Назарре і Сінтра

Потусивши до Нового Року в Порто, ми під супровід страшної зливи сіли в потяг, і поїхали в Лісабон. А тепер кілька слів про поїзди в Португалії. 

    Я знаю, я багато разів зарікався фоткати туалети, але цей туалет я не міг не сфоткати. Взагалі, дивлячись на туалети по світу і не лише, я маю велике запитання до людства. Й.б нашу мать, ми будуємо колайдери, запускаємо в космос модулі, конструюємо неймовірні речі, і робимо шалені успіхи в розробці знаряддя вбивства собі подібних. І при всьому цьому ми не спромоглись зробити нормальні, масові, доступні туалети, в яких можна торкнутись стіни, і далі ссикаємо в смердючих ящиках, закриваючи носи. І то ще в кращому випадку, он в Порто хтось на вертикальну стіну насрав. Я в житті реально бачив один автоматичний туалет, який сам миється. І то він мене мало не зганьбив на всю Великонімеччину, бо кнопка, на який намальований листок, замість дати папір, навстіж відкриває двері. Може ми троха туйво, не туди зусилля і гроші спрямували? Скільки можна залазити з ногами на унітаз, і срати по під'їздах?!

    Отже, потяги. Зручні, чисті, і швидкі. І доволі дешеві. Наприклад, переїзд Порто-Лісабон і назад коштував сто одинадцять євро на двох в обидва боки при купівлі квитка просто перед потягом. Зворотньою дорогою ми провтикали потяг до Лондона, і купили квитки в один бік на аналогічну відстань. Ціна - 260 фунтів. Грубо, дорожче вп'ятеро. Потяг при цьому гірший. Я просто психологічно не можу платити 10 тисяч гривень за такі поїздки. Це - нонсенс. І доречі, це говорять самі англійці. Одним словом, сівши в потяг за десять тисяч, я дав собі волю. Думаю, такої кількості смачних соковитих епітетів на свою адресу UK-залізниця не чула ніколи в своїй історії... 

    За кілька годин ми опинились в Лісабоні, але офігіли від движухи, негрів, що пропонують наркоту на кожному кроці, і інших столичних радощів, і вирішили орендувати машину і поїхати на океан. Але машину нам не дали - потрібен паспорт, і ми вирішили поїхати в Сінтру, де був дикий туман, дощило, видно нічого не було, зато ми побачили чудову фортецю, покатались на триколісному тук-туку, а Іванці сподобався дуже мужній полісмен у файній шапочці.

На другий раз разу машину нам дали.

Ні нажаль. Не наша :)

Я навмисне сфоткав це колесо після, замєтьтє, двохсот кілометрів, воно чисте-пречисте. В нас таке неможливо, бо якогось біса в повітрі завжди купа порохів і болота.

Машина завезла нас в Назаре. Місце, де встановлений рекорд серфінгу по висоті хвилі - гавайський серфер об'їздив тридцятиметрову хвилю! Хоч для настільки великих хвиль сюди потрібно їхати в листопаді, але і ми свою порцію отримали. 

Схоже, що подібні любителі селфі часто потрапляють в сумні новини.

Назаре з гори.

Вісім місяців в році це місце є повним народу, але зараз не сезон, все відносно спокійно і малолюдно, тому ми змогли обрати ресторан на свій смак, і гарно пообідати.

Доречі, вперше в житті чашка для кави переросла чашку для чаю :)

Лавка біля туалету. Вай?? Зал очікування?

Наостанок - коротеньке відео хвиль, що знято з форта.