Ловіть момент :)

Після моря цього разу буде не зовсім стандартний звіт. І навіть зовсім не звіт, а спостереження з приводу сімейного відпочинку з дітьми.
      Але спочатку - без дітей. Скажімо, відпочинок двох друзів, які приїхали на море. По-перше, вони друзі, подруги, закохані, чи щось таке, тож інтереси в них більш-менш спільні. Ну може розходяться вони в алкопреференціях чи бажанні поспати вдень, але ж люди дорослі - знають слово "компроміс", і якщо один вже доїв, а інший ще ні - якось домовляться. Якщо один хоче на екскурсію, а інший на шопінг, то інший скаже:

звичайно, коханий, мені так цікаво під палючим сонцем лазити по пустелі в пошуках розбитих горшків, яким дві тисячі років ! А побувати в бані, якій півтори тисячі років - так то взагалі моя мрія скільки себе памєнтаю.

А через кілька днів почує у відповідь -

Ця купа ганчір'я Цей чудовий одяг на вішаках - я б розглядав його цілу вічність! Давай ще в один магазин зайдемо!

    Все стає інакше коли з'являються діти. Різниця в тому, що діти не знають слово "компроміс", не вміють підлаштовуватись, і плювати хотіли на всі ваші інтереси, компроміси, і реверанси з високого горба. В них свої інтереси, які рідко коли перетинаються з інтересами дорослих дядь і тьоть, і висловлювати свої бажання, безжально множачи на ноль бажання інших, вони зовсім не соромляться. І тому дитина так не скаже.

    Візьмемо приклад. Сидите ви ввечері в ресторані - у вас вечеря. Ви берете пляшку вина, розвертате замріяний погляд в напрямку моря, яке шумить, і навіває романтичний настрій. Такий прямо романтичний, що рука тягнеться до талії коханої, і... - ось вона ідилія, яку малюють нам в кіно !

І тут збоку чується голос:

Тато, мені сумно !

 - Сонечко, глянь лише - освітлене місяцем море, тиша, сяйво далеких зірочок, і найдорожчі люди поруч - хіба ж це не щастя ?

- Ні. Мені скучно.

- А чого б тобі хотілось ?

- Не знаю.
- Давай підійдемо ближче до моря!
- Це сумно.
- Давай розглядати зірочки!
- Це нецікаво.
- Давай помовчимо і послухаємо шум хвиль!
- Це нудно.

- Може спати ?

- Не знаю.

- Ну пішли.

...

      Вранці ти встаєш в робочі дні в сьомій, але оскільки зараз на роботу не треба - можна поспати скільки хочеш. Або просто повалятись, насолоджуючись тією обставиною, що нікуди не потрібно бігти, робити все одно нічого, головне до 10:30 доповзти до їдальні і прийняти чергову дозу оллінклюзіву. І тут скрізь сон ти чуєш:

Шльоп-шльоп-шльоп. Тато, пішли збирати равликів! Я вчора знайшла їх базу!

- Сонечко, можна я ще посплю?

- Можна. Я сама піду,добре?

- Добре. Тільки: не лізь до басейну, не перевішуйся через перила, не стій довго на сонці, дивись під ноги, не виходь за територію, не лізь до котів, етсетера етсетера етсетера.

Після того ти вже не заснеш. Навіть не поваляєшся досхочу, бо будеш постійно думати - дитина без нагляду ну точно щось утне. І закінчиться все завжди однаково:

- Встань подивись як там вона.

...

    Ми на морі, а головне на морі - море ! Сидячи в офісі ближче до відпустки, я думав - от як ляжу я на пляжі - буду лежати і дивитись на море, підставивши бліде пузо під сонячне проміння. Хвильки будуть битися об берег і присипляти мене, вимиваючи всю втому, накопичену за довгі дні без відпочинку... 

      Красиво. Є лише одна проблема - діти не люблять лежати і дивитись на море. І до ваших бажань і очікувань їм абсолютно байдуже, і цього прикрого факту вони зовсім не приховують. І тому збоку чується:

Тато, давай побудуємо замок!

Вам не хочеться будувати замок з піску під палючим сонцем, і не поспішайте картати себе за це - це абсолютно нормально. І ви кажете:

- Сонечко, давай сама. Я хочу просто відпочити. Розумієш, я довго працював без відпочинку, і дуже заєбавсь стомився. Мені просто хочеться спокою. Розумієш ?

- Розумію. Давай побудуємо замок через 5 хвилин.

- півгодини

- 5 хвилин

- двадцять

- 5 хвилин

- пятнадцять

- десять

- добре.

Причому якщо Ви думаєте, що Ваша мрія буде тривати цих десять хвилин - ви помиляєтесь, бо скоріш за все Вам будуть що дві хвилини нагадувати - до старту лишилось 8-6-4-2 хвилин.

    Чому так стається - я вже сказав - інтереси дітей і дорослих занадто різні. Але справа не лише в цьому. Якщо дорослі зазвичай легко прогинаються під інтереси дітей, розуміючи що "воно дитина, воно не панімає шо папкє тяжело", то дітям на це, м'яко кажучи, начхати - їх мозок ще не сформований для настільки складних почуттів як співчуття і бажання знаходити спільний знаменник, щоб всім було добре. І брехати вони не вміють, принаймні не так хитро. Тож якщо їм не подобається дивитись на море і слухати шум хвиль, то ви про це одразу знатимете.
     Це не означає, що відпочинок з дітьми поганий і нецікавий, що потрібно сплавляти дітей бабцям з дідусями, тікаючи на море, або залякувати дітей, щоб робили так як скажуть і не інакше. Але важливо мати правильні і адекватні очікування - до цього потрібно бути готовим, і не будувати ілюзій. А також розуміти, що всьому свій час, і такого відпочинку з дітьми, яким був ваш відпочинок без дітей, ви вже не матимете ніколи.

Труднощі перекладу

Малявка проти Боржави

    Для походу вихідного дня серед всіх доступних районів Карпат була обрана Боржава. Ярослава з вечора була сповнена ентузіазму, але сталася прикрість - напередодні вона вирішила змінити стиль, і тому за допомогою бабці і ножиць обрізала собі чолку. Чим цілий день була неймовірно щаслива - вийшло дійсно гарно, тим більше, що її тренер зі скейту відзначив зміну в її зовнішності. Але зранку дитині прийшло одкровення - виявляється, під час сну зачіски в жінок псуються ! І не просто псуються, а так псуються, що над цим можна дійсно довго ридати перед дзеркалом. Просто дорослі вже не ридають, бо в процесі еволюції з цим прикрим фактом змирилися, а от малі... Я ледве втягнув її в таксі - уж ми ту чолку і мочили, і сушили, і рівняли, а все одно не те, що було вчора.

     Найближча гора, яку видно прямо зі станції зветься Цицька, і назвали її так за схожість з улюбленою цією частиною тіла.
 Туди і вирішено було йти, і хоч я і дуже сумнівався, що це реально, в нас не було ніяких нормативів - ми вийшли прогулятись і побути на самоті з природою. І ми пішли:

Там вдалині видно нашу вершину, а смужки на дереві - маркування, яке нанесено для того, щоб туристи знали - вони все ще на маршруті.

Дорога на Цицьку йде через ліс з купою комарів, від яких чудово рятує Офф. Весело дивитись, як кровопивці кружляють над моїми телесами і лізуть в канапки, та сісти на тіло їм заважає невидима сила, ім"я якій - Off ! Скільки разів жерли мене комари на різних болотах і водоймах, і тепер я нарешті їм за все помстився ! Ось вона - кров, але хуй вам шукайте щастя в іншому місці, шановні ! І ось ми нарешті вийшли з зони лісу. А там - красаааа. І немає комарів. І вершина - як на долоні. Підйом сюди, доречі, зайняв 2.5 години.

Найкращий засіб для відновлення сил і натхнення - обід !

      І тут би нам розвернутись, і помаленьку піти додому, та ми пішли вгору - просто Ярославі не хотілось вертатись лісом, а іншої дороги не було. Та й мені це підходило - візуально вершина дуже близько (насправді це далеко не так), і так хочеться її підкорити.
    З Цицьки є дві дороги - назад через ліс в Воловець, і вперед - на Темнатик, Плай, а далі через закинуту сироварню - на станцію Воловець. І після певних роздумів ми таки пішли вперед.

      А нагорі жеж вітер. А вітер робить що ? Правильно - він псує чолку, блін ! Я дарма намагався пояснити, що довкола немає жодної живої душі, і її чолка тут мало кого цікавить - сльози лились рікою. Але найгірше було те, що вона не хотіла йти, вимагала маму на висоту 1200 метрів над рівнем моря, і казала, що я їй більше не тато. Зрушити її з місця я зміг лише пропозицією викликати рятувальників, які вилізуть на гору її рятувати, і побачать її зіпсуту чолку.

       Місця там неймовірно красиві - всі гори довкола вкриті кущами чорниць - їх настільки багато, що я не знаю, як ми це все влітку з'їмо. Кажуть, що місцеві влітку на них дуже добре заробляють.

Все це - чорниці. Причому, на кущах вже є ягоди пристойного розміру і рожевого кольору. Хоч поки і не їстівні.

І це все - теж чорниці !

Особливо круто це виглядає на фоні гір, на яких ще лежить сніг:

Так ми пройшли до гори Плай, а потім і до закинутої сироварні. Дійшли з криками що стомились ніжки, і що я поганий тато, але дороги назад вже не було. Часом доводилось брати 25-кілограмову красуню на плечі, тож ніжки в мене стомились не менше, ніж в неї.

     І так би ми помаленьку дійшли до станції, але раптом Ярослава сказала: 

- Тато, на мене щойно щось крапнуло.

- Ох, тільки б не було дощу, нам тоді капєц - всі намокнемо...

- Зате випрямиться моя чолка !

- Ти вже, здається, схибилась на грунті своєї чолки.

І почався дощ, який швидко перейшов у сильний дощ, а потім і у грозу. Ані парасоль, ані одягу в нас не було, тож ми взялися за руки і стрімголов побігли вниз по дорозі, яка з кожною краплею все більше нагадувала болото. І тут бачимо - перші хати і перші люди - стоять під парасолями і пасуть корів без парасоль. Наскрізь мокрі і сильно замазюкані підбігаємо до якогось дідуся:

- Як пройти на станцію ?

- А от дорога.

- Далеко ?

- Дві кілометри.

В цей момент я зрозумів, що це називається йомким словом - "жопа". В нашому стані подолати два кілометри по дощу до потяга ми наврядчи встигнемо - Ярослава вже геть стомилася, до того ж вона наскрізь мокра, а на вулиці раптом стало холодно. Але нічого не поробиш - треба йти далі. І ми стали шукати переправу через потік, який відділяв нас від дороги...

     І тут відбулося диво ! Дідусь крикнув якомусь дядькові через дорогу: "Вася ! Візьми цих двох о вокзалу !". Вася, який якимось дивом перейшов потік, вже сидів у прокуреному жигулі, і чекав на нас. Очевидно Вася вміє ходити по воді, бо я не бачив місточка в тому місці, де він перейшов потік. Часу на пошуки не було, тож я скинув черевики, закинув Ярославу на плече, і переніс її через воду, дорогою слухаючи її цікаві запитання про Світ. 

       Нарешті вокзал ! Але що робити з мокрою малявкою ? Евріка ! Я ж маю суху логіканську футболку ! І я на бігу прокричав їй:

- Зараз прибіжимо на вокзал, скинеш все мокре, вдягнеш мою футболку.

- Я не буду !

- Чому це ?

- Дівчата не роздягаються при людях, вони мої циці побачать !

- Ярослава, які в тебе циці. Ти ще букашка.

- Не буду роздягатись.

Але вибору в неї не було - забігши на вокзал, я, не слухаючи її заперечень, натягнув на неї свою футболку, і ми більш-менш спокійно дочекались потяга. Голова її була повністю мокра, що дуже налякало мене, проте принесло багато щастя їй, адже її чолка тепер мала фантастичний вигляд, і весь час до потяга вона розчісувала її моїм гребінцем.

Продовження історії - тут.

Епілог

За цей день ми пройшли близько двадцяти кілометрів, підкорили три вершини, та пережили цікаві пригоди. По результатам ніхто не захворів, лише в мене досі ледь ходять ноги, хоч в Ярослави жодних проблем з цим немає. І ще під час походу я остаточно переконався, що жінки - злегка божевільні істоти, для яких градус нахилу чолки часом важливіший, ніж всі світові проблеми разом взяті...

1586 - пожиттєвий бан

Повертаємось з Ярославою з Карпат після пригод, і тому вигляд маємо досить жалюгідний. А ще ми потрапили під дощ, і тому вона в логіканській футболці, одягненій зверху на топік. І до того ж вона вирішила, що їй час спати.

Дзвінок на 1586 в 21:35:

- Добрий день, будь ласка машину до приміського на десяту вечора.

- Таксі під'їде - передзвонимо

Так і не зміг її добудитись, тому взвалив на плечі, і пішов до таксі - скоро це все сі скінчить, і дитина буде спати в своєму ліжку. Ура !

А у Львові за час нашої відсутності (поїхали зранку) спекотне літо закінчилось, і почалась осінь. Вітруган відриває вуха, холод собачий, а ми в футболках і шортах. А вони не дзвонять, і машини не видно. Знову набираю 1586:

- Я замовляв таксі на приміський на десяту вечора. Що з тим замовленням, машина буде ?

- Їде до вас, під'їде - передзвонимо.

А на вулиці - дубак. З сплюхом на руках йду в приміщення приміського вокзалу, де, на щастя, відкрито і тепло. Але ніхто не дзвонить. 5, 10, 15 хвилин. Дзвоню сам:

- Я замовляв таксі на приміський на десяту вечора. Що з тим замовленням, машина буде ?

- Ой, а водій Вас помилково взяв інше замовлення, я зараз відправлю до вас "термінову машину". Будете чекати ?

- Стільки ж, скільки вже чекаю ?

- Трошки менше (!!!)

- ...

Ну, моя відповідь зрозуміла.

Резюме - вношу службу 1586 в пожиттєвий чорний список - не хочеться мати справ з довбойобами.

Більш деталізована претензія:

• якщо ви не можете прислати машину на 10-ту, скажіть про це
• якщо прийняли, і не змогли потім - передзвоніть і попередьте
• якщо машина приїхала - передзвоніть клієнту
• якщо водій взяв інше замовлення... ну тут важко щось радити.

Винен Яник

Займаючись скейтом разом з Ярославою, я не лише мало не зламав собі руку, а  познайомився з місцевими скейтерами, і відвідав скейт-парк:

 Все обісрано, занедбано, довкола купа якоїсь гопоти.

- Хто це збудував ?

- Місто виділило гроші. Скоро цього не буде - руйнується, ніхто не доглядає...

Десятки пацанів, яким немає куди подіти силу, і для яких збудований парк, за один день, і суму, яку вони пропивають за день, навели б тут такий порядок, що все блищало б. Натомість вони чекають, що місто прибере за ними бички і пляшки.

- Самі зробіть. Ви не зробите - не зробить ніхто. Тут роботи на день !

-  Та розумієте - дуже мало ентузіастів.

А винуватий - Янукович...

Адмірал

Цієї зими природа приносила чимало сюрпризів, і одним з ним було те, що після раптової весняної погоди знову почалась справжня зима. А метеликів про це не попередили...

     Одного з ранків нової зими, дорогою на роботу я помітив метелика, який в повному офігєнії сидів просто на тротуарі вулиці Дорошенка зі складеними крильцями.

"Проходь, Євген, ти йому не допоможеш" - звично прошепотів внутрішній голос, натренований видами наших реалій за довгі роки. І я пішов далі.

"Слухай, що я щойно бачив ! Уяви - просто неба, на вулиці, сидить метелик, і труситься від холоду." - розповідав я телефоном Іванці. 

- І ти його підібрав ?

- Ні. А що я з ним робитиму ?

- Дійсно. Шкода метелика...

     Тепер я вже не думав, а, забивши на внутрішній голос, поспішав до самотнього метелика. Він сидів на місці, і, хоч виглядав він м"яко кажучи не дуже, і ознак життя не подавав жодних, я акуратно взяв його в долоню, і пішов на роботу.

      Як же я зрадів, коли відчув, що він лоскоче мене крилами ! Він живий, йому просто було хододно ! Решту шляху до офісу метелик провів у коробці з-під мобільного телефону в мене під курткою. В офісі, оклигавши і обдивившись нове помешкання, метелик взявся літати кабінетом. Його душа прагнула на волю, тож він щоразу прилипав до вікна, але випустити його - означало б його вбити, адже на вулиці був стійкий мінус.

     Ніколи я ще так не чекав весни, і ніколи вона не приходила так повільно !!! Ми робили все можливе, щоб він жив - знесли для нього рослини і квіти з усіх можливих місць, намагались годувати медом і цукром, поїти водою, захищати від вітру з вікон. Навіть визначили його породу (він був зі шляхетного роду Адміралів), та зарахували до клану вікінгів. Але за два тижні Адмірал помер.

       За традицією вікінгів, його тіло було спалено на ладді, що змайстрував Ярослав спеціально для церемонії поховання Адмірала. Вибач, друже, що ми не змогли дотримати тебе до весни. Сподіваюсь, ті дні, що ти провів з нами, були тобі в радість.

Підготовка до церемонії поховання. Погулянка. Нарешті ти зустрів свою весну, Адмірале.

P.S.

Церемонія була завершена, вікінги поїхали, лишились тільки ми з Ярославом. І коли ми йшли вгору, раптом десь з-під наших ніг вилетів... точно такий самий метелик, яким був Адмірал ! Як після цього не повіриш в переселення душ...

Перше письмове зізнання

Як тільки хлопці-однолітки навчились писати, Ярослава отримала своє перше письмове зізнання у коханні:

Такий різний Львів

Сьогодні побував в маловідомому районі Львова, куди, напевне, нечасто ступає нога навіть пересічного львів"янина, не те що туриста. Щоб в цьому переконатись, не стану називати район - спробуйте здогадатись :)

Біля місцевого ЖЕКу

Навіть важко віриться, що це Львів.

І це - Львів. За 5 м від цього газону - звичайний львівський - витоптаний до глини. Напевне різниця між ними в тому, що цьому газону пощастило - в нього є господар.

Мені здається, це - чудо. Подивившись довкола цей плакат замироточив :)

Два рендж-ровери - чорний і білий. Інь і Янь.

Далі теж було дуже гарно, хоч район вже інакший:

І під кінець прогулянки мені кинулась в очі відремонтована брама сусіднього будинку:

О майн Год ! А де ж знайомі запльовані двері, замальовані темно-червоною масляною фарбою ? Я буду сумувати...

Покращення своїми руками

Вступ

   Пляшки, бички, шприци, темні сходові клітки, і засрані народною творчістю стіни, які не бачили ремонту багато років - невід'ємні атрибути  більшості українських багатоповерхівок. Не є виключенням і центральна (історична) частина Львова, де я живу, але крім ЖЕКів нами "опікується" ще й управління охорони історичного середовища м. Львова. Як вони на пару доглядають ввірені їм об'єкти - широко відомо - ЖЕК збирає квартплату за свої так звані "послуги", місто голосно вигукує дурнуваті гасла про "архітектурну перлину", завзято пиляє гроші, та з блиском в очах рапортує про відкриття чергової кнайпи в центрі. А люди живуть в срачі, і вже до цього настільки звикли, що не вірять, що все може і повинно бути інакше.
     Цей пост - історія моєї боротьби за порядок і чистоту у моєму будинку - звичайному львівському будинку в центральній частині міста. Коли я починав цей процес, я дуже потребував інформації і прикладів. З чого починати, як робити, чого чекати - купа питань, відповіді на які я довго шукав в Інтернеті, розпитував знайомих про подібні випадки, та все було марно - інформації було обмаль. Тому я робив все сам - зі своїм унікальним набором граблів і пострілів собі в ногу. Але в процесі цієї захопливої діяльності я набув деякий досвід, і тому цей пост має на меті не стільки повідати світу який я кльовий і активний, скільки поділитись цим досвідом, і описати мій шлях вирішення питань, які виникають практично у всіх багатоповерхових будинках і серед усіх громад. В свій час я б дорого дав за те, щоб хтось поділився подібним досвідом зі мною...

  Гопи.

      Як жеж вони задовбали - дим стовпом, пляшки, шприци, п'яні крики - всю цю красу мешканці терпіли роками. І я теж, аж поки горня терпіння не переповнилось, і я вирішив з цим поборотись. Всі говорили - "Не чіпай їх. В тебе родина, треба себе берегти. Не лізь." Однак, незважаючи на те, що я далеко не безстрашний воїн-самурай, терпіти цього я більше не міг, і почав потроху в коректній формі просити їх - "не паліть, не лишайте сміття, вимкніть рінгтон "альона даст...". Негативних наслідків це не мало - розбиратись зі мною ніхто з них не рвався, але і позитивних було не більше - щойно я йшов, все поверталось на своє місце. 

     І я вирішив спробувати технічні засоби. Спочатку я думав зняти одну раму з вікна жеби вони померзли, але не наважився - раптом хтось з них у зміненому стані свідомості, з якого вони не виходили, впаде вниз. Я пішов іншим шляхом - в магазині був придбаний потужний прожектор з датчиком руху, який має три "ручки" - час горіння, чутливість, і мінімальна освітленість, при якій спрацьовує датчик. Лампу на сходовій я поміняв на мінімально потужну - 20 ваттну, що забезпечило тьмяне романтичне освітлення, а на прожекторі викрутив чутливість на максимум, а час горіння - скрутив на мінімум. Хто ще не зрозумів - результат це дало наступний - як тільки починався рух на сходовій клітці, датчик врубав потужну 200-ваттну лампу, яка заливала сходову яскравим світлом. Оскільки час горіння стояв мінімальний, через 5 секунд лампа гасла, а при найменшому русі - знову вмикалася. Виглядало це як постійне блимання яскравої лампи, а це блимання дуже швидко доводить людину до сказу. Змонтував прожектор, і став чекати.
     Ввечері вони прийшли. Подивившись у вічко в дверях, я зромумів, що все працює як задумано, і, судячи з концентрації мату, дає потрібний психологічний ефект. І пішов займатись домашніми справами. І десь за годину я почув дзвінок у двері. Відкриваю... батюшки ! Перед моїми дверима стоїть один з "пацанів", а в його на плечах - його корєш, який намагається збити прожектор. І зняв би, якби коліном не зачепив мій дзвінок. "Це що ?!" - сказав я єдину доречну в такому випадку фразу. Ефект був знаменитий ! Нижній поверх почервонів, і винувато мовив: "можна вимкнути прожектор ?". Відмовивши і пообіцявши взятися за них серйозно у випадку повторення, я на ранок перевісив прожектор на висоту 3.5 метри, і ми стали чекати вечора. Декілька днів все було спокійно, та вони прийшли знову. По всьому було видно, що прожектор вони не любили - збиратися стали на так часто, і не так надовго.

     І вони б мабуть пішли згодом і самі, бо витерпіти цю екзекуцію світлом було реально важко, та якось ввечері тесть вирішив з ними поговорити. Ну і я долучився, не кидати ж його самого. Говорили довго, а сусіди в цей час сиділи тихо як мишки, хоча не почути це було неможливо. Не втручалися навіть ті, хто ще вчора обіцяв надрати обнаглілій молоді задниці. Погавкавшись, ми врешті решт таки переконали їх, що ходити сюди більше не потрібно, бо нам це не до вподоби.
      І вони пішли ! І я не мав жодних проблем з ними після цього. Страх і принцип "моя хата з краю" - варто було трохи вийти за рамки цих таких розповсюджених анти-патернів поведінки, і ми одержали велику перемогу без жодних втрат з обох боків. Більше я не вдихав дим вечорами, не збирав пляшки і голки, і не боявся повертатись спиною до сходової клітки, вставлячи ключ в замок. Все просто. От би ще під'їзд закривався, взагалі було б супер !

Двері.

    Двері в будинок були в жалюгідному стані.  Красива аутентична дубова брама з різьбленням була рясно оббита цвіками всіх поколінь, завіси були відірвані, двері просіли і не закривались. І одного літнього дня я пішов в ЖЕК.

- Там в нас двері туйво... поламані всі. Завіси перебийте.
- Я пришлю столяра. В нас є - хороший хлопець !

Через місяць, не побачивши слідів хорошого хлопця, я прийшов знову:

- Там в нас двері туйво... Ви обіцяли прислати столяра. Він був ?

- А ! Його нема. В відпустці. Він підійде, гляне, завтра виходить на роботу.

Я почекав 2 тижні, і прийшов знову:

- Там в нас двері туйво...Столяр щось дивився ?

- Ще не дивився. Та в нас таких завіс нема. Але він гляне.

 Ще через 2 тижні:

- Там у нас двері туйво...

- Які двері ?

- Ну як же - Ви ж говорили вже тричі, що столяр подивиться.

- Хмм. Який столяр ? Хто говорив ? Я говорила ?

- Та Ви.

- Не помню, не помню, не помню. Ой, а Ви знаєте ! Ви напишіть офіційного листа - то точно мусять зробити.

    Написав листа, зареєстрував, і став чекати. Прочекавши місяць, і не отримавши жодної відповіді, я зрозумів - так і до зими не далеко. Треба робити самому. Напевне,  тоді я розчарувався в ЖЕКу, і, забігаючи наперед, це розчарування з тих часів в мене лише зростало.
    Поділившись планами щодо дверей з тестем, я почув очікуване - "Не лізь. Нічого з того не буде, ніхто тобі не подякує, і не дасть грошей. Наживеш лише проблеми. В цьому будинку нічого робити не можна." Але я вже все вирішив. Довго-довго гуглив, шукаючи майстрів, потім завіси, потім ходив з майстрами на Торпедо у пошуках завісів. В результаті довгого процесу два хлопці за 980 грн "перебили" завіси, повитягали цвяхи, поставили шпингалети на двері - словом, провели їх ремонт. Після того я надрукував листівки, і кинув кожному в поштову скриньку:

Я став чекати грошей і лаврів героя, натомість отримав гроші від двох квартир з двадцяти, і скаргу в міськраду, де значилось, що мешканець 15-ї квартири самовільно поремонтував двері, чим сплюндрував історичну спадщину, та ще й вимагав за це гроші ! Не подякував ніхто.

Комісія з міськради, щоправда, скаргу спустила на гальмах, очевидно зрозумівши, що нарешті знайшовся придурок, який робить їх роботу, і чіпати його собі дорожче.
А гроші для мене не були важливими - тепер наш будинок зачинявся !  От би ще він зачинявся на ключ...

Замок

    Я маю одне спостереження. Лише самий факт наявності дверей, що зачиняються (не на ключ) відсікає велику кількість непроханих гостей. Це якийсь психологічний ефект - є двері, значить територія чиясь, і краще посцяти там, де дверей нема. Це працює навіть за відсутності замка на дверях. А щоб відсікти більш наполегливих бажаючих - потрібен замок.
     З замком все було складно. Справа в тому, що ця зміна глобальна, і зачіпає абсолютно всіх, тож це не можна просто зробити, а потім постфактум всіх повідомити і роздати ключі. І тому на пробивання цієї зміни пішло дуже багато часу. Ключовим моментом був пошук однодумців, і знайшлись вони серед мешканців першого поверху. Такі небайдужі люди є скрізь, їх потрібно лише "розбудити". Краще, якщо це буде жінка - в них талант "пробивати" питання закладений генетично. Почав я з обмірковування варіантів:

• ключі відпадали через те, що тоді швидка чи міліція в будинок не потраплять
• простий кодовий замок - незручний, ненадійний, код елементарно підбирається, і його складно набирати літнім людям. 
• домофон - виходило дорого через малу кількість квартир, плюс домофонні компанії вимагали заміни дверей, що в нашому випадку було неможливо.

     Після довгих блукань в Неті я знайшов, здавалося, ідеальний варіант - замок з RFID-ключами і кодом + магнітний замок + кнопка виходу. Відкривається набором коду з клавіатури або піднесенням RFID-ключа до замка. Знайшовши цей варіант, і зрозумівши, що це те, що потрібно, я взяв комерційні пропозиції у двох львівських фірм, проконсультувався з їх монтажниками, і зрозумів, що технічно це можливо. Зараз я все частіше бачу такі замки на дверях у центрі, і це тішить - вибір був правильним. Вартість виходила біля 3 тисяч гривень, і тепер лишалось найважче - підбити на це діло людей і зібрати гроші. Я довго над цим думав, потихеньку працював з сусідами, але справа йшла дуже туго, і допоміг прискорити цей процес щасливий випадок.
     Одного разу ввечері я помітив на першому поверсі купу міліції - злодії намагались зламати замок в квартирі першого поверху, але хтось їх спалив і вони не встигли. І обікрасти хотіли саме квартиру, мешканці якої були дуже добре налаштовані щодо замикання будинку, тож, перелякавшись не на жарт, вони здійняли в будинку потрібний гвалт, люди злякались за своє майно, і побачили свого спасителя в мені, оскільки я давно хотів замкнути під"їзд. Десь за тиждень гроші вже були зібрані, і одного дня до нас прийшов монтажник, отримав від мене всі інструкції, і почав ставити замок.
     Десь всередині дня він передзвонив, і сказав - "Тут прийшли з ЖЕКу, вимагають зупинити роботу. Даю трубку.". ЖЕК був у своєму репертуарі - замість допомогти, подякувати, або хоч не заважати, вони люблять все забороняти. Забороняти - це мабуть єдина функція, яку непогано виконує наша влада. Правда, забороняють в основному для того, щоб потім за гроші дозволити. Грошей в мене не просили, та я б і не дав, зате я у праведному гніві висловив представниці ЖЕКу все-все, що я про них думаю, і поклав слухавку. ЖЕКівка пішла, монтажник все вислухав, перекурив, і продовжив роботу - він до такого звик, і зовсім не здивувався.
      Робота тривала до 12:30 ночі. Я весь час був біля майстра, зі мною а поруч стояли двоє сусідів, які за цей час витягли з різних закапелків  купу шприців, позамітали підлогу, витерли вікна. І ми багато говорили про наш будинок, його славетну історію, і про те, що ми маємо берегти наше житло, а не бути вандалами. Інша сусідка принесла всім гарячий чай в термосі. Ніхто більше не проклинав мене і не писав скарги. На даний момент замок простояв вже півтора роки, хоча я оцінював ймовірність, що його поламають за перший тиждень, у 50%. Тепер наш під'їзд зачинявся, лише часто ламався...

Доводчик

    Доводчик - це штука, яка автоматично повертає двері у закритий стан при відкритті. Вони є у будь-якому магазині чи офісі, але у більшості будинків, особливо в центрі, цю роль виконує стара іржава пружина, яка з диким грюкотом гримає дверима об раму. Як правило вона прибита до гарних дверей здоровенним цвяхом, а цвях загнутий молотком в полотно двері. При встановленні замка нам встановили і доводчик, який плавно і ніжно замикає двері. Без нього ніяк - інакше двері часто будуть відкриті, і замок розмагнітиться. Або його просто спиздять. 
    Оскільки навантаження на нього велике, частина, що кріпиться до стіни, в нас уперто не хотіла триматися, і швидко розхитувалась. Кілька разів я, на той момент вже автоматично зробившись відповідальним за замок у будинок, перекріплював доводчик, але щоразу він знову відходив. 

  І от одного вечора я знову взяв табуретку, інструменти, і почав колупатись у стіні. Справа загалом досить тиха, але за кілька хвилин вийшла сусідка, стіну якої я колупав, і разом з сусідом почали розповідати мені, що вони хочуть спати, що їм завтра на роботу, і апще що я "займаюсь хєрньою". Так-сяк доробив, але за два дні він знову розхитався, і ремонт вимагав пересвердлити дирки на більш глибокі і в інших місцях. 

   А для цього потрібно що ? Правильно - електрика ! А взяти її можна в сусіда, і за іронією долі - лише в того, хто хотів спати.

- Мені треба доводчик закріпити, потрібна електрика. Можна ?

- Що ти там робиш ? Я спати хочу ! Хєрньою займаєшся !

- Я ж не для себе. От зараз воно зламається, і не буде замка. Це ж всім потрібно.

- Мені це нафіг не потрібно. Займаєшся хєрньою. Це нікому не потрібно. Той замок - що він є, що його нема...

Сил на суперечки не було - я був стомлений і злий, і я сказав: 

"Я не згоден з Вашою позицією. Коротше - дасте підключитись до розетки, чи ні ?"


А він - злий і стомлений - подивився на мене, і несподівано сказав:  "Давай дріт" !

     А далі відбулося диво - весь вечір, а це щонайменше година дуже брудної роботи на протязі і в стовпі пороху, він не відходив від мене - подавав інструменти, підказував, ніжно тримав мене за талію під час свердління... Під кінець він поскладав і поміг мені занести інструмент, сам виніс сміття, і ми розійшлись як друзі ! Тепер я знав як його звати ! А ще годину тому він ладен був роздерти мене на шмаття. Що змінило його думку ? Моя ввічливість ? Твердість ? Можливо, він побачив, що я такий самий як і він, і теж хочу спати ? Я не знаю. Але ми з ним зробили добру справу, і дотягувач тримається на стіні вже 10 місяців !

   Коли в нашому будинку з"явився замок, в свідомості мешканців, здавалося, відбулась якась зміна - вони ніби почали розуміти, що це - їх будинок, і в них з'явилася віра, що він може бути інакшим, ніж він був десятиріччями. Мене все менше вважали шахраєм, який хоче на них заробити. До того ж до мене почали звертатись з різних будинкових питань - там часто перегорає лампа, там вибили скло, тут хтось не замикає за собою двері... Як міг, я вирішував ці питання - міняв лампи, як тільки вони згорали,  склив вікна, які часом вибивала районова гопота. Причому робив це одразу,  оскільки пам"ятав про теорію розбитих вікон. Тому тепер всі вікна в будинку були цілі, а сходові постійно освітлені. Часу і грошей на це йшло зовсім мало в порівнянні з позитивними наслідками цієї роботи - в будинку почав проглядатись хоч якийсь порядок. Правда, і далі ніхто участі в акціях не брав - я робив все сам, нікого ні про що не просив, і ніяких грошей на це з сусідів не збирав.
    Таким чином я замінив всі лампи на енергоощадні "вічні", освітлив нарешті колись улюблене місце місцевих нариків, підвали (за що випадково чуть не отримав п..и від бухого сусіда :)), полагодив замки на вікнах на зиму, почав постійно прибирати сходову клітку свого поверху... На це прибирання йшло 20 хвилин на тиждень, а в результаті по нашому поверху можна ходити мало не в шкарпетках, хоч коли я це починав - мені говорили: "Не лізь туди ! Там бруд страшний, зараза яка хочеш. Хай ЖЕК миє." Одним словом, я почав робити ЖЕКівську роботу без ЖЕКів. За нормативами, доречі, ЖЕК має міняти лампу за одну добу. Ну як може ЖЕК ефективно міняти лампи в під"їздах, якщо на весь район з 200 будинків вони мають одного ледь живого електрика - як правило пенсіонера ? Який не має навіть велосипеда, а для заміни лампочки жеж потрібна драбина ! І перти її з ЖЕКу ой як важко. Взагалі, у ЖЕКів обслуговування будинків стоїть на останньому місці в списку пріоритетів. Перше місце з великим відривом посідає збір бабла за ці так звані "послуги".

Збори мешканців

    Згідно правил ЖЕК має щороку проводити збори мешканців, на яких я ніколи в житті не був, але одного разу я побачив відповідне оголошення - нас запрошують на збори в ЖЕК ! На той момент в дворі вже кілька місяців витікала каналізація, і ЖЕК кілька місяців обіцяв це виправити. Отже, я мав що їм сказати. Дорогою уява малювала картину гнівного виступу перед громадою і працівниками ЖЕКу, що, зашарівшись, сидять у президії, засунувши язики в жопу.

Прийшов за вказаною адресою, а двері - зачинені. І вікна не світяться. Ну - думаю - спізнився. Побіг в ЖЕК, а там вже всі додому збираються. І ті, хто має проводити збори - теж. Інженер вже і курточку вдєгнув, і зачіску поправив. Працювала лише невтомна начальниця.

- Я на збори мешканців.

- Які збори ?

- Ну, в нас оголошення висить, то ви повісили ?

- Ми. Так Ви на збори прийшли ??

"Шефова" подивилась на мене поглядом слуги народу на представника народу, і наказала головному інженеру проводити збори.

Інженер розстібнув курточку, дістав протокол, заповнив графи майстрів,  секретаря, начальника жеку, та інших відповідальних таваріщєй, "присутніх" на зборах, довірливо потис мені руку, і каже:

- Ну як ми працюємо ? Я Вам зараз розповім, що ми за цей рік зробили !

- Ну давайте.

І розповів. Зробили, виявляється, багато. Дійшли до каналізації, і він сказав:

- Євген Михайлович, знаю ! Але ж зараз морози, Ви розумієте...

- Розумію. Коли зробите ? 

- От зараз розмерзнеться - так і зразу ! 

- Так коли ?

- Давайте так - щоб не помилитись поставимо з запасом - в березні зробимо - "кров з носу".

- Ок. Запишіть в протокол.

Записав. Пообіцяв мені змінити мою думку про роботу ЖЕКу докорінно, і ми розійшлись майже як друзі.

В середині квітня я подумав, що щось не так, і подзвонив другу особисто.

- Я памятаю, що Вам обіцяв, ми зробимо ! Наступний тиждень 100%.

Пройшло ще 3 тижні, і в суботу Іванка відправила мене в підвал за яблуками. А шлях туди пролягав через ту саму річку гівна, русло якої на той момент вже загрожувало екології двору і підвалів. Це мене надихнуло, і я вирішив знову подзвонити суперменам у чорних плащах на гарячу лінію міста. Розповівши всю історію, пішов погуляти з родиною, вертаюсь, і тут дзвінок.

- Це головний інженер ЖЕКу, що у Вас сталось ?
- В нас, знаєте, трубу прорвало... півроку тому.
- Відкрийте будь ласка двері, поговоримо.

В суботу ! До мешканця додому ! Оце так служба, оце так сервіс ! Головний інженер переминався з ноги на ногу - видно боліла задниця.

- Ну я памятаю. Ми зробимо. Там і роботи - на день-два.
- Коли ?
- Ну давайте так - в понеділок зазвичай багато роботи, тому не обіцяю, а от в вівторок - ну стопудово... Ви тільки заявочку з гарячої лінії зніміть будь ласка, я обіцяю - ми зробимо !

Зняв заявочку. Ну головний інженер ЖЕКу пообіцяв жеж - такі люди своєму слову господарі !
     Пройшло ще 2 тижні, ніхто не прийшов, і я знову подзвонив на гарячу лінію. Цього разу розмова вийшла якась суха - дівчина просто сказала, що записала звернення, і поклала слухавку. Далі десь місяць-півтора мені було не до гівна, за цей час до нього таки подивились робітники ЖЕКу, і проробили для какашек шлях до дощового люку (!) прямо по поверхні ! Я знову подзвонив у ЖЕК, а потім ще й написав електронне звернення на гарячу лінію міста. У відповідь мені подзвонив ще один начальник, який назвався майстром по ремонту з ЖЕКу, сказав, що головний інженер, який займався проблемою, звільнився, а він не в темі, і тому тепер починає все з початку ! Випросив в мене 2 тижні на фікс, і десь за півтора місяці проблему так-сяк вирішили.

Це остаточно підірвало мою віру в ЖЕКи...

Ремонт. Початок.

    Оскільки будинок тепер не був прохідним двором, тепер можна було думати про ремонт під"їзду. Почав я зі своєї сходової клітки, яка сильно постраждала під час навали Золотої гоп-орди. За 500 грн двоє робочих зробили найважливішу роботу - перешпаклювали стіни і підвіконня, побілили і пофарбувати стіни. Все те, що вимагало навичок. Далі в мені прокинувся перфекціонізм, і я за два тижні сам зробив все решта - поремонтував і пофарбував вікна, пофарбував перила, поставив світильник, і взагалі - навів в нас на поверсі майже ідеальний порядок. Грошей знову ж таки не збирав, нікого ні про що не просив - просто зробив для себе і своєї родини - задовбала руїна довкола. Вартість робіт склала біля 1500 грн, часу на це пішло десь два тижні вечорами і ранками. Відпусток і вихідних для цього я не брав, і взагалі намагався робити все так, щоб родина якомога менше відчувала мою відсутність. Під кінець робіт на сходовому майданчику був майже ідеальний порядок. І знову його не загадили, чого я боявся найбільше. Теорія розбитих вікон працювала !
    Якось в шостій годині ранку я вийшов на останній сеанс фарбування перил, і тут... з дверей вийшла сусідка з відром води, і почала відмивати бруд з дерев"яних сходів - важкодоступного місця, яке я відкладав на десерт. "Хочу, щоб в нас було гарно."
Коли все було завершено, сусіди поклали вазони на підвіконня.

 Ремонт. Продовження

       Одна сходова - добре, а всі - краще ! Пройшло більше року, поки я зміг зібратися з силами та переконати Іванку у необхідності здійснити мою мрію. Ну і знайти майстрів.
Я попередив всіх коротеньким оголошенням, ніяких грошей ні з кого не брав, нікому нічого не пояснював, бо знав - якщо почнеться обговорення, це виллється у затяжну полеміку, і зі справи вийде пшик.
     За два тижні майстри зробили ремонт всього під'їзду, і нижньої частини фасаду, яка перебувала в жалюгідному стані. Замовником робіт виступав я, тож я забезпечував все, що потрібно робочим - місце для перевбирання, туалет, елементарну їжу, матеріали, та всю логістику. Сусіди дзвонили, просили десь підмазати і підмалювати, але ніхто не сварився і не заважав. ЖЕК мовчав, лише одного разу прийшли якихось дві тітоньки з управління охорони історичного середовища (теж "порожня" організація, яка реально ніц не охороняє) з фотоапаратом - пофоткали і пішли без жодних запитань.

Коли все було зроблено, я повісив в будинку наступне оголошення:

Максимальна сума була обрахована як повна сума на ремонт, поділена на кількість квартир. Повна вартість робіт з матеріалами склала біля семи тисяч гривень. Фасад в цю суму я не включав - заплатив за це сам.

    Я не мав жодних ілюзій щодо участі сусідів, але результат мене здивував - гроші здали 90% квартир, причому без жодних нагадувань і тиску. Більше того - люди дякували мені за те, що я це зробив, чого я вже ніяк не очікував. Пропонували як можна покращити наші досягнення, і робили свій внесок в цей процес. 

     Видно було, що принаймні частині людей не байдуже де жити, потрібно лише розбудити в них віру у власні сили, і нагадати, що жити в свинарнику - неправильно, і вони гідні кращого. Дати зрозуміти, що Система в нашій країні знаходиться в стані руїни, і тому ЖЕКам і Місту плювати на нас з високої ратуші. В них свої цінності і пріоритети, які з нашими мають мало спільного. Приклавши незначні зусилля, ми разом можемо дуже багато, і на зараз це - єдиний спосіб жити в нормальних умовах, а не в тій сраці, куди нас хочуть загнати. Не бійтесь проявляти ініціативу, і неважливо, що спочатку люди будуть дивитись на Вас з підозрою - в кращому випадку як на придурка, а в гіршому - як на шахрая. Згодом це зміниться.

Мій страх і небажання "висунутись" згодом зникли, натомість з"явилось відчуття того, що я роблю дійсно важливу справу, і ця робота - не просто чистка сходів і вікон, це і чистка людських душ від черствості, байдужості, і зневіри, накопиченої за роки нелегкого життя.

Amen