Хто не бачив Пікуя

     В мене не було шансів жодних шансів поїхати. Батьківська доля :-) В людей є така риса як сумління, яка не дає їм лишити дитину на маму ще й в вихідні. Адже виховання дитини - це не просто глянцева радість зі сторінок жіночих журналів. Не хєромантія на кшалт "мама-друг", не суцільне щастя, а серйозна робота. Часто куди серйозніша, ніж протирання штанів в офісі для добробуту чужого, хоч і доброго, вуйка, поки з дітьми сидить баба.

       На щастя, бив копитом добрий богатирський кінь Румстер, якому до того ж щойно вдарили зимові підкови, і якого потрібно об'їжджати, інакше заіржавіють його підкови і навички його власника. Потрібно набувати досвід, щоб не страшно було возити своїх дівчат, а досвід можна здобути лише в тренуванні. В тренуванні в чудовій компанії, яка хоче зазняти захід сонця у горах.

    Сам по собі план навіть на перший погляд виглядав щонайменше дивним. Я звик, що в Карпати вибираються зранку, а тут - старт в обід, з розрахунку встигнути до заходу сонця вибратись на одну з наймальовничіших вершин Карпат - Пікуй, зустріти там захід сонця, і рушити вниз темрявою. Але я без вагань погодився - був шанс спробувати коня з хорошим завантаженням, його нові зимові підкови, і нічне водіння по трасі. А найголовніше, мабуть, те, що в цій подорожі майже все було невизначено, що є для мене критерієм хорошого плану. І ми поїхали...

       Перекус на трасі. Ті самі ідеальні колиби, що й в перший раз:

Стоять як на поминках. Так і уявляю, як зараз скажуть яка хороша людина звела їх тут до купи, і як вони за нею сумуватимуть. Потому йо...уть горілки, і почнуть співати. А нєт. За сорок хвилин вони почнуть сходження на Пікуй, і всі лишаться живі...

Ось він - височіє на горизонті.

Маршрут дуже добре промаркований, і починається з краю села Біласовиця, де ми лишаємо коня Румстера просто на березі потічка, екіпіруємось, і йдемо вгору.

 

"Ми провтикали захід сонця" - сказав з болем в голосі Саша. Я був впевнений, що вся ця авантюра організовувалась для нього і його кадрів, і тому його слова мене шокували. Ми не побачимо захід, і, що найгірше, не полайкаємо його у фейсбуці. Експедиції пиздець, тобто фіаско...

Кафедра русского языка. Две доцентши, одна курит, вторая разгадывает кроссворд.
- Мария Ивановна, - "Полный крах всех надежд", шесть букв, вторая "и"...
Курящая долго думает, потом:
- Ну, не может быть! В газете?!!
- Да.
- Пиздец?!
- Подходит...
Входит завкафедрой, профессорша.
- Софья Марковна, вот вы доктор наук! "Полный крах всех надежд", шесть букв, вторая "и"?
- Пиздец! Однозначно!
- Ну не может же быть в российской газете - "пиздец"!
- Сейчас все может быть!
Входит аспирантка Машенька, юное невинное созданьице.
- Вот молодежь все знает! Машенька, полный крах всех надежд, шесть букв, вторая "и"! У нас только один вариант - "пиздец"!
Машенька краснеет до корней волос и шепчет:
- Фиаско

       Аж раптом, вийшовши з зони лісу, вже в темряві ми обернулись, і зрозуміли - замість заходу сонця ми потрапили на схід місяця! Повного яскравого місяця на чистому небі. В горах. І це, чорт забирай, нічим не гірше! З вуст зривалось лише одне слово. "...єц!".

Гіперболоїд інженера Бистрікова злітає з плеча, розкладає штатив Костя, дістає таблетку з кишені Кеп. "Творча пауза".

Місяць такий, що на нього хочеться поскавучати, сидячи на величезному валуні. І тут не потрібно себе стримувати.

Однак, треба йти. А ось і вершина. Поки Маестро клацав на вершині, ми з Кепом їли за скелею, підвісивши ліхтар на каміння. Без вітру, в теплі і чарівній тиші...

Насправді на дворі в той момент було геть темно. 19:30 вечора.

Я не знаю як вийшли наступні два знімка, я не робив їх свідомо. В них щось є. В обох. Кожен зможе знайти в них харч для своєї фантазії...

Далі було те, чого я боявся найбільше - спуск. Попри це, ми з Кепом через кілька хвилин вирубили налобне світло, і йшли під світлом місяця. Я жодного разу серйозно не гепнулись. Так ходили наші пращури, так спробували йти ми. Найнебезпечніша істота - це людина, ліс живе своїми вічними законами, які просто потрібно знати.

      Вірний кінь Румстер пасся внизу біля струмка в цілковитій темряві. Відмившись, ми всілись, і за чотири години доскакали до дому. Через неосвітлені дороги, коли ближнє світло не забезпечує хоча б мінімального передбачення обстановки, а дальнє вмикати не можна - засліпиш зустрічного. Більше ніколи не їздитиму вночі - це відверто страшно.

     З таких пригод складається історія. Історія - це більше, ніж повсякденність, важливіше ніж плани, і сильніше, ніж страх. Це те, що робить наше життя помітним для нас самих, і примушує серце битися частіше. Це зовсім не фіаско, це просто п...ц, в найкращому сенсі цього слова.