Тридцять хвилин на війні

Для того, щоб відчути, що в нас в країні війна, потрібно вийти з теплого офісу, і заїхати на залізничний вокзал. Може це мені так пощастило, або я просто такий вразливий, але саме там я відчув, що в нас таки йде війна. Не те, щоб я раніше цього не відував. Але в телевізорі чи Інтернеті все інакше. Далеко і нереально. Тридцять хвилин на вокзалі - вартують більше, ніж десятки телепередач.

Там вояки їдуть додому. В Одесу, або десь поруч.  По їх емоціям, засмазі, ступеню сп"яніння, вигукам, кульганням деяких - видно, що принаймні частина з них побувала на війні. Зовсім молоді, молоді, старі. Тепер я точно знаю - прибувають і відбувають солдати зовсім не так, як нам це показують по тв. І воюють певно не так. Одухотварьонні звитяжні обличчя, чистенька форма, "Слава Україні", діти, квіти... Все це в реальності значно жорсткіше і прозаічніше.

Але доходить краще. Після "вокзалу" в мене було дивне паскудне відчуття. Таке відчуваєш щоразу після контакту з реальністю, яка увірвалась в твій відносно спокійний, "благополучний" світ. (блін, знову в українській мові бракує слів, вже вдруге за цей пост). Мій світ і війна - це дике поєднання. В моєму світі - світлий теплий офіс, сніданки в затишних кав"ярнях, каблуки, кавоварки. А там... Це як відвідати притулок для бездомних, чи відділення для дітей, які помруть без грошей на операції. Як побачити темний бік місяця, і зрозуміти, як його багато, і як мало ти можеш зробити, щоб його стало менше.