Сенс життя програміста

- Тато, що це?
- Ооо, це - в'язниця, за цими вікнами зовсім інший світ...
- А чому вони просто не можуть вибити скло, розпиляти грати пилою, і вийти?
- Їм не дають бензопил. В них навіть шнурівки забирають. Щоб не повісились.
- А чому їм не можна повіситись?
- Та просто начальству купа бумажок потім. Самі по собі вони нікому не потрібні.
(і тихо: "як і ми всі в принципі")
- Ти потрібен!
- Кому?
- Фейсбуку!
- Перепрошую?
- Тій маленькій кнопці, яку ти робив для Фейсбуку. 15 років. З купою інших людей. І взагалі-то не ти, а інші...

Варто було сказати це один раз, і мене тепер підколюють сенсом мого життя вже кілька років...

І все тому, що я мав необережність ляпнути про це

рік тому

З життя українського девелопера. Бабкомат. Вечір.

- Тато, банкомат такий великий!
- Там всередині звичайний компьютер, причому з віндовз.
- ?!
- Угу, те що робить банкомат - то в основному результат роботи програмістів! (чорт мене смикнув це сказати)
- І ти робив банкомат?
- Та де.
- А що ти робив?

(дискусія перебирається в машину)
- Ну... (розумію що взагалі-то хер його знає)
- Ну?
(перебираю в пам’яті проекти, які переважно були абсолютно жутким трешем із говна і палок, в якому до того ж був мінімум моєї участі. Згадую, що колись на Логіці був проект з відеокнопкою в ФБ, до якого я не був дотичний жодним чином, та про це принаймні несоромно розповісти)
- О! Кнопка в ФБ! Відеозв’язок!
- Круто! Скільки ти років працюєш програмістом?
- більше десяти.
- І за цей час ти зробив одну кнопку? Ти її один робив чи тобі помагали?
- Та де... Ну насправді не зовсім я. Але - знайомі...
- Тобто ти провів десять років на роботі, зробивши частинку однієї кнопки, та і то не ти, а твої друзі?
- Блін. Ну це не зовсім так...
- А як? Скільки часу ти на роботі тупиш?
- Що?? Туплю? Ну важко сказати. Годину-дві на день.
- Значить дві години в день ти тупиш, годину сидиш в фейсбуці, мабуть перевіряєш ту кнопку, що робив десять років не ти, а твої друзі, п’єш каву, водиш мене на роботу, і отримуєш зарплату... А ну як я подзвоню твоєму шефу і скажу хай спитає тебе що ти зробив за два роки на Перфекшиалі. А ти скажеш - нічого!
- Так, ладно. Тут небезпечна дорога. Давай мовчки.
- Якщо дві години в день ти тупиш, то за 10 років ти протупив два з половиною роки, я порахувала! А якщо порахувати скільки ти пив кави, то...
- Все, досить, тут небезпечне перехрестя, я не можу так їхати. Давай потім.

Права дитина. Як не крути.