Похід на Високий Верх, березень 2011

Нарешті здійснилось бажання ще раз прогулятись у зимових Карпатах, як наша команда це зробила минулого року. З дванадцяти людей бажаючих йти набралось аж троє. В якості вершини був обраний Високий Верх (гора "Писана") на Боржавському хребті. Висота - біля 1500м. Взимку ніхто з учасників там не бував, але усі запевняли, що маршрут в умовах хорошої погоди нескладний, і ми легко його пройдем. Одним словом, я очікував прогулянки, подібної до минулорічної мандрівки на гору Цицька на тій же Боржаві, коли ми встигли і в колибі посидіти, і на вершину залізти, і про життя поговорити.

       Оскільки під час тієї подорожі я переконався, що можна ходити по Карпатах взимку без снаряги на тищу баксів, я і тепер був споряджений як на погану погоду у Львові. З "псевдокрутого" туристичного одягу на мені була лише мембранна противітрова куртка Командор, все решта - старі джинси і  міські черевики славної китайської фірми Гуд Шуз - звичайний повсякденний одяг. Ані термобілизни, ані правильних штанів і черевик - нічого. Дорого це все, я ліпше проп"ю. Товарищі були виряджені помітно краще, і тому мій вигляд викликав в них захоплення, а в очах читалось питання як мені вдається взагалі йти в такому вигляді.

      Найважче в таких походах для мене - це ранній підйом. "Мукачівка" відбуває зі Львова о 7- ранку, тож вставати доводиться в 5:30, а думки "Ну нахєра воно мені здалось" не полишають аж до самого відправлення електрички. Відганяючи думки, йду порожніми вулицями на вокзал. Яка краса - давно вже маю ідею відзняти фотосесію "Львів без львів'ян". Порожнє місто виглядає велично і цікаво - ні тобі мату-перемату, ні дмухання цигарковим димом у ніс, ні метушні. Ближче до вокзалу життя просто вирує - тягнуться лижники і бордери зі своїми довжелезними торбами, і просто туристи, які на вихідні захотіли вирватись у Карпати з гамірливого міста.

        В електричці стандартна тема - обговорення спорядження, планів, і перекус. Правда, цього разу Махно збагатив цю програму тим, що залив мій рюкзак чаєм з незакрученого термосу. Нести мокрий наплечник на спині не хочеться, пробую посушити біля пічки. Пляма чаю зрадницьки розповзається по підлозі, прямо під ноги лижника, який навпроти нас читає Муракамі (ніде не зустрінеш таких інтелектуалів як в електричці Львів-Мукачево :-)).

        Довгі 3.5 години, і ми в Воловці - станції на перевалі, далі потяги їдуть вже вниз - на Закарпаття. Поїзди сюди затягують одразу два локомотиви - підйом занадто стрімкий. Сам Воловець, який є райцентром - село_дві_хати - 9000 населення, ЖД-станція, станція перекачки газу, і все. Колись тут ще стояв пам"ятник залізничному костилю, яким раніше скріплювати рейки, та його знесли при реконструкції вокзалу. А шкода, там навіть вірш присвячений йому був викарбуваний. Певно не містив художньої цінності... А може політично костиль був невигідний новій владі - старих героїв - нафіг...

Проходимо село, де зустрічаємо отакий затюнений трактор:

Ланцюги на ньому - для прохідності.

І отакі дивні сліди:

Погода супер - сонце, вітру нема, і ми швидким темпом йдемо вверх. Останнє джерело на маршруті - мусимо зупинитись щоб набрати води - з якоїсь незрозумілої причини мої колеги вирішили, що в поході краще холодна вода, ніж гарячий чай. Як виявилось пізніше, вирішили помилково.

       І тут сталась перша прикрість - однією ногою я провалився під лід, і намочив шкарпетки. На щастя, якийсь турист-хіппі, віддав мені свої, і хоч черевик все одно був мокрий, ми пішли далі. Хіппі приєднався до нас - я ніколи не думав, що сухі шкарпетки так ріднять людей - попрощались ми вже у Львові.

        Йой, скільки ж на тій дорозі було народу. Я нарахував чотири групи, серед них було чимало дівчат, і всі вони, здається, йшли на ту саму гору, що й ми. Багато з них не мало ніякого спорядження взагалі, тож я остаточно впевнився, що сходження має бути простим. І ще про себе подумав, що наступного разу виберу для походу на природу Стрийський парк - там народу поменше.

        Шлях на Високий Верх лежить через розвалену закинуту сироварню, де бухають туристи перед і після підйомів і спусків. Погода - чудова, Махно і Назар роздягаються до пояса і засмагають - світить яскраве сонце, гора закриває від вітру - краса, та й годі. Повз нас проходить група з десятку людей, пропонуємо їм пофоткатись з двома голими по пояс психами за гривню.

по дорозі до сироварні

закинута сироварня

Навіть наші попутники, які до того коливались, сказали що йдуть далі.

Далі, як завжди в казці - дві дороги. Перша - довша і простіша - через високогірну метеостанцію на горі Плай, друга - траверсом (траверс - обхід гори по схилу) - навпростець. Ми вибрали другу, про що скоро пошкодували. Всі групи йти на гору на той момент вже передумали, і ми лишились із хіппі та його дивним мовчазним супутником, який скоро сказав, що він то все ..., і далі ні за що не піде. Йти було погано - стежки нема, снігу по коліно, та ще й чимало снігу над нами нависає. Особливо було неприємно згадувати, що Боржава є лавинонебезпечним районом, а в такій обстановці траверсом в принципі ходити не варто.
Так-сяк вибрались на дорогу, і потопали до нашої вершини.

прямо в кінці - вершина Високий Верх

Тут почалися нові неприємності. Якщо внизу зміна погоди щопівгодини не дуже дратувала, то на хребті це було дуже неприємно - сильний холодний вітер, часом починався сніг. Черевики набрали снігу, джинси навколо них задубіли. Крім того, наша колона розтягнулась на сотні метрів, а дістати телефон і передзвонити при такому вітрі було просто нереально - моментально дубіли пальці, та й не було чути через завивання вітру. Хіппі впевнено топав попереду всіх, я, повний впевненості, що це вже останній ривок, не відставав. І ось вона - вершина !

        Хмм, чому це хіппі стоїть і руками махає, і виглядає зовсім не радісним ?! Підхожу, і розумію, що це - не фінал. Наша гора ще попереду, і йти до неї не менше години. Погода погана - дикий вітер, часом починався сніг, а над Високим Верхом явно була завірюха ще крутіша за цю. Одним словом, порадившись, вирішили не ризикувати і вертатись.

така гарна, але сувора до нас Боржава

Бігли ми вниз досить швидко, бо вітер і холод був страшний, повільно не походиш. Але тут мені і ще комусь захотілось поїсти, і ми влаштувалиь за скелею, де, як мені здалося, не було вітру. Тільки ми дістали свої канапки, як погода знову змінилась - вітер знайшов нас, сонце сховалось, канапки в руках задубіли разом із руками, і ми, покидавши так-сяк речі назад в рюкзаки, побігли далі вниз. Махно виглядав в той момент отак, решта були не кращі:

Цей привал мені згадували до самого Львова.

      І тут я почув, що ліва нога обліплена снігом. Ну, думаю, ще обморозитись не вистачало. Стрільнув у Саші шкарпетки, прямо на снігу перевдягнувся, і побіг вниз, щоб розім"яти ногу (який же програміст без ноги)... Так ми добігли до метеостанції. Це вже цивілізація, тут замерзнути не дадуть. Метеостанція об"єднана з вузлом зв"язку Укртелекому. Кажуть, що зміна туди заступає на тиждень, а доставляє людей туди БТР. А ще тут багато років тому працював Вячеслав Чорновіл, про що свідчить меморіальна табличка.

Метеостанція Плай

Антени теж добряче обморожені і від того неймовірно гарні:

Тут вже можна було собі дозволити розкіш перепочити. Розстібнуті замки моїх шкарів довелось відігрівати диханням Махна, інакше закрити їх було неможливо - замерзли. Але допомогло це мало - черевики були повністю мокрі як зсередини, так і ззовні, і це було дуже неприємно.
Станції ми дістались за 20 хвилин до електрички, і тут трапилась остання в той день прикрість - намагаючись сфоткати схожого в той момент на бомжа Сашу, я розбив фотоапарат - об"єктив просто став під кутом градусів 30, і назад його вправити я не зміг. Це вже другий, який загинув за подібних обставин, перший вбила купа сміття в Стрийському парку.

       Далі був проїзд у холодному вагоні під розповіді про те, в якій жопі ми побували. У Львові мені вистачило сил дійти до таксі, і я - вдома.

      Особисто я більше взимку без доброго взуття і бахіл в гори не піду, незважаючи на те, що черевики славної китайської фірми Гуд Шуз не розійшлися, і не поламались в такій ектремальній ситуації... Куртка Командор цілком виправдала себе, жодних претензій. До нових подорожей...