Річка

      Річка - так називалось село, яке ми обрали для відпочинку в Карпатах цього року. І тому в наявності річки там ніхто не сумнівався, але саме річки там і не було. Прикро. Точніше вона була, але це важко назвати річкою, навіть з маленької літери. Взагалі, річка в Карпатах переважно схожа на маленький струмочок, в якому хіба помочиш ноги. А якщо вона тече через село, то цей струмочок ще й обов"язково загажений. Місцеві юзають потоки як смітники, і тому я не раз бачив цілі острови з пляшок, кульків, і памперсів - речей, які принесла цивілізація в карпатські села. Відганяю від себе думку, що мабуть зарано принесла...

 

       Лише один раз ми потрапили на базу Лісова Казка у Жденієво, де була дійсно чиста купабельна річка. Але там це було завдяки тому, що вище за течією була лише дача Віктора Медведчука, а він кульків в воду не кидає.

Але загалом в Річці - дуже гарно і чисто.

Вид на наш готель з найближчого горба.

Ярослава абсолютно не боїться ящірок. Навіть наявність змій її не лякає.

Не розумію для чого, але місцеві постійно палять ялівці на полонинах. Живі. Маю дві версії - або вони так гріються коли пасуть худобу, або чистять пасовища від заростання.

      Звідси 30 км до Синевирського озера - чудового місця, особливо в робочі дні, коли немає напливу туристів. Ми їхали туди в фургоні вантажного буса, задні дверки якого тримались на гумових канатах, зачеплених за отвори в даху машини. Дорога - як скрізь в Україні - повний піздєц. Зад буса на цій дорозі підкидало так, що я боявся випасти з машини, а після кожного стрибка він приземлявся назад на дорогу з таким звуком, ніби в машині щось вибухнуло. Незважаючи на складну обстанівку, Ярослава обидва рази засинала при перших же стрибках, і прокидалась зі словами: "я ще ніколи так добре не спала".

Ця мандрівка нагадала мені як 12 років тому ми з товарищем вперше побували на Синевирі, і їхали назад в фургоні з хлібом... А діло було так...

    Коли в лісах було ще багато риби, а козаки були вільними, а не реєстровими, вони часом виривались в поїздки в Карпати і інші місця. Поїздки були чудові тим, що відрізнялись майже повною відсутністю будь-якої підготовки, як то спорядження, планів, харчів, і тому були особливо цікаві. Коли відповідаєш лише за себе, можеш дозволити собі такі авантюри. Потім - все складніше...
      І ось одного разу приїхали вони в Міжгір"я. Не то, де Президент, а в закарпатській області. Чому в Міжгір"я - ніхто не знав, вони цього зовсім не планували. Приїхали бо назва гарна, а на автостанції сказали, що найближчий автобус - туди. Поселившись на якійсь базі по головній дорозі, козаки виспались, вранці вийшли з готелю, і пішли куди очі дивляться. А оскільки на дорогу очі дивилися не хотіли, хлопці звернули з дороги, піднялись на гору, і пішли в напрямку, який вказав вівчар, зустрітий дорогою. Пройшовши 12 годин майже без їжі і води, майже на самих чорницях, під вечір джентльмени побачили згори якесь село.
      Доречі, про чорниці. Оскільки їжі не було, а їсти хотілось неймовірно, козаки час від часу так захоплювались, що побратиму доводилось мало не копняками виганяти з кущів кулєгу, який не годен був відірватись від ягід. Адже сутеніло, а козаки були в шортах і футболках...
      Село виявилось Синевирською Поляною, і поки мандрівники добрались до підніжжя озера, стало геть темно. А ночувати, накрившись газетою, тут не будеш - в Карпатах ночі холодні. Зайшли вони в першу колибу, і там їм порадили хату, де може знайтись житло. І тут, коли вже можна було розслабитись, один козак сказав, що в нього, мабуть, лишилось відсотків 15 життя - по аналогії з Doom II. Ноги були натерті до крові, втома страшна, і їсти хотілось неймовірно. А інший, вислухавши, сказав - "Йдемо на озеро просто зараз!". Покрутивши пальцем біля скроні, я спробував було заперечити, та все марно - довелося йти...
       Як їхати назад - ніхто не знав. Автобус, як сказала нам господиня хати, йшов з села в Воловець о 4-й ранку, тож ніяких шансів на нього сісти в нас не було. О 4-й ранку! Лише побачивши вранці, що наші годинники "поспішають" на дві години, ми почали шось підозрювати, а згодом дізнались, що час тут рахують по Європі. "Автобус о 4-й" означає, що насправді автобус на шосту. В це важко було повірити, але це так.
      Так, про що це я? Зайшли ми в кафе при дорозі випити кави перед переходом назад, і тут під магазин підкочується фургончик з хлібом, і вуйко з лотком проходить просто повз нас до продавця.

- До Міжгір"я їдете?
- Так
- Підвезете?
- Одне місце в кабіні, одне в фургоні.

Вибору не було. Я сів в кабіну, і спокійно собі доїхав, вийшов з авто в Міжгір"ї, і ми відчинили фургон. Там, з мокрою червоною пикою, в оточенні благоухающих лотків з булками сидів інший мандрівник. Вигляд в його був натурально жалюгідний і разом з тим смішний, але я не наважився пожартувати на цю тему...

Синевирське озеро - чудове, навіть після фургону без дверей по дорогам Неньки. Фантастичні місця!

А ось - підйом на Боржавський хребет у гірськолижному Пилипці:

Море чорниць.

Отак їх збирають. Вичісують гребінцями в кошики. Від постійного перебування на сонці і вітрах, люди тут схожі на індіанців.

Боржава - улюблене місце парапланеристів.

І велосипедистів. Вони в своїх лицарських обладунках тут скрізь.

Ще трохи тих місць:

Нагадало записку в пляшці з Дітей Капітана Гранта.

Ще одним пунктом програми була ночівля в наметі з Ярославою.

Тут будемо спати!

Тут ми трохи поспівали, подивились на місяць, і полягали спати. Повз нас тихо-тихо, ледь вимахуючи крилами, пролетіла сова, повернула свою 180-градусну голову в наш бік, і полетіла собі далі. Нереальна картина...

 
      В передостанній день відпочинку я зліз з ліжка, вимкнув ТВ, взяв кілька канапок і воду, і сказав, що йду на хребет, який весь тиждень спостерігав з нашого готелю, і який здавався недосяжним. Йшов довго, часом пробираючись крізь якісь двометрові будяки, але нарешті вийшов-таки на дорогу. Зустріті в селі люди з якимись дивним інтересом розпитувались хто я такий, і тому було відчуття, що я знаходжуся в прикордонній зоні.
      Доречі, місцеві говорять дуже дивною мовою. Це точно не українська, і зрозуміти її досить важко. Поруч кілька кордонів, і місцеві говорять сумішшю російської (так-так, російської), угорської, чеської, і української мов. Причому з пекельним акцентом.
      За дві години я дійшов до підніжжя, перекусив, і почав підйом. Лише вийшовши з зони лісу, я зрозумів, що стежки через чорниці нема, і йти доведеться навпростець. Топаю і думаю - хоч би якогось патика - кущі відгортати і змій відганяти (угу, я їх боюсь). А патика - нема. Йти довелося дуже обережно не менше години, а коли побачив, як з-під ніг тікає розфарбована лента - так і зовсім повільно. Зате коли я побачив стежку - радості не було межі. Я - на хребті!

Дорогою додому зустріч двох папаш-бухариків :-)

Тепер можна спокійно їхати додому - матрасний відпочинок не був суто матрасним, мала місце і невеличка перемога над собою і природою.