Розумієте. Мурзік Васильович,
кал — дуже цікава штука.
Ви помітили, що
людина,
коли посре, завжди оглядається,
шоб побачити, скільки вона
насрала
і якої якості кал. Їй цікаво!
А цікавість — це шлях в майбутнє...
Пролог
Суботній вечір. На вулиці холодно і йде дощ. Вдома тепло, тихо, і затишно. Лише традиційно тягне мене бавитись донечка, у якої в попі perpetuum mobile. Але я звик. Я б ніколи не вийшов з дому в такий вечір. Потрібно вдягатись, виходити з чистої теплої хати, бруднити взуття...
Але я кажу "Я зараз повернусь", беру з підлоги монтировку, а з вішачка ключі від підвалу, і спускаюсь вниз. Відчинивши троє дверей, я заходжу у величезний старовинний підвал з арочною стелею, докручую лампу в патрон, і починаю відколупувати 40-кілограмовий чавунний люк з підлоги.
Це вдається не одразу. Він важкий, круглий, і постійно прокручується, загрожуючи відбити мені руки. Але це не зупиняє мене. Згодом люк піддається, і очам відкривається 4-метровий колодязь з цегляними стінами зсередини. Потужний ліхтар пробиває густий туман, і я вдивляюсь вглиб підземелля. Стою хвилину, дві, десять, і не можу відірватись. Довкола холодно, сиро, і напівтемно, але я стою, не в силах зрушити з місця. Я заворожено вдивляюсь і вслухаюсь у те, що відбувається на дні колодязя, і ловлю себе на думці, що це четверта річ, на яку можна дивитися вічно. Стає смішно. Адже на дні колодязя тече гівно.
Витікаючи з труби, річка неголосно дзюрчить, прокладаючи собі шлях дном люку через пороги і айсберги. А потім, раптово прискорюючись, засмоктується в арку в стінці колодязя. Дно чисте, хоч і трохи замулене. Якщо прислухатись, піднесши голову ближче до отвору люку, то можна почути, як наші стоки зливаються у єдину гавносимфонію з музикою вуличного колектору...