Підбірка фотографій з 15.03.2013, коли у Львові несподівано 2 днів підряд йшов сніг.
Спочатку дороги були вщент забиті, та потім чи то водії зрозуміли безнадійність їзди на авто, чи то хтось закрив дороги, і вони стали порожні. Ніколи не бачив вулицю Чорновола такою безмашинною.
Біля офісу.
Вулиця Гребінки, центр.
Біля обл. управління міліції.
Вул. Лепкого, центр.
Оперний.
А під вечір все стало зовсім сумно. Громадський транспорт зник, і люди почали групуватись по мсцям проживання, щоб пішки йти додому. І пішли. Це було схоже на кадри з фільму-катастрофи - вздовж доріг йшли натовпи людей. Сумно і тихо. Просто йшли...
Це виглядало дещо моторошно, особливо якщо підняти голову, і подивитись на ворон, що чекають на свою здобич:
Таксі не їздять. Точніше може і їздять, та дозвонитись до них нереально. Дороги - порожні.
Кадри зняті під час бродінь по Львову:
Вулиця Чорновола, година пік.
Фонтан біля Оперного.
Так можна посидіти на проспекті Свободи. Величезна подяка модельці за самопожертву при зйомці.
Трамвайна колія в центрі :)
Біля памятника Шевченку.
Пам"ятник Івану Підкові.
Центр, біля памятника Шевченку.
Шевченко.
Лімізин біля клубу Рафінад.
Вулиця Франка.
Пл. Петрушевича, вузлова зупинка громадського транспорту. Не їздить нічого.
Вхід в клуб Пікасо :)
Шлях на концерт Рокашу був важким.
І ми думали - от зараз завиють вовки...
Парк Костюшка. Протоптана стежка, сліди від поп, і два стаканчики в смітнику, який ледве стирчить зі снігу. Ото бажання випити в людей !
Як кажуть брати Капранови в передмові до свого твору "Щоденник моєї секретарки", всі факти в даному оповіданні - реальні, але всі дієві особи - вигадані. Уявіть, що герой - такий собі сферичний голова родини у вакуумі. Не поспішайте ставати в опозицію, і з стверджувати, що у вас такого не буває - можливо у Вас просто немає жінки і дітей, або Ви померли.
Іноді буває, що робота конкретно зайобує. Наприклад, ти весь день робив свою роботу, при цьому відповідаючи на цілком слушні, але численні і непрості запити, що надходять з усіх боків. А в кінці дня виявилось, що більше не встиг ніж встиг, а голова в тебе як баняк, і від цього не рятує навіть спиртне... В такі дні хочеться, щоб вдома було щось поїсти, і щоб тебе просто не рухали. Ні з добрими, ні з поганими намірами - просто лишили в спокої. Навіть ті, кого ти любиш понад усе.
Саме таким цей день видався в Героя. Він прийшов додому, поїв, побавився з дочкою, та вирубився навіть без душу. Наступний день вже точно буде інакший !
Вранці в школу чомусь потрібно прийти першою. Настільки першою, що бомж, що в цей час снідає на зупинці біля школи, лишається без ранкового чаю, бо Чудо-Піч ще зачинена. Ну нічого, краще вже рано, ніж пізно. Сьогодні це навіть на краще, бо сьогодні Герой не піде на роботу одразу, а проведе ранковий час із кавою в одній з затишних бомжацьких точок, де втім подають смачнющу каву за 3 грн. І буде сидіти там з дружиною, забивши на роботу, і насолоджуватиметься спокоєм і товариством. Ну дійсно - чому туди так поспішати ? "Роботи багато" - так її скільки не роби - все багато. Як вчить примовка - "робота не ... - стояла і буде стояти.". І тому настрій в Героя був чудовий і урочистий.
- Мирослава, ти зробила домашку ?
- Так !
- І математику ? О та задача в тебе вчора лишалась - про яблука і груші. Зробила ?
- Ні.
- Чому ?
- Я в школі зроблю.
- Ні, зроби вдома. Час є.
while(True):
- А я хочу в школі.
- А я хочу вдома.
if dad.patience <=0:
raise GoToFuckingSchool
Тато ніколи не розумів цих суперечок. В нього навіть була теорія - мабуть в жінок для цього є якийсь спеціальний ген, який надає їм здатності перфектно, нескінченно, і абсолютно непродуктивно сваритися через усяку фігню. Йому завжди було цікаво - чи сваряться між собою гомосексуальні пари, де обидва - чоловіки ?! Чи просто набили один одному фізії, та й make-up ?
Віддавши доні портфель, і навіть не поцілувавши її в якості помсти за обламаний і омріяний ранок, Герой поплентався на роботу. Кави не хотілось, бо настрій був безнадійно зіпсований. Ну нічого - сьодні він відіграється і за вечір, і за обламаний ранок. І піде додому раніше. Проведе час з родиною, в затишному сімейному колі, врешті-решт це - найважливіше, і найприємніше в житті.
Все починалось дуже добре, аж поки на ними не закрилися двері квартири.
- Мирослава, зараз будь ласка повтори уроки, і потім з татом побавитесь. - Я побавлюсь, а потім повторю. - Спочатку повтори.
while(True):
- спочатку уроки, потім бавитись
- спочатку бавитись, потім уроки
"Бляяя, знову" - подумав тато, і вирішив не влізати в виховний процес - всім гірше буде. Натомість він тихенько поїв, хряпнув 2 стопки горілки, та приліг почитати. А в сусідній кімнаті йшла справжня битва - беззмістовна і безжальна, як писав класик сотні років тому. Яка закінчилась прогнозовано - Мирослава і не побавилась і не повторила уроки, та ще й отримала на горіхи від мами. Герой не відпочив. Все вийшло так, як нам і обіцяли в школі, коли всі боялись ядерної війни - "в цій війні не буде переможця - загинуть усі".
Марно намагаючись заснути, Герой думав - от завтра все буде зовсім інакше...
Ще з садочка Ярослава займалась карате. Ми завжди ставились до цього як до звичайної фізри, та в неділю я зрозумів, що це вийшло за рамки фізкультури. В малявки був екзамен на 10-й кю - найперший з можливих. Справжній екзамен, де експерти оцінювали ката, кіхон, і ще щось з японськими назвами.
Отже, у призначений час ми прийшли в зал, що розташовувався в підвалі звичайної хрущовки. Чистому і гарному.
Мабуть наш Гуру.
Далі - інструктаж від Президента клубу Миротворець, і - екзамен:
Спочатку здають малявки, і так - аж до дівчини-художниці в коричневому поясі - тендітної і гарної, але, як виявилось пізніше, дуже небезпечної :) Те саме можна сказати і про одну з екзаменаторів.
Підготовка:
Без цього пацана Ярослава на екзамен йти відмовилась :)
Медитація перед боєм.
А далі почався екзамен. Навіть на 10-й кю треба мати добру фізичну форму і розтяжку, вміти правильно і швидко рухатись під рахунок, одним словом - це далеко не просто.
Fight !
Малявки відстрілялись, і я вже майже засинав, як на арену вийшла "захищатись" дівчина-художниця років 17 на вигляд в коричневому поясі. Повторюсь - тендітна і гарна.
І тут я прокинувся. Швидкість і чіткість її рухів просто заворожувала. Вона з неймовірною швидкістю молотила руками і ногами повітря, переміщуючись залом. На моїх вустах зависло те слово, яке мені, старому вікінгу, завжди згадується в моменти подібного захоплення.
Дівчина закінчила чергову вправу, і екзаменаторка попросила асистентку - таку саму гарненьку, і зовсім не кремезну дівчину - допомогти. Я не міг повірити своїм очам - з вікінгськими бойовими криками (бідні сусіди) дівчата імітували бій - так само заворожуюче чітко, блискавично, і красиво. Це було зовсім не схоже на зовсім невидовищні бої карате на змаганнях. Це було гарно, майже як у кіно...
Я сидів, роззявивши рота, а в голові одна за одною пролітали думки:
"Це п..єєєєц"
"Які дівчата !"
"З такою супутницею не страшно темними вулицями ходити"
"А якщо такій чимось не догодиш ? Їй жеж і макогон не знадобиться..."
Остання з цієї серії думка виникла, коли блондинка - "чорний пояс" після "бою" влаштувалась відпочити прямо біля мене:
"А раптом вона зараз рукою махне... Іванна, давай може попрощаємось ?"
Сьогодні в нас сформувалась нова забавка. Ми живемо на 4-у поверсі будинку з сходами, які йдуть по колу, утворюючи "колодязь" глибиною метрів 15. Я ходжу цими сходами 7 років, та досі не знав, що його можна використати для ігор наступним чином:
З хати збираються всі рукавиці, і розділяються між N-1 гравцями. Гравець без рукавиць йде на перший поверх, стає на дно "колодязя", та піднімає погляд вгору.
По цьому сигналу двоє гравців згори кидають вниз всі рукавиці, нижній гравець їх збирає під крики верхніх гравців, і піднімається нагору, а вниз спускається наступний гравець. Кинути потрібно якісно, щоб рукавиці не застрягли в дорозі.
П.С.
Добре, що ніхто з сусідів цього не бачив, я не уявляю як би я їм це пояснив...
В такій погоді як нині, є свій плюс - я нарешті добрався до перебору свого мікро-архіву, який перевіз з Житомира. І виявив деякі цікаві для мене артефакти, що навіяли спрогади про минульщину...
Що ж це ? А от що - в часи мого студенства винти на компах були по 10Мб, а в кожного студента не висіла на шиї флешка, на яку влізе інфа з усіх винтів політеха тих часів. Ми користувались дискетами калібру 5.25 дюймів, які називали просто "пятірка". Були ще 3.5 (трьохдіймовки), та це було пізніше. А п"ятидюймовки гнулись, м"ялись, ламались, і інформація на них регулярно втрачалась. Для того, щоб якось цьому запобігти, ми робили для них такі затишні кубельця. Саме робили, бо в ті часи таких товарів в магазинах не було. Цей витвір зроблений з фанери, "вижигателем" випалені дані власника, зверху все вскрито дуже смердючим лаком на ацетоні...
Шедевр дискетно-прикладного мистецтва.
Остання сторінка шкільного конспекту з ДПЮ - Допризовної Підготовки Юношей. Довго згадував як могло вийти так, що це такий складний і математизований предмет :)
Шмат книжки по С++. Тоді ще Інет був у зародковому стані, і тому програмісти читали книжки. І, доречі, не посилали один одного наГугль, коли в них щось питались. Оскільки вартість книжки приблизно дорівнювала стипендії, яку до того ж видавали лише перед виборами, такі книжки передавались з рук в руки, і зачитувались до дірок. Люди по крихтах збирали інформацію як зробити якусь хитру штуку...
Уривок тексту самописного вірусу, надрукований на матричному принтері. Всі хороші студенти в ті часи любили АСМ, а на АСМі понад усе любили писати... віруси ! Відправною точкою для всіх подібних експериментів була книжка, здається, Хижняка "Пишем вирус и антивирус". Цей автор, сам цього не плануючи, дав світу напевне тисячі нових вірусів. А віруси тоді були злі. Достатньо згадати DIR1024, який просто і невигадливо вкорочував всі сорци на диску до 1024 байт...
Шпори, надруковані на лазерному принтері. Цей вид принтерв приніс студенству нове покоління шпор - надзвичайно якісних і компактних.
Посередині - шпора для бідних - тих, хто не мав доступу до лазерного принтеру, які тоді тільки з"являлись на наших теренах. Різниця очевидна :)
Чому мене передавали в розшук - не пам"ятаю, але таких повісток знайшов декілька. Я ніколи не думав "косити", та випадково саме в той рік коли потрібно, наше військове училище для власного порятунку взяло і об"єдналось з політехом, тож всіх нас радо зарахували офіцерами запасу.
Спробую відмочити їх в кока-колі...
Дивно - як будь-яка дурничка, яка нічого не важить, з часом стає цінною, бо здатна пробудити в людині спогади...
Зайшовши в нову піцерію, що відкрилась в будинку готелю Жорж, був вражений рівнем обслуговування - за тобою буквально бігають, і персонал працює на 10 балів з 10.
А на столі лежав журнал англійською, де я знайшов наступну сторінку:
Цінуйте своїх жінок, джентльмени, от бачте кіко в них є доброго !
Так іноземним гостям готелю розповідають про наших дам...
Оскільки дощ обламав нам активну частину тімбілдінга, військо вікінгів направилось в Прагу. Будвайзери, Крушовіци, і вепрові коліна лились рікою, та під занавіс я раптом усвідомив, що непристойно тверезий, а це на тімбілдінгу ну ніяк не потрібно.
Для виправлення ситуації я здійснив два контрольні постріли в голову патроном Бехеря калібру 50мл, що швидко пофіксало ситуацію. Таких червоних очей на ранок я не мав давно...
Хто мені розповість - чому я витратив 3 години часу на підготовку і проведення співбесід з людьми, один з яких явно (ну настільки явно, що не помітити цього не можна) не відповідає рівню вакансії, а іншому вона просто не підходить...
Оскільки Ярослава малює в центрі дитячої творчості на Погулянці, я тепер часто там буваю. За палацом є отака споруда:
Це давній водозабір, побудований на початку 1800-х довкола старовинного джерела. Є навіть теорія, що збудований він на місці початку першого львівського водогону, якому 500+ років. Споруда капітальна, з каменю.
І ось як ми обійшлися з ци спадком древніх Гаммі:
Це - басейн всередині споруди. Басейн сміття і єкскрементів.
Нещодавно, сидячи в Баварському Домі Пива на вулиці Еспланадній у Києві, ми зі старим другом згадували минульщину, коли працювали ми разом не у мажорному аутсорсингу, а в звичайній українській конторі зі звичайними, але для мене теперішнього такими дивними, правилами і процесами.
От наприклад що ти не роби - ну не поясниш ти середній людині з Логіки систему тасків і багів, яка використовувалась в нас, і, впевнений, жива і досі. "Джира" - це зрозуміло і логічно, а "коміркова система"... WTF ? Що за маячня ??
Але про це - згодом. Сьогодні - один з яскравих спогадів - епізод, який я намагався не перебільшувати і не прикрашати. Він і так яскавий.
Всі імена і назви змінені, всі збіги з реальними людьми і організаціями - випадкові.
Моїм начальником групи був на той момент Юра Ящук. Власне, він був мені більше ніж начальник в класичному розумінні, скоріше - бойовий і робочий побратим, з яким пройдено чимало доброго і поганого, випито дофіга горілки, і закушено пудом солі. Він - один з людей, з якими ми разом починали справу розвитку Інтернету в області, з яким переживали за цю справу так, ніби все це - особисто наш бізнес. Піднімали ночами "мокси" на серверах, боролися з хакерами, розбивали до крові руки під час прокладки кабелів...
"Міхалич, ти засидівся на своїй другій категорії. Тобі потрібно провести атестацію. Ти ж стільки для вузла робиш." - сказав одного разу Ящук, після чергового нашого трудового подвигу.
Я і вухом не повів. На фірмі існувала система категорій для інженерів, майже аналогічна нашому "junior-middle-senior-slacker" - "інженер_без_категорії-третя-друга-перша-ведучий_інженер-начальник". Я мав чи то третю, чи то другу категорію, і навіть добре про це не пам"ятав, оскільки працював в той час не за гроші і посади, мене просто перло від справи, яку я роблю. Та й різниця в грошах між категоріями була не дуже істотною. Тож про цю розмову я дуже швидко забув, але за кілька місяців Ящук повідомив: "Міхалич, в тебе в середу атестація. Тобі дадуть першу категорію за особливі заслуги перед Родіною. Всьо на мазі". Всю "передпродажну підготовку" перед начальством усіх рівнів він провів самостійно.
"Круто !" - сказав я, і продовжив працювати. Я приблизно знав процедуру - збирається комісія гуманістів, викликає в кабінет претендентів, обговорює їхні заслуги, і присвоює категорії. Процес скоріше формальний, особливо враховуючи те, що працював я дійсно дуже непогано, і категорії мабуть був цілком гідний. Мої колеги реагували на новину більш бурхливо, чекаючи на пиятику з нагоди мого промоушна.
І от настав цей день. Я піднявся на п'ятий поверх у кабінет начальника сектору Граніча, і, почувши від Ящука останнє "Давай, Міхалич !", зробив крок у невідомість.
"Заходьте, Євген Михайлович" - почулось з надр кабінету.
В цьому кабінеті я бував мільйон разів, але сьогодні він був не такий як завжди. Вічно закиданий паперами стіл був чистий. Навіть не уявляю куди можна було скинути весь мотлох, який надходив до Граніча з усіх куточків неосяжної Контори. "До відома", "До виконання", скарги, запити, роздруківки - купа листів, телеграм, факсів з найрізноманітнішими штампами і візами - ми завжди дивувались як він не губиться у цьому морі макулатури. Принцип "Чим більше паперу - тим чистіше жопа" свято шанувався в Організації, і паперу в її надрах циркулювало більш ніж достатньо.
За чистим столом сиділи четверо. Начальник центру Шивенко, його помічниця Олена, майже невідомий мені начальник лабораторії ремонту Багинський, та сам господар кабінету - Граніч. Збоку сидів хтось з відділу кадрів (HR по-нашому). Навпроти них стояв самотній обдертий стілець, розміщений у кращих традиціях поліцейського феншую. Довкола нього не було абсолютно нічого - ані стола, ані стінки, що позбавляло кандидата будь-якої опори. Це, мабуть, було складовою перевірки, і мало на меті виявити, чи готовий кандидат до нового левела психологічно. Бракувало лише прожектора в обличчя.
Жодного хвилювання в мене не було - я був впевнений в тому, що це чиста формальність, і хотів лише одного - аби це скоріше закінчилось. Все йшло за сценарієм. Відкривши якийсь талмуд, Олена почала зачитувати уривки з моєї трудової біографії, потім Граніч розповів який я класний хлопець, Шивенко з ним погодився, мені поставили кілька суто формальних запитань, і Шивенко урочисто промовив:
- Ну, я думаю, що Євген Михайлович доріс, його досвід і знання відповідають першій категорії, тому пропоную присвоїти її інженеру Ковалю Є.М.
Ффух, нарешті. Давайте вже, відпускайте. На вузлі пацани чекають - бухнемо зараз з нагоди промосьона. Під дверима чекає Ящук.
"Що ви думаєте, колеги ?" - Шивенко запитально глянув на суд.
"От і добре. Олена, запишіть в протокол висновок. Я думаю, відділ кадрів проведе по документам цю зміну. Дякуємо Вам, Євген Михайлович."
"Ну нарешті !" - подумав я, і почав вставати, та несподівано почув тихий голос Багінського, який до того часу мовчав, і не проявляв до події жодної цікавості:
- А в Євгена Михайловича витримані мінімальні терміни переходу між категоріями ?
Це було схоже на красивий хід досвідченого учасника аукціонів, коли перед останнім ударом молотка і криком "Продано", чиясь руку злітає вгору, та голос з залу спокійно каже "110 !"
Тиша.
"Хмм, не знаю. А який в нас мінімальний інтервал між категоріями ?" - всі перезираються, і нарешті зупиняють свій погляд на кадровичці. Вона нітиться, очевидно теж не знає.
Першим роздуплився Шивенко:
- Олена, збігайте будь ласка в кадри, принесіть інструкцію.
Олена зникає, згодом повертається з ще одним талмудом, де написано, що мінімальний час між зміною категорій інженера в моєму випадку - три роки.
- Теекс, а коли Євгену Михайловичу присвоїли другу ? - Два роки тому.
В кабінеті запала мертва тиша.
Десь всередині моєї неймовірної впевненості почала зароджуватись малесенька зернинка невпевненості, яка спарувалась з байдужістю і сказала:
- Та не переймайтесь. Не можна, так не можна - жив без цієї категорії, і ще проживу. Я можу йти ? - Уммм. Згідно правил, ми не можемо присвоїти Вам наступну категорію. - Нічого. Можна я піду ? - Ідіть.
Мої почуття в той момент були складні. Категорії мені було не шкода, але це все було дивно - купа людей зібралась в кабінеті, щоб мене промоутнути, хоча мали б знати, що це фізично неможливо. Я вийшов, і на мене одразу налетів Ящук:
- Міхаалич, вітаю ! Треба виставитись ! - З чим вітаєш ? - З категорією, чудо ! Давай біжи в "Супутник", герої чекають ! - Ааа... так мені не дали категорію.
Ящук зайшовся реготом.
- Давай старий, я буду горілку, але візьми чогось гарячого, я холодним не заїдаю. - Та я серйозно. Не дали. Там терміни якісь не витримані - нічого не вдієш. Не переймайся.
Ящук зблід, і його очі почали наливатися кров'ю. Я добре знав, що це означає. Хоч Юра був чудовим виконавцем, і любив субординацію, та більш за все він любив справедливість і своїх людей, за яких в моменти відчуття несправедливості міг розірвати глотку будь-якому начальнику, незалежно від його місця в ієрархії.
- Міхалич, чекай тут. Щас всьо устроім. - Юра, не треба. Що це дасть ? В них документ. Не можна так не можна, хєр з ним. Пішли киряти.
Але він вже не слухав. Грюкнули двері, і я почув привітання сталевим голосом...
В те, що було далі, важко повірити постфактум. В кабінеті йшов бій. Бій скаженого сержанта-одинака з бойовими офіцерами і штабістами включно до майора. Глушник з його кулемета злетів, коли кулемет зривали з плеча, і тому чути його було далеко за дверима. Сержант строчив безперервно з руки, не залягаючи в окоп, і не даючи підняти голів супротивнику. Стріляв з розпеченого кулемета, аж доки не вистріляв всю обойму думок, слів, побажань - всього, що накопичилось за останній час.
Я не бачив, як розпечений кулемет випав з його рук. Він затих несподівано. За деякий час двері відчинились, і з кабінету вийшов мокрий червоний Ящук. Він підійшов до мене, поглянув винуватими очима, і сумно сказав:
- Я не зміг, Міхалич. Ніхто б не зміг - в них документ блядь. Інструкція. Але тобі піднімуть зп на максимум по вилці.
