Новини транспорту

У Львові запустили один трамвай місцевого виробництва. Він в біса довгий і гарний, хай їздить довго і щасливо:

Також, нарешті запрацювали автомати з продажу квитків. Правда автомати брудні і місцями іржаві (їм місяць часу), нещадно блікують, але я таки спромігся купити квитки!

Іванна на А8

Сьогодні Іванну наздогнав її підарунок на ДН, і вона стала щасливою власницею якщо не Bentley, то принаймні Audi A8 у світі офісних стільців !

Чим він крутіший за звичайний стілець за 50 баксів? Тим, що А8 налаштовується на відміну від звичайного офісного стільця. Деталі про налаштування можна глянути тут.

Їхав три тижні з гамерики, митниця не прикопалась, хоч ціна дещо перевищує максимально дозволену.

А Бентлі - ось він.

Фонтан

Як же точно цей фільм відображає стан речей у галузі в сучасному Львові! Нічого по суті не змінилось. Запишу це на ДВД, і відправлю керівнику ЛКП Цитадель-Центр.
https://www.youtube.com/watch?v=fSUYzDEIiH8

Збіги

Раптом я помітив, що в моєму житті почали відбуватись дивні збіги. Отримавши два збіги за два тижні, я вирішив писати це в блог для статистики, тегуючи словом "збіги".

Збіг перший, приємний.

      Шість років тому ми вперше з малою Ярославою поїхали в Карпати. На базу Лісова Казка. Про це було кілька постів на блозі. Там ми жили по сусідству з парою з Києва, з якими ми потім загубились на 5 років. І от тиждень тому йду я берегом Синевирського озера, день робочий, людей мало, а назустріч мені - Олексій, Оксана, і двійко дітей, яких тоді не було. Першою реакцією було "Так не буває!"

Збіг другий, страшний

       В п"ятницю Іванка мала паті з подругами, в однієї з яких чоловік - теж айтішник. Я його не бачив кілька років, причому останній раз - на спеціально організованій вечірці, де він 100% мав бути. А так - в місті - років Н не зустрічав. Іванка розповіла, що він пішов з Іпаму, і працює на якійсь маленькій фірмі... точно, згадала! Фірма Nravo! Жодного разу в житті я не чув про цю фірму, але ввечері того ж дня я з таксі побачив, як мені переходить дорогу згаданий хлопець. Ввечері я розповів про це Іванці, а вранці наступного дня я прочитав в новинах, що власника фірми Nravo знайшли зарізаним у власному під'їзді.

Спочатку я подумав, що це дивно. Потім - "а може я вже параноік??", але Іванка розвіяла мої страхи: "Але ж це не може не видатись дивним!"

Дивовижне поруч

Якщо ти про щось мрієш, зроби це зараз. Завтра, субота, відпустка - можуть легко ніколи не настати. Мрії поруч, і дивовижні місця поруч нас, за ними навіть не завжди потрібно їхати край світу і просити візи.

      Я не пам'ятаю, коли прийшла мені в голову ідея зустріти схід сонця на найвищій точці Львова, але ми таки дочекались ясної теплої погоди, взяли пляшечку бургундського з канапками, і... викликали таксі. Таксист перепитався куди нам о 5-й ранку, і, переконавшись, що все почув вірно, закинув нас до ресторану Високий Замок, даючи голову на відсіч, що далі машиною заїхати неможливо (ги-ги-ги, машина насправді їздить аж до вежі). Подумки "дякуючи" таксистові, ми залізли по довжелезним сходам, і незабаром опинились на вершині в компанії двох молодих людей, які, судячи з їх вигляду, провели тут всю ніч.

Що мені ваше сонце? Я їсти хочу!

Схід сходом, а сеанси виховання - за розкладом!

6 хв до сходу.

Я був здивований, що ще до сходу сонця в місті досить світло - майже як вдень. Години так з 5-ї ранку, хоча сонце освітить нас лише о шостій.

Львів без машин і людей - абсолютно чарівне місто. За півгодини воно оживе, і буде поспішати, ревіти, смердіти. А зараз це казка, якої так не вистачає щодня...

І ось нарешті з'явилось сонце, дочекавшись ще двох туристів з зеркалками і двох людей, які прийшли сюди помолитися.

 

За кілька годин в цьому місті буде спекотно і незатишно, а зараз це фантастичне місце.

Перед спуском Іванка сказала замріяному мені: "Давай щодня зустрічати тут світанок!".
А Ярослава, порядком виївши наші мізки і заївши їх канапками (всіма що були), і випивши весь компот, сказала свою думку, яку я чую по кілька разів на день: 

Я більше ніколи з вами не піду!

 

Слава ВДВ!

Ось, на день ВДВ спусили фонтани!

Беркут проти ВДВ :-)

Прогноз погоди

Я ніколи не мав ілюзій щодо прогнозів погоди, але іноді їхні гадання на послиненому пальці виходять за межі добра і зла:

Ух капєц, +34-37!

Текс, глянемо http:/yr.no:

Різниця між прогнозами не багато і не мало - 16 градусів!

Дураки і дороги

      Як людина, яка часто щось ремонтує, я звик до простого, і, здається, очевидного основного принципу - якщо ремонт проводиться в публічному місці, час його виходу з ладу повинен бути мінімізований. Ще працюючи в Укртелекомі, ми переносили стойки глибоко вночі, щоб якомога менше людей постраждало від цього вандалізму.

       Зовсім не те у Львові. Неможливо не дивуватись, споглядаючи ремонт доріг у нашому місті. У місті, де вулиці вузенькі, а машин багато, і тому кожна дорога перетворюється на "дорогу життя", практикується наступна революційна технологія.

Пункт перший. Повний дестрой.

    В цьому пункті всі дороги, які заплановані до ремонту на наступні півроку, знищуються важкою технікою. На місце приїздить купа бульдозерів, які здирають бруківку разом з тротуарами і люками, а на місце одного з люків ставиться гігантська чавунна параша для робітників. Якщо проводити аналогію з роботою програміста, то першою дією масштабного рефакторингу є повне відключення прямо в продакшені всіх фіч, код яких планується рефактнути за наступні півроку. Занавєс!

Пункт другий. Активний.

   Далі на сцену виходять зо два десятка робітників, які дуже активно порпаються у нутрощах дороги, і викликають в душах громадян серйозну надію, що зроблять вони все дуже швидко, і все не так вже й погано. Ну знесли половину функціонала в продакшн-системі, ну але помилку свою зрозуміли, і тепер сидять ночами аби все запрацювало! Буває, всі помиляються... Потерпимо. Зате потім матимемо чистий порефакторений код без багів!

Пункт третій. Таємничий.

   На четвертий день активного рефакторингу-ремонту громадяни з подивом помічають, що робітники з дороги зникли. Їх немає. Параша стоїть, матеріали на місці, але дорогу ніхто не робить. Лише двоє-троє людей епізодично колупаються в рештках дороги, але результатів не видно жодних. Їх і не може бути. Не можуть поремонтувати дорогу два вуйка з киянками, навіть якщо в них по шість рук.

Нема комітів. Програміст, що робив рефакторинг, стомився, і перемкнувся на інший баг. А про рефакторинг - забув, і тому юзери криють його матом і сидять без ключових фіч, не розуміючи що відбувається, і коли це закінчиться.

Невже ті, хто сидить в ратуші, не розуміють, що спочатку потрібно зробити одну дорогу, але швидко, а потім закривати наступну для ремонту?

Тьолки, гроші, два патики

Мене тоже одна тьолка любіла. 

Но у нєйо, панімаіш, только тєло 

красівоє, мозгі савсєм атсутствуют...

(С) Л.П.

Вступ

Ця історія трапилась кілька місяців тому, але тоді пост на цю тему я закинув, і от зараз прийшла його черга...

      На початок святкування промоушна одного з друзів я мав один боржок перед сумлінням - огородити газон під будинком. Отже, полишивши паті на самому початку, я пішов в будівельний магазин, який знаходиться по дорозі з роботи в центр, та придбав там два двометрові бруски повні скалок, які можна порубати на кілочки для огорожі. А оскільки в офіс це перти не хотілось, я лишив це в траві під Міленіумом, не дуже приділяючи увагу маскуванню, і не дуже сподіваючись знайти патики на тому ж місці. І пішов на свято...

Дія перша.

Лівий берег

   Традиції ходити після свята на чай з морозивом в Лівий Берег зраджувати не можна. Навіть якщо в тебе в руках склеєні скотчем 2.5метрові бруски зі скалками, які я без проблем знайшов на тому ж місці, де й лишив 5 годин тому. Походивши довкола Оперного, я знайшов для них затишне кубельце за однією з колон, і ми зайшли всередину.

    Філософські розмови під морозиво і 50 коньячку в хорошій компанії - неодмінний атрибут будь-якого свята з друзями. От і цього разу все було чудово і йшло за накатаним і сто разів відпрацьованим сценарієм, аж доки бортові системи деяких не засікли компанію самотніх дівчат за сусіднім столиком. Дівчата пристойно виглядали, і були досить симпатичними, тож хтось запропонував пересісти до них, замовивши перед тим всім морозиво. Хто шанує традиції, той знає, що це - суттєве порушення протоколу, яке досі не практикувалось жодного разу. Але було вже пізно...

     Ми напевне відвикли, але дівчата поводили себе дуже дивно, і спілкувались також. Хоча може це вже не дивно, я не знаю. Як би це сказати коректніше... В порівнянні з ними будь-який портовий вантажник - професор філології. Їх ротики цвірінькали здебільшого відбірним матом, але з потоків підсвідомості можна було зрозуміти, що частина з них навчаються на медиків, а частина - працюють в одному з вишів в центрі.

- Дівчата, а можна запитати - що ви святкуєте?

- Нічого, так просто - БЛЯДЬ нахуярились.

У перервах вони мовчали а також постійно кудись зникали по одній і парами. Поспостерігавши за ніжними створіннями, я зробив висновок, що вони допомагають одна одній блювати десь поруч. Оскільки "нахуярюватись" в компанії прекрасних дам ніхто особливо не прагнув, ми откланялісь, забрали патики з-під Оперного, та зібрались було додому...

Дія друга. Тьолки

"Хочу на стриптиз! Я ніколи не був! Please please please" - канючив я, оскільки спати все одно вже було пізно, а на стриптиз я хотів з дитинства давно. І ми рушили в один з крутих клубів поглазіти на оголену дівчатину. Попереду всіх крокував я з патиками, які виконували роль посоха, і робили мене схожим на філософа-мандрівника.

      Одна проблема - в нічні клуби не пускають людей з двометровими дошками, тож я припер їх до дерева просто в самому центрі, і ми зайшли всередину.

     Тут інший формат - все чесно, і нікому не потрібно ставити морозиво. Крім того, дівчата не гонять матом, і хоч і зі скрипом, можуть зліпити докупи дві слові, не використовуючи мат в якості сполучників. Хоча щодо морозива я трохи перебільшив - вони замість морозива п'ють коктейлі.

    Схема наступна - шість дівчат в костюмах зайчиків і інших казкових істот крутяться по черзі біля шеста, демонструючи добру фізичну форму, і все, чим наділила їх матінка-природа. Спочатку було схоже на якийсь утрєнік, але в фіналі з костюму не лишається майже нічого, і артисти йдуть в зал розкручувати клієнтів на чайові (їх чомусь потрібно запихати артистам в труси), і приватний танець. 

     Дивився я на все це, дивився, і згодом почав підозрювати, що зі мною мабуть щось не так - оголені тіла не спричиняли в мозку і іншому організмі жодних відгуків, і голі фігури як жінки категорично не сприймались. По-перше їх було шкода - тут жеж холодно. По-друге, в голову постійно лізли різні думки - про те, як вони відмиваються від всіх цих відбитків лап, які всю ніч їх мацають, і про те, що зараз хтось вкраде мої дошки.

      "Треба спробувати ще приватний танець" - подумав я, і повідомив про це одну з дівчат, які сновигали перед очима. Вона миттєво перебралась мені на коліна, і ми стали чекати кабінку. Організм мовчав.

"Так, я не можу більше чекати, я зараз засну!" - сказав я після півгодини чекань. Дівчина зрозуміла, що з її трусів вислизають 200 гривень, і потягла мене в кабінку.

      До цього я думав, що в словосполученні "приватний танець" ключовим словом є "танець", і тому геть розгубився, коли в кабінці дівчина, одним рухом скинувши з себе абсолютно все, накинулась на беззахисного мене, і почала мене "приватно танцювати". Менш за все це було схоже на танець, скоріше на один з роліків на моєму лаптопі. За мої 200 гривень вона мене досить сильно потовкла, а організм вперто мовчав. І не просто мовчав - чомусь хотілось, щоб танець "дами пріглашают кавалєров" скоріше сі скінчив, і мене відпустили...

      І тут тихенько процвірінькав дзвоник. Як в школі. Бац, і все! Я пам"ятаю, що дзвінок для вчителя а не для учнів, але вчителька виявилась напрочуд пунктуальною, і, на щастя, не стала дописувати до крапки. І не примушувала до цього мене. Вона і так добряче стомилась. Думаю, якби ще трошки - мені настав би каюк - баришня була енергійна, і працювала на совість. Я огледівся по боках, знайшов футболку, поклав 200 грн на стіл (на той момент іншого варіанту для чайових не було), і, подякувавши, вийшов з кімнати.

Епілог

     5-та година ранку - чудовий час у місті. Ані машин, ані людей. Лише поодинокі туристи і двірники, лише троє сонних втомлених розвагами козаків, лише зліплені докупи скотчем два 2.5-метрові патики.

- Хєрня це все.

- Грошей шкода. 

- Сагласєн, повня фігня. Ніяких відчуттів. І ще дошки могли спиздити...

- Ну давай фото. З дошками!

- Давай!

  ...

- Тато, де ти був? 
- Та так, святкував дещо.
- І як?
- Знаєш, Ярослава - твоя мама просто ідеальна, я б дуже хотів, щоб ти була схожою на неї - справжньою леді. Обіцяєш?

Вона сміється. Це найприємніший момент за останні 20 годин. І це - безкоштовно...

Unauthorized access prohibited

Нещодано помітив, що у Львові почали встановлювати домофони на будинки в центрі:

Раніше домофонів в центрі практично не було, оскільки брами в центрі всі нестандартні, квартир в будинках мало, а кабелі такими будинками прокладати важко через нестандартну геометрію і відсутність кабельних шахт

І ось нарешті справа зрушилась ! Домофонщики відточили технологію, і тепер я все більше бачу домофонів на старих брамах. При цьому двері і рами не міняють на залізяччя, а підсилюють сталевими пластинами, на які і ставлять магнітний замок.

Не лише оллінклюзів

Переважно до Туреччини ставляться як до країни вічного олінклюзіва, і забувають, що країна дуже цікава в історичному і культурному плані. Навіть я - любитель історії, який тричі був в цьому регіоні, лише на третій раз спромігся відвідати таке диво, як античне місто Сіде.

Прямо серед морских готелів і моря шарового пива я знайшов справжню казку, якій більше двох тисяч років!

Ще в готелі, побачивши кілька очевидно старовинних елементів, я почав підозрювати, Туреччина це не лише море і пиво Ефес...

Без назви, або "все через жопу"

Місяці два назад по ящику показали табло, яке в реальному часі показує рух трамваїв, які будуть прибувати на конкретну зупинку. І не десь там в лабораторії, а на зупинці по вул. Франка! Отак це виглядало:

Зразковий патріотизм

Про дітей

Воно дитина, воно не панімає шо папє тяжело
(С) Л.П.

      Чим більше я зіштовхуюсь з проблемами виховання дитини, тим більше я гублюся у численних рекомендаціях ще численніших спеціалістів. Насправді, питання дуже просте, і водночас дуже складне - "як зробити так, щоб діти слухались батьків ?". І хоча іноді в моєму надмірно думаючому мозку виникає інше питання - "а чи це взагалі потрібно і чи це в принципі можливо ?", я поки з ним борюсь, і тому ми його розглядати зараз не будемо.

Розвіяні міфи

На самом деле, блядь, 

мне очень обидно,

и хочется, блядь, вешаться,

от состояния панк-рока

в нашем великом Новгороде...

(С) Представитель группы Лес

Вступ

      Собачий холод, величезні відстані (площа міста - 1400 кв.км. проти 180 кв. км. Львова, і 650 кв.км. Києва), рускій мат і пияцтво, злі гопніки і ще більш злі безпридільні мєнти, що чіпляються до людей просто на вулицях - приблизно так уявляв я собі Санкт-Петербург і Росію загалом перед двотижневою поїздкою у північну столицю Росії.

Run lola, run :)

Думав про це щось написати, але це і так достатньо красномовно:

Ужаси нашего городка

Пук-лайк :)

8:30 - "поспав ок"
9:30 - "душик ок"

12:30 -  "Борщик в Кулінарна студія Крива Липа"

12:45 - "Борщик ок"

20:00 - "Стейк в The grill"

21:00 - "стейк ок"
22:00 - "Прощавай Львів, привіт Жмеринка"
22:30 - "Жмеринка - чудове місто !"

     Мабуть, успіх фейсбука і форсквера здебільшого полягає в тому, що вони знайшли якусь дуже важливу струну в певної категорії людей - бажання розповісти всім що ти з'їв і де ти був. Чомусь саме ці дві речі складають 90+ відсотків ленти соцмереж, що наводить на думку - для того, щоб бути до кінця щасливим - необхідно не лише їздити по світу якомога скоріше і дальше, і не лише їсти в престижних місцях, а й кожне місце наколювати на мапу, і неодмінно розповідати про це всім знайомим, бажано одразу в момент відвідування чи трапези. Канон каже до цього докладати фоточку найгіршої якості з вікна, чи фотку тарілки з залишками їжі. А якщо це медовий місяць чи романтична поїздка, на фото обов"язково має бути кохана. Одним словом, треба викласти в ФБ будь-який пук, і зібрати на цей пук якомога більше лайків.

      Завжди було цікаво навіщо люди це роблять. Це можна було б пояснити бажанням просвітити інших, і відкрити їм дива світу і гастрономії, та майже завжди ці коротенькі відмітки не несуть бодай якоїсь корисної і цікавої інформації - це просто бі-бі, яке сигналізує - "я теж щасливий, осьо де я є, ось що я щойно зхрумав ! А ну полайкайте мене". А по інший бік екрану інші люди сидять і клікають "лайк", ніби кажучи - "молодець, круто, мені_б_так".
         Цей пук-лайк синдром є дуже заразним, і передача вірусу відбувається теж через фейсбук наступним чином. Певно через те, що бачачи безмежне щастя людей, що постять фотки з хавчиком у престижних місцях, та месаджі типу "Прощавай Львів, привіт Жмеринка", інші думають - "Блін, а я чо пальцем роблений ? Щас я теж натикаю, щоб знали яким повноцінним і щасливим життям я живу!" В них з"являється відчуття, що їм треба зробити те саме, щоб не виглядати лохом, і... зробити бі-бі про це на ленті ФБ, щоб всі-всі про це знали. А далі відбувається ланцюгова пук-лайк реакція, яка полягає в постійній пук-лайк конкуренції - хто голосніше пукає, і кого більше лайкають.

      Незважаючи на ніби очевидну комічність ситуації, на пук-лайк синдром страждають часто цілком розумні люди, що з одного боку дуже сумно, а з іншого дає надію, що ця епідемія скоро мине, і люди зможуть отримувати задоволення від життя, не кричачи про свої досягнення на весь світ, і не вимагаючи, щоб хтось їх полайкав. І не засмічуючи в принципі корисні ресурси типу соцмереж нікому не потрібним пук-лайк спамом.