзвонить мені з домашнього, це явно добралась до телефону Ярослава. Вона хоче, щоб я з нею погуляв. Це стається щовечора - їй не зрозуміти людину, що хоче відпочити після зміни, їй хочеться гуляти.

       Але сьогодні все інакше - загубилась "читанка". І не просто загубилась, а винен в цьому ніхто інший, як тато, бо він останній бачив покійну. 

- Я постараюсь купити тобі нову

- В мене немає чииииитанкиии !!

- Я зайду в Літеру.

- Коли ???

    Після 10-го дзвінка і 20-го "Коли ???", кинувши тести напівдороги, я пішов у Літеру. Колись фантастичний магазин, яким ми блукали з коханою годинами - порожній. Навіть консультантів там нема, і це - жубринка ! Книгарня, схоже, помирає. І до того ж, читанок там - немає.

І ось я вдома. З порогу на мене застрибують:

"тааааато ! чиииииитанка !!!", 

на що я резонно намагаюсь зауважити, що проблема по суті надумана, і не варта і сльозинки принцеси.

   Іванка вже виглядає відповідно  - як людина, мозок якої відкохали і продовжують кохати не першу годину поспіль.

    Але я ж чоловік ! Зараз моя черга підставити свій мозок, і нехай його після тіммейтів, Ліз, та інших гуманістів відкохає ще маленький монстр без читанки.

- Я не піду в шкооооолу.

- Не підеш.

- В мене немає чииииитанки !

- Немає.

- Що роооообити ???

- Не знаааааю !

Господи, що я тільки не говорив !! Я впевнений, що якби я відкинув копита, таких сліз би не було і близько. І врешті я надумав:

- Ярослава, а давай перерахуємо всі варіянти, і виберемо найкращий !

- Ніііі ! Я не піду в шкооооолу !

- Ну добре. А давай перерахуємо варіянти компу, а він скаже який найкращий. Він жеж комп, він знає все.

Набравши на клаві 4 варіанти:

- Не йти в школу

- Піти в школу так, ніби нічого не сталось

- Не піти на перший урок, за це час купити читанку

- Позичити книжку в сусідки

А тепер ми запитаємо в лаптопа ! Він точно знає !

- Звідки ?

- Ну так він жеж компьютер !

І тут я задумався - як би то малявку надурити ?? І набрав на гуглі "Make a decision", що викинуло мене на сайт - вводиш опції, і він приймає рішення за тебе. Одна біда - сайт не розумів юнікода, і тому, навіть не розібравшись в суті питання, викинув мені порцію абракадабри. Вдивляючись в монік після мого "Щас буде рішення", Ярослава сказала:

- Що це, тато ?

- А це, доню, Юнікод ! Щас ми перекладем твої питання на ангельську, і всьо буде зрозуміло !

І ми переклали. І підлий комп, знову не розібравшись у ситуації, обрав "Don't go to school", що на рідну ми переклали як "Йдемо до школи, ніби нічого не сталось".

      Тут підійшов час митись - час, коли більшість дітей чомусь казяться, бо митись вони не хочуть. Це якась загадка - в дітей їде дах від вітру на дворі, і від необхідності йти купатись, і чому це так - ніхто не зна...

- Не піду митись і не буду спати !

- Чому ?

- В мене немає читанки !!!

- В мене також. Але якщо я не буду митись, вікінги виженуть мене з племені !

- Аааааааа ! Чииииитанка !!! Таааааато ! 

Хряпнувши 0.5 пива, я згадав про метод доведення ситуації до абсурду, і, дивлячись на Ярославу, що сиділа на табуретці з трагедією в очах, сказав слова, за які Іванка мене, мабуть, вбила би без суда і слідства:

- А от уявляєш, Ярослава ! Приходиш ти завтра у школу, а Людмила Петрівна прямо з порогу:

"В неї немає читанки !!!"

І пальцем так на тебе - ТИЦЬ !

Це був ризик, та замість нових нот плачу я почув голосний сміх. І вирішив поглибити тему:

- А от йдеш ти в школу, а на вході стоїть охоронець. Ну той самий, що контролює, щоб учні курили тільки з фільтром. В його очі як рентген. І він гримає:

"Ця дівчинка прийшла в школу без читанки !!!"

У відповідь - напад реготу. Хмм...

- От на зупинці, щоразу як ти йдеш до школи, снідає бомж. Ну той самий, якому тато щоранку купує гарячий чай, він ще схожий на Паоло Коельо. І от він сидить, бачить тебе, піднімає свої зашкарублі волохаті пальці, вказує на тебе, і на всю зупинку волає дурним голосом:

"В неї немає читанкииии !!!"  

І всі на тебе дивляться, і бачать - вона без читанки.

І що ви думаєте ? Сльози ? Істерика ? 

Та ніфіга - голосний сміх, мабуть через розуміння того, через яку дурницю вона полюбила мозок мамі, зірвала з роботи тата, та проплакала дві години.  
А я - "молодець" ! Я беру малявку на руки, вкладаю спати, і отримую лаври героя, що заглушив кулемет, кинувшись на амбразуру. Вона, остаточно усвідомивши дріб"язковість проблеми, влаштовується в мене на руках, і зі словами "Тато, я так тебе люблю", засинає в моїх обіймах. 

Читанка буде завтра...

Всім по...

Скоро зима - подумав я в листопаді, і цього разу сніг в нашому під"їзді не падатиме. Для цього потрібно тільки закрити вікна на двох поверхах, і посклити два вибиті вікна. Накупивши відповідного реманенту, та озброївшись інструментом, я вийшов на сходову, і взявся до роботи. А треба сказати, що на моєму поверсі і так все ок, а на поверхах, де я це робив - живуть далеко не самі порохняві бабусі - в кожній хаті по одному, а то й по кілька молодих працездатних людей. Ну нічого, я звик, що всім побоку. 

Точніше, не зовсім всім побоку. Всі навіть навпаки - дуже і дуже обурені, і в праведній ненависті бакланять ЖЕКи, Януковича, та інших достойників, і обіцяють з усім цим розібратись - написати в ЖЕК, в прокуратуру, в Лігу Націй, та ще багато куди, бо ж так жити більше не можна. Одна біда - як тільки доходить до якоїсь конкретики - революціонерів фіг знайдеш. Тому я собі виробив таку тактику - коли мене починають грузити, кажу щось таке: 

Яка класна ідея ! Підготуйте листа в ЖЕК на цю тему, внизу підпишіться, я підпишу. Як жеж раніше нікому таке не спало на думку ?!

Після цього - гарантовано чистий спокій, і само собою - жодних листів і дій. 

Але вікна від того не заскляться. Для цього потрібне скло, гачечки, шуруповерт, і теде. Ото стою я на вікні, тримаю в зубах "цвікі", а між ніг - шуруповерт, і чую:

- О ! Нам склять вікна. То Ви ? А я думала це ЖЕК. Але ж вони такі-растакі - не склять.

- Таке життя. Може підключитесь ?

- Та я б залюбки, але зайняті такі всі - просто не просихаємо. А Ви робіть, це добре.

Ну нічого, я звик. І от з цигаркою в зубах до мене наближається будинковий активіст - пацан років 25 на ім"я Сашко. Він живе на цьому поверсі, і завжди помічає всі недоліки і баги, і... каже про них мені. То є корисна і серйозна фігура. Я було подумав, що він хоч цигарку з писка вийме, та запропонує щось потримати, та почув:

- Вікна закриваєш ?

- Так.  (ти чо б...ть не бачиш ??)

(з акцентом через цвяхи в зубах)

- Там ще туйво... внизу шибу вибили.

німа сцена.

- Я вже засклив. 

- А... Знову виб"ють.

- Ще раз засклю. Вибач, незручно говорити. Цвяхи заважають.
- Там ще лампочка перегоріла.
німа сцена
- Я вчора поміняв.
- А. То треба в ЖЕК написати.

- Напиши.

Ще живучи в іншому будинку, я вирішив щось зробити з запахом котячих екскрементів на сходах. Ну всі в курсі - густий такий штинь, аж очі виїдає. А сцяли там постійно в одну точку, прямо як в туалет - прямо під двері сусідці на другому поверсі. Витративши чимало грошей і часу на пошук засобу, я прийшов до дверей сусідки, щоб попередити її про сію акцію. І знаєте, що я почув ? 

"Це ж спочатку помити треба було"

Скільки буду жити, мабуть не зрозумію цього. Не дивно, що сотнями років нас всі гноблять, і ми почуваємось кріпаками навіть у власній країні. І винуваті нам москалі, донецькі, януковичі, але тільки не наша всенародна байдужість, лінь, і пустопорожня балаканина, загорнута у красиві обгортки...