Евакуація

Подорож додому була доволі веселою. Почалося одразу на реєстрації на рейс у Сан Франциско. Секьюріті здалося що моя забинтована нога являє собою неабияку загрозу безпеці американських авіаліній і мені приділили велику увагу - обшукали руками і всякими пристроями/детекторами, перетрусили мої речі. Бачу - на ленті для ручного багажу їде якийсь паспорт і всім заважає - його викидають, потім піднімають, потім зникає... Стає смішно, вирішую перевірити де мій, і тут розумію що це він і є. Рук не вистачало через милиці, і я лишив документи на ленті, а сам пішов через рамку металодетектору. Хотів побігти пошукати - а не можна, не пускають. Паспорт знайшов працівник секьюріті, квиток я сам побачив на підлозі - повернули. Перелякався тоді не на жарт, не уявляю що б я робив без паспорта в Штатах.

В літаку летіти 10 годин - дуже нудно і чесно кажучи досить страшно - все гуде, час від часу літак трусить турбулентність, і в цей час мені завжди здається що це мій останній польот, висота 11 км, а під нами Атлантика. Не допомагають ні їжа ні кіно. Лише вино, і то тимчасово бо його мало дають. Тверезим так далеко літати нікому не раджу. В туалет стрибаю на одній нозі - милиці стюардеса забрала з міркувань безпеки. Обіцяла повернути після зльоту і забула...

Амстердам, аеропорт Schipol - тут мене знову обшукують, правда до американських колег тут їм далеко. 2.5 години до Києва після 10 годин здаються миттю, хоча теж досить неприємною. Літак менше, турбулентність качає його більше. Нарешті Бориспіль. За столичний аеропорт стає соромно - смердючий толчок міжнародного терміналу, непривітний персонал, одним словом - welcome to Ukraine. Народ вишикувався біля багажної ленти, але після появи декількох чемоданів з"явився якийсь зовсім зелений пацан і з явним задоволенням повідомив що на сьогодні сумки закінчилися - більше не буде, в Амстердамі не завантажили 90 місць багажу. Вся черга, проклинаючи аерофлот, дружно переходить до Lost & Found. Особливо багато галасу було від групи молодих одеситів - вони сварилися з персоналом і між собою, вимагали представника КЛМу і затримати літак на Одесу. Останньою краплею в баняку їхнього терпіння стали бланки заяв українською мовою. Це їх обурило не на жарт - ну дійсно - дикість якась - в Україні бланки українською друкують ! Лежу на багажній ленті, в черзі стояти не можу. Починаю розуміти, що це на краще - я б цей наплечник сам до Львова не допер би, а тепер його мені додому привезуть. Черга - так все одно десь кантуватися до сьомої, яка різниця де. Після третьої години лежання на багажній ленті я наважився - став перед чергою і попросив пропустити вперед. Аргументів у мене було більш ніж досить - лечу здалека, літак додому за годину, крім тогосвоїм зовнішнім виглядом я викликАв співчуття - милиці, одна нога загіпсована, морда як в людини що не спала добу, футболка "Ironport - Fixing Email"... І от така людина стоїть і канючить щоб пропустили без черги - хіба що в Бармалея серце не здригнеться. Пропустили, оформив заяву і побіг на літак. Щоб дістатися внутрішнього терміналу потрібно вийти на вулицю, крім того він ретельно захований і покажчиків на нього я не бачив. Для людини на милицяхце серйозна відстань. Йду і чую оголошення - реєстрація на Львів закінчилась. Я побіг так що не всякий так без милиць може. Встиг, по трапу довелося застрибувати в літак, але це вже дрібниці. Година і вдома ! Ліфту немає, а тут ще сусід в запої намагався допомогти - він якраз повз на 4-х по сходам під час мого сходження на 4-й поверх. Левде відбився, а то б не писати мені цього зараз...

Нарешті вершина, 4-й поверх ! Кінець подорожі...

P.S.

Багаж довезли через 2 дні. Звідти вичистили все що можна - лишили тільки одяг. Навіть шоколадні цукерки вкрали, звичайні лишили. Одним словом, "Всьо что нажито нєпосільним трудом - всьо же пагібло..."