24.02 я прокинувся рано вранці після посиденьок з дружбаном Іваном. Пізно ввечері ми випили останню текілу в Que Pasa. Останню, як потім виявилось, довоєнну текілу...
Вранці в мене булькнув Скайп, я ледь живий підповз до компа, і зрозумів - почалась війна. Все це досі здається якимсь жахливим сном. Ми засинаємо, не знаючи чи прокинемось, і виходимо з дому, не знаючи чи повернемось. Ми почуваємось почуватись безсилими і неспроможними спланувати життя навіть на один день наперед. Життя від сирени до сирени, і від новини до новини.
Але. Є одне Але. Навіть кілька Але.
По-перше, я схуд. Я схуд рівно на ті два кілограми, на які хотів і не міг схуднути. Після перших чотирьох шокових днів я нарешті побачив на вагах бажану цифру - 78!
По-друге, за цей місяць в нас було стільки гостей, скільки ми не бачили за останні десять років. А деякі з них живуть з нами і дотепер. Іванка завжди хотіла гостей, і ось вони - тут.
По-третє, дім батька тепер має неабиякий попит серед внутрішньо переміщених, і це означає, що його нарешті прибрали і пристосували до життя! Там тепер місцями є підлога, чистота, затишок, і оце от все. Якщо так (touch wood) піде і далі, після перемоги все виглядатиме геть інакше, ніж до війни.
Ну, і вишенька на торті! Щоб було де пересиджувати тривоги, я досконало вичистив підвал. Він мабуть ніколи ще не був таким гарним. А щоб не йти в армію з незакритими справами, я форсував роботи, і довів до якоїсь логічної точки горище і майстерню. Без війни воно б тягнулось ще місяць-два, але в ситуації коли в тебеє лиле сьогодняшній день, місяць - неприпустима розкіш. На фото - підвал, горище - буде завтра!
No comments:
Post a Comment