UK, Ebberston

Еберстон у північному Йоркширі - за нашими мірками середнє село, хат на 200. Вважається хорошим місцем для життя, середня вартість будинку тут - 400-500 тис фунтів (1.6 бакси за фунт). Природа довкола - казкова - ліс, потічок, нескінченні поля, на яких купа всілякої худоби - корови розміром з доброго коня (кажуть, французькі), гарні овечки, та коники.
Село має багато сотень років історії, та більшість будинків - старі, а деякі - дуже старі. Колись село було трохи вище, та власник цих земель захотів гарних видів з вікна, і замість того щоб переїхати, вирішив пересунути весь Еберстон трохи нижче.Певно великим естетом був. За його наказом хати розібрали, та пересунули в інше місце. Так оповідають мешканці.

Оце і є будинок нащадків колишніх власників Еберстона. Кажуть, родина профукала майже всі статки, і їхній будинок вважається наймешним будинком, що належить родині знаті.

Все довкола надзвичайно охайне і прибране - якщо в нас кожна шпаринка заповнюється сміттям, то англійці до цього ще не додумались, і під себе не гадять. Мало того, прибирають за братами хвостатими:

Ящик для собачого лайна

Дороги в цьому селі здебільшого краще ніж у Львові, навіть бічні вулички, транспорт ходить регулярно за розкладом, такий собі забацаний сільський автобус-таратайка (жарт, в нас такі автобуси ходять хіба в міжнародні рейси):

Село:
 

Стара автобусна зупинка - гумових виробів, пляшок, та продуктів життєдіяльності - не виявлено.

 Будують тут з місцевого матеріалу - йоркширського каменю, оригінальна технологія полягала в укладанні його спеціальним чином без застосування цементу, та потім очевидно все спопсилось, але паркани досі стоять і так:

Ворота нашого будинку

 

Якась дивна морда у цієї вівці. Десь її бабця переспала з бичком...

Наша вулиця. Вздовж тече струмочок, з якого, як стверджують, можна пити воду. Ну, пити - не наважився б, але чомусь пляшок і гігієнічних засобів там не плаває - просто культурний шок.

Трохи місцевої архітектури:

Будинок для людей похилого віку

Класичний приклад дуже старого місцевого будинку з каменю.

Знімати каналізаційні люки у подорожах стало вже традицією. Отже, Еберстонівський люк:

В селі є централізована каналізація і водопостачання, телефон, ну і само собою - Інтернет.

Яке ж село без бару ? В Еберстоні є бар - Grapes, та ще й який - йому зовсім не соромно було б стояти у центрі Львова чи Києва. Паб дуже старий, йому сотні років, всередині - все красиве, ідеально чисте, туалети на висоті, є столики для годування дітей, та туалети для інвалідів. Тут все регулюється правилами. Вартість обіду на трьох з двома дітьми і пивом становила 25 фунтів. Тут я спробував йоркширський пудинг - така собі булочка, досить смачна, з відповідним соусом.

Grapes

В кожному селі є дитячий майданчик, якого не знайти у Києві чи Львові. Безкоштовний, великий, ідеально прибраний.

 

 Я б міг подумати, що це якесь виключення, але в сусідньому селі бачив майданчик не гірший за цей.

Церква

Церква тут гарна, старовинна і таємнича, як і цвинтар біля неї. Жодної живої душі всередині не було - ані охорони, ані служителів, ані собак. Все відкрито - заходь і спілкуйся з Богом. На території церкви є старий цвинтар, найдавніша дата смерті, яку бачив я - 183Х рік. Ці написи довго не проживуть - вони вибити в камені, який  активно точить вода і вітри...

Вежа, яка є частиною церкви.

Церква і цвинтар.

 

Чаша для охрещення дітей. Дуже стара.

Гарна кришечка. Цінували люди тоді красу...

Стеля зроблена оригінально

Тепер я знаю, де ростуть найбільші в світі сосни. Ніколи в житті не бачив такої гігантської.

Низ цієї сосни зрісся з могильним каменем, і тепер вони навіки разом...

Ця частина цвинтаря виглядає особливо моторошно...

Спробуйте розібрати написи - мені дещо вдавалось

На прогулянці натрапили на цю цікаву малесеньку вежу прямо на горбочку посеред лісу:

Що б це могло бути ?

Всередині знайшлась така от табличка, яка пояснює, що вежу зведено в пам"ять про те, що на цьому місці у 705 році такий-то король зализував свої рани після великої битви. У цих місць дійсно неабияка історія...

І ще декілька цікавинок:

Яйця можна купити просто взявши скільки потрібно яєць, і поклавши гроші в коробочку нижче.

Враг не пройде ! Обдере собі все що можна, але обсмаленим на дротах не гойдатиметься :-)

Ця конструкція під"єднана до дроту, натягнутого вздовж стежки. На дріт подається маленька напруга - захист від тварин.

Місце для розведення вогню в лісі. Жодного граму сміття довкола - немає !!

Щось заскладно - а чому не просто петля+гачок ?

Чомусь всі антени тут в дирках і чорні.

А деякі знаки - освітлені !

Ватєта очєнь цікавий хвіртка - має буферну зону всередині. ЇЇ неможливо лишити відкритою - в обох положеннях вона зачинена, що ускладнює прохід тварин. Так мені пояснили. Швидко проскочити таку перепону людині - нереально.

Щастя :-)

В Ярослави з Іванкою тиха година, день теплий, отже - природа, лаптоп з Інетом, та пиво - схоже на щастя, чи не так ?
Так хочеться зупинити час, або хоча б зафіксувати це щастя на фото... результат вийшов дещо несподіваний - лаптоп спрацював як дзеркало, і ось що вийшло:

Подорож до Королівства

Об"єднаного. Британського. Яке рік тому так нещадно відмовило мені у візі. Цього разу все має бути набагато цікавіше та приємніше - вся родина в зборі.

Дія перша. Бориспіль

Цікаве і приємне починається вже у Борисполі, де нас несподівано перенаправляють у новий термінал F,  який нам дуже сподобався.

Здаємо багаж, швидко отримуємо посадкові талони, і далі - на перевірку секьюріті, де нас загальмував ввічливий, я б навіть сказав, дружній красівий офіцер, який витягнув з мого наплечника ніж Victorinox Forester, одну з улюблених забавок, і справедливо поцікавився навіщо мені в Англії в гостях у сестри - ніж. Блін. Ніж доведеться викидати. Щойно куплений. Швейцарський. Мою прєєєєлєсть ! Видно, офіцер прочитав весь цей відчай у моїх очах, і несподівано запропонував... лишити ніж в касі авіакомпанії.

- Тільки швидко ! Часу у вас небагато.

І я побіг. Касу знайшов зачиненою, і після декількох кіл терміналом, наважився-таки попрямувати до дверей "Представництва авіакомпаній" із ножем у кишені. Пройшовши декілька коридорів, знайшов-таки ЛюфтГанзу, і побачив там цілком дружні фейси, господарі яких без проблем погодились взяти на зберігання, і навіть належно оцінили мій ніж.  Закрили його степлером в такий гарненький кульочок, пробили дюрочку жеби не задихнувся, але ніякої квитанції не дали - вони зазвичай не беруть на зберігання заборонених до перевозки речей.

Щасливий гарним закінченням пригоди, біжу назад, і тут .... упс:

- Женя !

Обертаюсь, стоїть мій старий колега по телекому і перший інтернет-вчитель, якого я не бачив років із 5. Я був настільки шокований зустріччю, що хотілося його порухати - чи справжній.

Але часу на порухати - нема, біжу назад - до секьюріті, пхаюсь нахабно без черги, і ми йдемо до паспортної перевірки. Тут вже не повинно бути жодних проблем - всі документи в нормі, заборонених предметів - немає. Черги дві - для іноземців, і для наших. В іноземній черзі - нікого. Дівчата-працівниці аеропорту порадили йти саме в ту чергу, хоча голову даю на відсіч, що ми були найбільш трушні українці на весь термінал.

Прикордонник покрутив в руках посадкові талони, і заявив, що вони -  неправильні - Ярославі дали обидва талони до Мюнхена, і контролер сказав, що вона там і лишиться, якщо талони нам не замінять.

Блін, знову назад !!! Біжимо до стойки чек-іну, пояснюємо ситуйовіну, і нам хвилин за 5 міняють талони. Для цього довелось застосувати важку артилерію:

Вашу мать Тьоті, де мій посадковий талон до Манчестера ?!?!

Буквально бігом повертаємось до паспортного контролю, біжимо через червоний - дипломатичний (!) - коридор, і тут нас зупиняє вже інший серкьюріті. І знову за рибу гроші - виймаємо все з кишень, кладемо сумки, мобільні, лаптоп - в ящики, і все це котиться на контроль. Абсолютно впевнені у тому, що цього разу точно ніхто не прикопається, адже ми щойно пройшли цю саму перевірку.

- У вас в рюкзаку - ножиці !

- Де ?? Ми щойно пройшли детектор, ніяких ножиць не було !

З абсолютно незворушним виглядом Іванчин наплечник знову прокочують через сканер, і безпомилково відкривають кишеню із ножицями, доречі, дуже гострими. Тут в мене виникло дике бажання порушити обіцянку не матюкатись, але не пасувало, і я просто почервонів, сказав "ну, моя люба, мені здається ти тут дещо неправа", подякував, викинув нафіг ножиці, і ми пішли далі - до того самого прикордонника. Черга з тих часів виросла разів у десять, але ми з чесними галицькими обличчями поперлись прямо на ворога - молодого хлопаку у формі, який завернув нас з неправильними талонами. Все, ось вона - свобода, нарешті можна розслабитись...

Митник-прикордонник  піднімає на нас очі, дивиться документи, примружується, і каже.

- О ! Тепер все добре. А то б не полетіли. Ваша дитина ?

- А то чия ж ? - посміхаємось ми, відчуваючи, що за нами йде правда...

- Свідоцтво про народження, будь ласка !!

- Яке свідоцтво ? Вона вклеєна в обидва паспорти, має свою власну візу у моєму паспорті...

- Ну і що ?

І до Іванки -

- Звідки я знаю, що Ви - мама ?? Те, що вона вписана до Вас в паспорт, цього не доводить. Завтра прийде справжня мама, і я сяду у в"язницю. Виїзд дітей без згоди обох батьків - заборонений !

І тут я починаю розуміти, що справа дуже погано пахне. Іванка має інше прізвище, віза дитини стоїть в моєму паспорті, і вона - Ярослава Коваль. Жодних доказів материнства - немає, окрім наших чесних очей, та знання родимих плям Ярослави - Іванці цей аргумент здався достатньо переконливим для того, щоб сказати про це офіцеру :-)

Він хвилин 5 нас помурижив, сказав, що нам сильно пощастило, що його дочка зветься Іванка, і випустив-таки нас з рідної неньки.

Давно я вже не відчував такого непереборного бажання бухнути...

На Волі

Ми летимо ЛюфтГанзою, яку всі так хвалять (я теж), і яка подає на борту найгіршу їжу, що я колись їв у літаках, а саме пиріжок з незрозумілим контентом, зроблений з незрозумілого тіста. Бяка. Проте вино було добре, і мені вдалося хряпнути майже 2 стакани - один рідний, один замовив на непитущу Іванку і випив сам. Під літаком - Аеробусом А-320 - стелеться килим із хмар, місцями килим збивається настільки, що утворюється щось дуже схоже на гори - неймовірно гарна картина. Ми сидимо прямо за шторкою бізнес-класу, в якому є рівно один пасажир, та й то підозріло схожий на члена екіпажу.

Мюнхен

Цей аеропорт вразив нас обох - все блискуче, футуристичне. Туалет - це просто якась фантастика - з подавачем рушників я так і не розібрався:

Довго смикав за рушник, який з нього виїжджав при наближенні рук, а він все ніяк не хотів відриватись окремо від самого девайсу. Через кілька секунд рушник всмоктувався назад, а мені було незручно, що хтось скористається ним двічі :-) 

Інформаційне табло

Дефібрілятор ?

  Ми пройшли через декілька довжелезних, і абсолютно порожніх, коридорів, побігали за і проти руху рухомих доріжок, побачили працівника на самокаті, і взагалі купу цікавих речей:

Купа пультів незрозумілого призначення на одному ліфті. Як вони в тому всьому дають раду- не розумію...

Сіли на літак у Манчестер, і полетіли далі. Дитині на вході в літак презентували розмальовку і олівці, тому цей політ її зовсім не хвилював:

 

В Манчестер прилетіли вже вночі, і, пройшовши майже порожній аеропорт, і заповнивши т.з. landing cards, потрапили в міцні обійми родичів...

Дебільні жарти

Щойно мала взяла крем для ніг, і помастила ним руки. По приколу сказав їй, що якщо крем для ніг намастити на руки, то руки перетворяться на ноги.
Жарт не був оцінений належно - мала почала перелякано дивитись на руки зі словами "нііііі", а потім помила руки, а дружина енергійно зажестикулювала руками в мій бік, що зазвичай означає, що "сів дебільчик Євгенчик на травичку і сказав якусь дурничку"...

Святили баськи

Вербна неділя - треба йти до церкви святити "баськи". У церкву Святого Юра - неймовірно красиве місце.
Мушу сказати, що таку кількість гарних дівчат побачиш хіба у нічному клубі - чомусь так сталось, що в церкву всі вони приходять у міні-спідницях, і мега-класно нафарбовані. Дивитись на них - одне задоволення.
Спочатку всі, хто не встиг на службу, юрбились в дворі - діти пищали, дорослі хрестились і шипіли на дітей. Потім всі чомусь повалили всередину, і в мене один момент було відчуття, що будуть жертви через тисняву, як у мусульман під час свят. Групу священиків із кадилом ледве пропустили крізь юрбу прихожан, а потім за ними хлинули миряни, відштовхуючи одне одного - чи то використовуючи священиків як таран, чи думали, що так їм більше благословення перепаде.

Не витримав і пішов додому - було якесь відчуття "несправжності" того, що відбувається, декоративності чи що...

Ремонт кнопки ноутбука

От вилетіла в моєму лаптопі клавіша, я думав блін ну що я з нею робитиму, тре десь йти ремонтувати. І от з горя набрав на гуглі: "laptop lenovo вылетела клавиша", і перший же лінк показав геніальну статтю з картинками і відео як покласти кнопку назад: http://www.azbooki.ru/literatura.php?name=remont-klaviatury-noutbuka.txt
Ми живемо в епоху відкритої інформації. Ще 10 років тому на пошук відповідей, які ми гуглимо за секунди, витрачались дні - інформація збиралась по крупицям в книжках, журналах, від колег. Люди сиділи в бібліотеках, обмінювались книжками, а тепер цього майже немає. Людство накопичило величезну базу знань з миттєвим доступом з будь-якої точки світу. Сидячи в підвалі кожен знає все.

Хто не жив в епоху без інету не зможе зрозуміти мого захоплення :-)

Твіттер

Тепер щебетання нашої принцеси транслюється в інтернет-щебеталку - твіттер: http://twitter.com/movadoni

Скайп-статуси лишаються.

Ролики

Сьогодні вперше виходили на роликах. Успіхи на перший раз чудові - засвоїли пересування, повороти, спуски з гірок. І навіть без травм.

Британська віза - спроба №2

Ну хоч Ярославі пощастило - на момент подачі вона трохи не дотягнула до 5 років, тому їхати в посольство їй не довелось.
Решта вражень від Києва - були щасливі побачитись з друзями, побачили салон Бентлі та Ламборджині, дім де жив чи живе Кличко, були черговий раз шоковані цінами в київських кафе.
Кофе-Хаус це такий солодкий фастфуд, ціни в якому рази в 2 вище, ніж у гламурній львівській Вероніці. 3 кави і 4 тістечка == 250 грн :-)

Особливих слів заслуговує експрес Київ-Львів. Принаймні, наш останній вагон виявився страшною  таратайкою, яку турбулентність кидала як собачий хвіст усі 6 годин. В таких екстреальних умовах в унітаз влучити може тільки спортсмен, тому аромати туалету там неперевершені. Напевне для адсорбції того, що мало б потрапляти в унітаз, на підлозі лежить красівий гігроскопічний килимок з гарним орнаментом.
Курити - заборонено. Суворо ! Заборонні таблички скрізь, вони слугують пасажирам за індикатор місця де можна покурити. Одним словом, букет виходить сильний, і одяг після потяга неодмінно треба прати, як після поганого ганделика.

Бідність не порок

Сльози навертаються, як послухаєш, які всі довкола бідні.  Ми - унікальна нація, в нас ніхто не знає хто на що живе, і ніхто - від прибиральниці до депутата, не живе відповідно до своїх прибутків. Всі бідні, всі постійно скаржаться, ну просто сльозу зронити хочеться. Особливо коли потім дізнаєшся, що людина має власну хату, і часто не одну :-)

Всі бізнеси, як послухаєш - в сраці. Грошей не приносить, самі видатки, зп рабам платити нема чим, ніхто нічо не купує, зайві 200 грн податку заплатити - смерть. Всі раби, які в тих бізнесах працюють - теж відповідно дико бідують. Гарують цілодобово, грошей нема - ну просто чорна бідося довкола.

При цьому машин у Львові стало стільки, що нема як вулицю перейти, люди з зарплатами в 1.5-3 тис грн примудряються робити вдома ремонти, сплачувати комуналку, а іноді й кредити за машини-квартири. Знайомий от працює там де йому не платять, при цьому тільки за навчання дітей платить 4 тис на місяць, будує хату, має машину... Де то все за такої страшної біди в наших людей береться - лишається таємницею для науки...

Якщо хтось знає розгадку - поділіться.

ebay && dealextreme

Продовжує надходити васхітітєльний хлам з Єбея і Ділекстріма. З набутків вже маю два абсолютно бомбезні ліхтарі на CREE лампі, які при смішному розмірі стріляють як прожектори, і 12 пальчикових акумуляторів 2500 mah приблизно по баксу за штуку.
Чекаємо на флешку, ролики, та очищувач повітря...

Ще одна спроба повпливати на нашу владу

Задовбало, що в парку машини ганяють як по автобану, отже, зареєстрував таке звернення на сайті міськради:

Скажіть будь ласка, чому не працює заборона на в"їзд у парку культури ім. Б. Хмельницького всіх машин крім спец. транспорту ? Рух в парку скоро буде як на вулиці, а там гуляє чимало дітей. На вході в парк стоїть знак, який каже, що в"їзд заборонено ДАЇ та природоохоронною прокуратурою м. Львова, є навіть шгалбаум, але він відкритий, або відкритий для своїх. Регулярно спостерігаю біля кафе, що знаходиться на верхній терасі біля естради справжню стоянку машин, які взагалі туди заїжджати права не мають - це просто тусовка місцевих автомобілістів і байкерів. По парку вони ганяють де і як хочуть, і це при тому, що там не має бути ніяких машин взагалі. Припинити цей безлад - простіше простого - або нехай один раз приїде ДАЇ і випише порядного штрафа всім, хто заїхав під заборонний знак, або треба зробити втик адміністрації парку, яка це допускає, адже шлагбаум стоїть прямо біля будівлі управління парку. Прошу вжити заходів щодо усунення цього неподобства.

Будемо чекати наслідків...

Похід на Високий Верх, березень 2011

Нарешті здійснилось бажання ще раз прогулятись у зимових Карпатах, як наша команда це зробила минулого року. З дванадцяти людей бажаючих йти набралось аж троє. В якості вершини був обраний Високий Верх (гора "Писана") на Боржавському хребті. Висота - біля 1500м. Взимку ніхто з учасників там не бував, але усі запевняли, що маршрут в умовах хорошої погоди нескладний, і ми легко його пройдем. Одним словом, я очікував прогулянки, подібної до минулорічної мандрівки на гору Цицька на тій же Боржаві, коли ми встигли і в колибі посидіти, і на вершину залізти, і про життя поговорити.

       Оскільки під час тієї подорожі я переконався, що можна ходити по Карпатах взимку без снаряги на тищу баксів, я і тепер був споряджений як на погану погоду у Львові. З "псевдокрутого" туристичного одягу на мені була лише мембранна противітрова куртка Командор, все решта - старі джинси і  міські черевики славної китайської фірми Гуд Шуз - звичайний повсякденний одяг. Ані термобілизни, ані правильних штанів і черевик - нічого. Дорого це все, я ліпше проп"ю. Товарищі були виряджені помітно краще, і тому мій вигляд викликав в них захоплення, а в очах читалось питання як мені вдається взагалі йти в такому вигляді.

      Найважче в таких походах для мене - це ранній підйом. "Мукачівка" відбуває зі Львова о 7- ранку, тож вставати доводиться в 5:30, а думки "Ну нахєра воно мені здалось" не полишають аж до самого відправлення електрички. Відганяючи думки, йду порожніми вулицями на вокзал. Яка краса - давно вже маю ідею відзняти фотосесію "Львів без львів'ян". Порожнє місто виглядає велично і цікаво - ні тобі мату-перемату, ні дмухання цигарковим димом у ніс, ні метушні. Ближче до вокзалу життя просто вирує - тягнуться лижники і бордери зі своїми довжелезними торбами, і просто туристи, які на вихідні захотіли вирватись у Карпати з гамірливого міста.

        В електричці стандартна тема - обговорення спорядження, планів, і перекус. Правда, цього разу Махно збагатив цю програму тим, що залив мій рюкзак чаєм з незакрученого термосу. Нести мокрий наплечник на спині не хочеться, пробую посушити біля пічки. Пляма чаю зрадницьки розповзається по підлозі, прямо під ноги лижника, який навпроти нас читає Муракамі (ніде не зустрінеш таких інтелектуалів як в електричці Львів-Мукачево :-)).

        Довгі 3.5 години, і ми в Воловці - станції на перевалі, далі потяги їдуть вже вниз - на Закарпаття. Поїзди сюди затягують одразу два локомотиви - підйом занадто стрімкий. Сам Воловець, який є райцентром - село_дві_хати - 9000 населення, ЖД-станція, станція перекачки газу, і все. Колись тут ще стояв пам"ятник залізничному костилю, яким раніше скріплювати рейки, та його знесли при реконструкції вокзалу. А шкода, там навіть вірш присвячений йому був викарбуваний. Певно не містив художньої цінності... А може політично костиль був невигідний новій владі - старих героїв - нафіг...

Проходимо село, де зустрічаємо отакий затюнений трактор:

Ланцюги на ньому - для прохідності.

І отакі дивні сліди:

Погода супер - сонце, вітру нема, і ми швидким темпом йдемо вверх. Останнє джерело на маршруті - мусимо зупинитись щоб набрати води - з якоїсь незрозумілої причини мої колеги вирішили, що в поході краще холодна вода, ніж гарячий чай. Як виявилось пізніше, вирішили помилково.

       І тут сталась перша прикрість - однією ногою я провалився під лід, і намочив шкарпетки. На щастя, якийсь турист-хіппі, віддав мені свої, і хоч черевик все одно був мокрий, ми пішли далі. Хіппі приєднався до нас - я ніколи не думав, що сухі шкарпетки так ріднять людей - попрощались ми вже у Львові.

        Йой, скільки ж на тій дорозі було народу. Я нарахував чотири групи, серед них було чимало дівчат, і всі вони, здається, йшли на ту саму гору, що й ми. Багато з них не мало ніякого спорядження взагалі, тож я остаточно впевнився, що сходження має бути простим. І ще про себе подумав, що наступного разу виберу для походу на природу Стрийський парк - там народу поменше.

        Шлях на Високий Верх лежить через розвалену закинуту сироварню, де бухають туристи перед і після підйомів і спусків. Погода - чудова, Махно і Назар роздягаються до пояса і засмагають - світить яскраве сонце, гора закриває від вітру - краса, та й годі. Повз нас проходить група з десятку людей, пропонуємо їм пофоткатись з двома голими по пояс психами за гривню.

по дорозі до сироварні

закинута сироварня

Навіть наші попутники, які до того коливались, сказали що йдуть далі.

Далі, як завжди в казці - дві дороги. Перша - довша і простіша - через високогірну метеостанцію на горі Плай, друга - траверсом (траверс - обхід гори по схилу) - навпростець. Ми вибрали другу, про що скоро пошкодували. Всі групи йти на гору на той момент вже передумали, і ми лишились із хіппі та його дивним мовчазним супутником, який скоро сказав, що він то все ..., і далі ні за що не піде. Йти було погано - стежки нема, снігу по коліно, та ще й чимало снігу над нами нависає. Особливо було неприємно згадувати, що Боржава є лавинонебезпечним районом, а в такій обстановці траверсом в принципі ходити не варто.
Так-сяк вибрались на дорогу, і потопали до нашої вершини.

прямо в кінці - вершина Високий Верх

Тут почалися нові неприємності. Якщо внизу зміна погоди щопівгодини не дуже дратувала, то на хребті це було дуже неприємно - сильний холодний вітер, часом починався сніг. Черевики набрали снігу, джинси навколо них задубіли. Крім того, наша колона розтягнулась на сотні метрів, а дістати телефон і передзвонити при такому вітрі було просто нереально - моментально дубіли пальці, та й не було чути через завивання вітру. Хіппі впевнено топав попереду всіх, я, повний впевненості, що це вже останній ривок, не відставав. І ось вона - вершина !

        Хмм, чому це хіппі стоїть і руками махає, і виглядає зовсім не радісним ?! Підхожу, і розумію, що це - не фінал. Наша гора ще попереду, і йти до неї не менше години. Погода погана - дикий вітер, часом починався сніг, а над Високим Верхом явно була завірюха ще крутіша за цю. Одним словом, порадившись, вирішили не ризикувати і вертатись.

така гарна, але сувора до нас Боржава

Бігли ми вниз досить швидко, бо вітер і холод був страшний, повільно не походиш. Але тут мені і ще комусь захотілось поїсти, і ми влаштувалиь за скелею, де, як мені здалося, не було вітру. Тільки ми дістали свої канапки, як погода знову змінилась - вітер знайшов нас, сонце сховалось, канапки в руках задубіли разом із руками, і ми, покидавши так-сяк речі назад в рюкзаки, побігли далі вниз. Махно виглядав в той момент отак, решта були не кращі:

Цей привал мені згадували до самого Львова.

      І тут я почув, що ліва нога обліплена снігом. Ну, думаю, ще обморозитись не вистачало. Стрільнув у Саші шкарпетки, прямо на снігу перевдягнувся, і побіг вниз, щоб розім"яти ногу (який же програміст без ноги)... Так ми добігли до метеостанції. Це вже цивілізація, тут замерзнути не дадуть. Метеостанція об"єднана з вузлом зв"язку Укртелекому. Кажуть, що зміна туди заступає на тиждень, а доставляє людей туди БТР. А ще тут багато років тому працював Вячеслав Чорновіл, про що свідчить меморіальна табличка.

Метеостанція Плай

Антени теж добряче обморожені і від того неймовірно гарні:

Тут вже можна було собі дозволити розкіш перепочити. Розстібнуті замки моїх шкарів довелось відігрівати диханням Махна, інакше закрити їх було неможливо - замерзли. Але допомогло це мало - черевики були повністю мокрі як зсередини, так і ззовні, і це було дуже неприємно.
Станції ми дістались за 20 хвилин до електрички, і тут трапилась остання в той день прикрість - намагаючись сфоткати схожого в той момент на бомжа Сашу, я розбив фотоапарат - об"єктив просто став під кутом градусів 30, і назад його вправити я не зміг. Це вже другий, який загинув за подібних обставин, перший вбила купа сміття в Стрийському парку.

       Далі був проїзд у холодному вагоні під розповіді про те, в якій жопі ми побували. У Львові мені вистачило сил дійти до таксі, і я - вдома.

      Особисто я більше взимку без доброго взуття і бахіл в гори не піду, незважаючи на те, що черевики славної китайської фірми Гуд Шуз не розійшлися, і не поламались в такій ектремальній ситуації... Куртка Командор цілком виправдала себе, жодних претензій. До нових подорожей...