Мій Перший

   Мабуть в душі я завжди боявся цього, і одночасно чекав на цю хвилюючу і невідворотню зустріч. Щоразу бачачи Його дорогою в офіс, я підсвідомо виструнчувався і сповільнювався, чекаючи на те, що його погляд зупиниться на мені. А далі Він запросить мене до розмови, від якої я вже не зможу відмовитись. А коли Його постать лишалась позаду, я зітхав, і, продовжуючи рух, думав. Думав про те, що я знову не зробив нічого, що могло б привернути Його увагу, і що колись це неодмінно станеться. Що всі ми люди і всі ми робимо помилки, і саме тому наша зустріч неминуча.

     Це сталося несподівано - темним зимовим вечором, коли я стомлений повертався додому. В такі вечори в голові не буває цільних думок, є лише уривки вражень і подій, які неможливо ані систематизувати ані забути. Звичайний післяробочий автопілот. У млявому світлі ліхтаря я побачив Його. Але цього разу в Його постаті не було звичайної байдужості. Він дивився на мене пильно, ніби про щось запитуючи, і від цього ставало моторошно і цікаво. Я наближався. Ще мить, і Його фігура знову лишиться позаду. Але цього разу все сталося інакше. 

    Смугастий скіпетр злетів вгору, вказав на мене, і граційним жестом запросив мене на узбіччя. Не в силах упиратись його Силі, я підкорився, і опустив скло. Не встиг я це зробити, як здоровезна постать промовила:

- ДАІ міста Львова, вітаю Вас.

- Добрий вечір.

- Пане, у Вас під кермом зліва є перемикач. Він вмикає ближнє світло фар. Будь ласка, поверніть його в крайнє праве положення, їхати без світла в темну пору доби - небезпечно.

- Ддякую. Я забув включити коли рушав після тимчасової зупинки. Приємно, що Ви помітили.

- Прошу. Будь ласка, не забувайте. Щасливої Вам дороги, будьте уважні.

Це ставалось вже не вперше. Один раз я ніяк не міг зрозуміти чому весь вечір я не можу побачити швидкість на спідометрі. Аж поки не зрозумів, що їду вночі без фар. Машина таким чином справедливо вважає, що прилади підсвічувати немає сенсу.

За півгодини я вертався додому, і всю дорогу думав, що я навіть не спитав Його ім"я. Ім"я мого першого ДАІшника, який виявився таким лагідним і правильним! Я міг би подякувати йому, їм напевне нечасто дякують. Відганяючи від себе ці зовсім не вікінгські сентименти, я доїхав додому.

- Ти знаєш, в мене сьогодні був перший ДАІшник!

- Скільки?

- Та ні, він був дуже чемний, лише попросив ввімкнути фари, і побажав щасливої дороги.

- Клас! Ти йому подякував?

- Ну, сказав "дякую".

- А як його звали?

- Не знаю.

- Ти б міг написати йому подяку його керівництву, якби знав...

- Ти що, змовилась з моєю совістю??

- Або хоча б купити йому шоколадку. Ти знаєш, як йому було б приємно. Їм напевне так рідко дякують!

- Так, стоп! Це вже не повернути.

- А ти сильно стомлений?

- Та ні, а чому ти питаєш?

- А знаєш, поїдь і знайди його, і спитай як його звати! Тільки спочатку зайди в наш магазин, і купи йому шоколадку.

- Ти серйозно?

Дует голосу мого сумління і голосу Іванки - це те, чому я не в силах упиратись.  Тож попри втому я сів в машину, і поїхав на місце нашої зустрічі. Провтикавши світлофор недалечко від місця події, і мало не отримавши через це в бік, я проїхався по району, але ДАІшників ніде не було. Поїхали...

      Ще більш стомлений, але з чистою совістю, я повернувся додому. Мене більше не гризли докори сумління за те, чого я не зробив. Але натхнення вимагало написати про мого першого ДАІшника. Про те, що світ не чорно-білий. Про те, як важливо бути шляхетними і порядними у повсякденному житті. І як важливо дякувати людям за їхні шляхетні і правильні вчинки, навіть якщо в них немає ні краплі подвигу.