Моє перше PE

Нещодавно, сидячи в Баварському Домі Пива на вулиці Еспланадній у Києві, ми зі старим другом згадували минульщину, коли працювали ми разом не у мажорному аутсорсингу, а в звичайній українській конторі зі звичайними, але для мене теперішнього такими дивними, правилами і процесами.

От наприклад що ти не роби - ну не поясниш ти середній людині з Логіки систему тасків і багів, яка використовувалась в нас, і, впевнений, жива і досі. "Джира" - це зрозуміло і логічно, а "коміркова система"... WTF ? Що за маячня ??

Але про це - згодом. Сьогодні - один з яскравих спогадів - епізод, який я намагався не перебільшувати і не прикрашати. Він і так яскавий.

       Всі імена і назви змінені, всі збіги з реальними людьми і організаціями - випадкові.

     Моїм начальником групи був на той момент Юра Ящук. Власне, він був мені більше ніж начальник в класичному розумінні, скоріше - бойовий і робочий побратим, з яким пройдено чимало доброго і поганого, випито дофіга горілки, і закушено пудом солі. Він - один з людей, з якими ми разом починали справу розвитку Інтернету в області, з яким переживали за цю справу так, ніби все це - особисто наш бізнес. Піднімали ночами "мокси" на серверах, боролися з хакерами, розбивали до крові руки під час прокладки кабелів...

"Міхалич, ти засидівся на своїй другій категорії. Тобі потрібно провести атестацію. Ти ж стільки для вузла робиш." - сказав одного разу Ящук, після чергового нашого трудового подвигу. 

Я і вухом не повів. На фірмі існувала система категорій для інженерів, майже аналогічна нашому "junior-middle-senior-slacker" - "інженер_без_категорії-третя-друга-перша-ведучий_інженер-начальник". Я мав чи то третю, чи то другу категорію, і навіть добре про це не пам"ятав, оскільки працював в той час не за гроші і посади, мене просто перло від справи, яку я роблю. Та й різниця в грошах між категоріями була не дуже істотною. Тож про цю розмову я дуже швидко забув, але за кілька місяців Ящук повідомив: "Міхалич, в тебе в середу атестація. Тобі дадуть першу категорію за особливі заслуги перед Родіною. Всьо на мазі". Всю "передпродажну підготовку" перед начальством усіх рівнів він провів самостійно.

   "Круто !" - сказав я, і продовжив працювати. Я приблизно знав процедуру - збирається комісія гуманістів, викликає в кабінет претендентів, обговорює їхні заслуги, і присвоює категорії. Процес скоріше формальний, особливо враховуючи те, що працював я дійсно дуже непогано, і категорії мабуть був цілком гідний. Мої колеги реагували на новину більш бурхливо, чекаючи на пиятику з нагоди мого промоушна.

      І от настав цей день. Я піднявся на п'ятий поверх у кабінет начальника сектору Граніча, і, почувши від Ящука останнє "Давай, Міхалич !", зробив крок у невідомість.

       "Заходьте, Євген Михайлович" - почулось з надр кабінету.
В цьому кабінеті я бував мільйон разів, але сьогодні він був не такий як завжди. Вічно закиданий паперами стіл був чистий. Навіть не уявляю куди можна було скинути весь мотлох, який надходив до Граніча з усіх куточків неосяжної Контори. "До відома", "До виконання", скарги, запити, роздруківки - купа листів, телеграм, факсів з найрізноманітнішими штампами і візами - ми завжди дивувались як він не губиться у цьому морі макулатури. Принцип "Чим більше паперу - тим чистіше жопа" свято шанувався в Організації, і паперу в її надрах циркулювало більш ніж достатньо.
       За чистим столом сиділи четверо. Начальник центру Шивенко, його помічниця Олена, майже невідомий мені начальник лабораторії ремонту Багинський, та сам господар кабінету - Граніч. Збоку сидів хтось з відділу кадрів (HR по-нашому). Навпроти них стояв самотній обдертий стілець, розміщений у кращих традиціях поліцейського феншую. Довкола нього не було абсолютно нічого - ані стола, ані стінки, що позбавляло кандидата будь-якої опори. Це, мабуть, було складовою перевірки, і мало на меті виявити, чи готовий кандидат до нового левела психологічно. Бракувало лише прожектора в обличчя.
        Жодного хвилювання в мене не було - я був впевнений в тому, що це чиста формальність, і хотів лише одного - аби це скоріше закінчилось. Все йшло за сценарієм. Відкривши якийсь талмуд, Олена почала зачитувати уривки з моєї трудової біографії, потім Граніч розповів який я класний хлопець, Шивенко з ним погодився, мені поставили кілька суто формальних запитань, і Шивенко урочисто промовив:

- Ну, я думаю, що Євген Михайлович доріс, його досвід і знання відповідають першій категорії,  тому пропоную присвоїти її інженеру Ковалю Є.М.

Ффух, нарешті. Давайте вже, відпускайте. На вузлі пацани чекають - бухнемо зараз з нагоди промосьона. Під дверима чекає Ящук.

"Що ви думаєте, колеги ?" - Шивенко запитально глянув на суд.

- Достойний !
- Доріс !
- Присвоюємо !
- Звичайно !

"От і добре. Олена, запишіть в протокол висновок. Я думаю, відділ кадрів проведе по документам цю зміну. Дякуємо Вам, Євген Михайлович."
"Ну нарешті !" - подумав я, і почав вставати, та несподівано почув тихий голос Багінського, який до того часу мовчав, і не проявляв до події жодної цікавості:

- А в Євгена Михайловича витримані мінімальні терміни переходу між категоріями ?

Це було схоже на красивий хід досвідченого учасника аукціонів, коли перед останнім ударом молотка і криком "Продано", чиясь руку злітає вгору, та голос з залу спокійно каже "110 !"

Тиша.

"Хмм, не знаю. А який в нас мінімальний інтервал між категоріями ?" - всі перезираються, і нарешті зупиняють свій погляд на кадровичці. Вона нітиться, очевидно теж не знає.

Першим роздуплився Шивенко:

- Олена, збігайте будь ласка в кадри, принесіть інструкцію.

Олена зникає, згодом повертається з ще одним талмудом, де написано, що мінімальний час між зміною категорій інженера в моєму випадку - три роки.

- Теекс, а коли Євгену Михайловичу присвоїли другу ?
- Два роки тому.


В кабінеті запала мертва тиша.
Десь всередині моєї неймовірної впевненості почала зароджуватись малесенька зернинка невпевненості, яка спарувалась з байдужістю і сказала:

- Та не переймайтесь. Не можна, так не можна - жив без цієї категорії, і ще проживу. Я можу йти ?
- Уммм. Згідно правил, ми не можемо присвоїти Вам наступну категорію.
- Нічого. Можна я піду ?
- Ідіть.

Мої почуття в той момент були складні. Категорії мені було не шкода, але це все було дивно - купа людей зібралась в кабінеті, щоб мене промоутнути, хоча мали б знати, що це фізично неможливо. Я вийшов, і на мене одразу налетів Ящук:

- Міхаалич, вітаю ! Треба виставитись !
- З чим вітаєш ?
- З категорією, чудо ! Давай біжи в "Супутник", герої чекають !
- Ааа... так мені не дали категорію.

Ящук зайшовся реготом.

- Давай старий, я буду горілку, але візьми чогось гарячого, я холодним не заїдаю.
- Та я серйозно. Не дали. Там терміни якісь не витримані - нічого не вдієш. Не переймайся.

Ящук зблід, і його очі почали наливатися кров'ю. Я добре знав, що це означає. Хоч Юра був чудовим виконавцем, і любив субординацію, та більш за все він любив справедливість і своїх людей, за яких в моменти відчуття несправедливості міг розірвати глотку будь-якому начальнику, незалежно від його місця в ієрархії.

- Міхалич, чекай тут. Щас всьо устроім.
- Юра, не треба. Що це дасть ? В них документ. Не можна так не можна, хєр з ним. Пішли киряти.

Але він вже не слухав. Грюкнули двері, і я почув привітання сталевим голосом...

     В те, що було далі, важко повірити постфактум. В кабінеті йшов бій. Бій скаженого сержанта-одинака з бойовими офіцерами і штабістами включно до майора. Глушник з його кулемета злетів, коли кулемет зривали з плеча, і тому чути його було далеко за дверима. Сержант строчив безперервно з руки, не залягаючи в окоп, і не даючи підняти голів супротивнику. Стріляв з розпеченого кулемета, аж доки не вистріляв всю обойму думок, слів, побажань - всього, що накопичилось за останній час.

Я не бачив, як розпечений кулемет випав з його рук. Він затих несподівано. За деякий час двері відчинились, і з кабінету вийшов мокрий червоний Ящук. Він підійшов до мене, поглянув винуватими очима, і сумно сказав:

- Я не зміг, Міхалич. Ніхто б не зміг - в них документ блядь. Інструкція. Але тобі піднімуть зп на максимум по вилці. 

І, трохи почекавши, додав:

І я сказав їм все, що про них думаю...