Як двоє дівчат татові мозок любили

Як кажуть брати Капранови в передмові до свого твору "Щоденник моєї секретарки", всі факти в даному оповіданні - реальні, але всі дієві особи - вигадані. Уявіть, що герой - такий собі сферичний голова родини у вакуумі. Не поспішайте ставати в опозицію, і з стверджувати, що у вас такого не буває - можливо у Вас просто немає жінки і дітей, або Ви померли.

     Іноді буває, що робота конкретно зайобує. Наприклад, ти весь день робив свою роботу, при цьому відповідаючи на цілком слушні, але численні і непрості запити, що надходять з усіх боків. А в кінці дня виявилось, що більше не встиг ніж встиг, а голова в тебе як баняк, і від цього не рятує навіть спиртне... В такі дні хочеться, щоб вдома було щось поїсти, і щоб тебе просто не рухали. Ні з добрими, ні з поганими намірами - просто лишили в спокої. Навіть ті, кого ти любиш понад усе.

      Саме таким цей день видався в Героя. Він прийшов додому, поїв, побавився з дочкою, та вирубився навіть без душу. Наступний день вже точно буде інакший !
        Вранці в школу чомусь потрібно прийти першою. Настільки першою, що бомж, що в цей час снідає на зупинці біля школи, лишається без ранкового чаю, бо Чудо-Піч ще зачинена. Ну нічого, краще вже рано, ніж пізно. Сьогодні це навіть на краще, бо сьогодні Герой не піде на роботу одразу, а проведе ранковий час із кавою в одній з затишних бомжацьких точок, де втім подають смачнющу каву за 3 грн. І буде сидіти там з дружиною, забивши на роботу, і насолоджуватиметься спокоєм і товариством. Ну дійсно - чому туди так поспішати ? "Роботи багато" - так її скільки не роби - все багато. Як вчить примовка - "робота не ... - стояла і буде стояти.". І тому настрій в Героя був чудовий і урочистий.

- Мирослава, ти зробила домашку ?

- Так !

- І математику ? О та задача в тебе вчора лишалась - про яблука і груші. Зробила ?

- Ні.

- Чому ?

- Я в школі зроблю.

- Ні, зроби вдома. Час є.

while(True):

   - А я хочу в школі.

   - А я хочу вдома.

   if dad.patience <=0:

      raise GoToFuckingSchool

Тато ніколи не розумів цих суперечок. В нього навіть була теорія - мабуть в жінок для цього є якийсь спеціальний ген, який надає їм здатності перфектно, нескінченно, і абсолютно непродуктивно сваритися через усяку фігню. Йому завжди було цікаво - чи сваряться між собою гомосексуальні пари, де обидва - чоловіки ?! Чи просто набили один одному фізії, та й make-up ?

       Віддавши доні портфель, і навіть не поцілувавши її в якості помсти за обламаний і омріяний ранок, Герой поплентався на роботу. Кави не хотілось, бо настрій був безнадійно зіпсований. Ну нічого - сьодні він відіграється і за вечір, і за обламаний ранок. І піде додому раніше. Проведе час з родиною, в затишному сімейному колі, врешті-решт це - найважливіше, і найприємніше в житті.
         Все починалось дуже добре, аж поки на ними не закрилися двері квартири.

- Мирослава, зараз будь ласка повтори уроки, і потім з татом побавитесь.
- Я побавлюсь, а потім повторю.
- Спочатку повтори.

   while(True):

     - спочатку уроки, потім бавитись

     - спочатку бавитись, потім уроки

"Бляяя, знову" - подумав тато, і вирішив не влізати в виховний процес - всім гірше буде. Натомість він тихенько поїв, хряпнув 2 стопки горілки, та приліг почитати. А в сусідній кімнаті йшла справжня битва - беззмістовна і безжальна, як писав класик сотні років тому. Яка закінчилась прогнозовано - Мирослава і не побавилась і не повторила уроки, та ще й отримала на горіхи від мами. Герой не відпочив. Все вийшло так, як нам і обіцяли в школі, коли всі боялись ядерної війни - "в цій війні не буде переможця - загинуть усі".

Марно намагаючись заснути, Герой думав - от завтра все буде зовсім інакше...