Не Бу Хай

"Ми ж поїдемо на Небухай, правда? Там буде виступати Кому Вниз!"

Коли мова йде про Кому Вниз і Андрія Середу, в Іванки відключається свідомість, закочуються очі, і вона себе майже не контролює. Тому - так, ми поїдемо. Незважаючи на те, що формат фестивалю - Не Бухай - не дуже вписується в моє життєве кредо. Незважаючи на дуже погану погоду - дощ  і холод. І навіть на те, що вранці я потопив в каналізації свій GPS. Просто як знак з неба. Я витяг його з машини, бо хотів вдома вбити в ГПС координати фестивалю. І тут мені довелось підважувати важкий каналізаційний люк, рюкзак злетів з плеча, і ГПС відправився туди, де він вже ніколи не зловить жодного супутника.

Село Крупське вивело мою постбританську депресію на новий рівень. Журба піздєц. По щиколотки в болоті ми добрались до берегу Дністра, і побачили, що на фестиваль ніхто не приїхав. Точніше, людей було дуже мало, і мабуть більшість з них були місцеві і організатори фестивалю. Хоча програма була дуже цікава - сплав, повітряні кулі, купа забав, і навіть чемпіонат з хіпхопу з серйозними учасниками з різної географії. Суддя там був - чемпіон світу - я це не придумав, так сказали зі сцени! Здивовані аборигени поглядали на незрозуміле дійство з-під парасольок. Суддя кольору чорного шоколаду сидів в глибині накритої сцени, і мабуть молився духам дерев і річки, щоб помогли йому з цього місця виїхати. Погода підісрала всім і все. Половина забав була згорнута, половина успіхом не користувалась. Люди їли шашлики і пили чай, і тусувались біля музичної сцени.

Організатору нового і нікому невідомого фестивалю, без грошей, хтозна як, вдалось запросити крім Кому Вниз ще й Рокаш (чомусь без Іштвана) з Лос Колорадос з села Тетильківці Шумського району Тернопільської області - без перебільшення зірок, які є окрасою будь-якого заходу на заході. Причому запросити в таку дупу як село Крупське Миколаївського повіту Львівської області. Починаючи з Лос Колорадос всім присутнім стало сильно весело. Я впевнений, що місцеві знайшли десь джерело натхнення у вигляді джерела самогону, і сильно порушили формат фестивалю. Але охорона працювала жваво, хлопці явно були дотичні до інфізу, і знали прийоми смертоносні.

Об 11-й вечора, в цілковитій темряві, ми ледь дійшли до машини, що стояла в селі, і поїхали додому. На розвилці я повернув наліво.

- Мені здається, нам потрібно направо.
- Та ні, наліво.
- Ну ти пам’ятаєш, там же коли ми їхали - стояли бабусі. То ми їхали далі, потім повернулись, потім поїхали туди де бабусі, а потім знову повернулись, і поїхали прямо...
- Так, але після того ми ще раз повернулись, і проїхали від бабусь через головну дорогу прямо, і тому зараз нам наліво...

Проїхавши кілометрів десять, я піддався на ниття Іванки, і повернув назад. Ось розвилка. Їдемо, їдемо - нема ніц. Машин все менше, починається ліс. Ярослава прокинулась, і озирнулась довкола:

- Тато, ми вже у Львові?
- Та яке. Спи ще.
- Чого?? Де Львів?
- Я не знаю. Мама каже, що Львів - прямо, а я - що треба розвертатись. Але земля кругла. Єдине - в нас майже на нулі бензин, і скоро перша ночі.
- Що?? Ми загинемо!
- Хм. Та чого? На крайняк заночуємо в машині, ранком додому.
- Що?? Ночувати тут?? В лісі?? Ні! Тут же мавки!
- Які мавки?
- Такі! Вони водяться в лісах і висмоктують з тих хто заблукав душу. Я як була в таборі - в кіно бачила. Саме так як в нас. Машина заблукала в лісі вночі...

Ситуація навіть без мавок дійсно була не дуже. Абсолютно темна порожня дорога йшла через встелений туманом ліс. Все нагадувало сюжет тупого американського фільму жахів. Перевертні, часові провали, і все таке інше.

- Ми загинемо! Я не буду ночувати в лісі! Роби що хочеш! Я більше з вами нікуди не поїду!
- Ти, Ярослава, якісь молитви знаєш? Ти ж в школі вчила!
- Нічого я не вчила, везіть мене додому негайно!

 За кілька хвилин я почув ззаду бубоніння першої щирої молитви в житті дитини. А ще хвилин за двадцять ми побачили заправку WOG, і незабаром виїхали на трасу Стрий-Львів. Мавки не висмокчуть з нас душу. Навіть даішники на перехресті не висмокчуть з нас душу. Їм дуже холодно, і вони не хочуть нікого зупиняти. Тим більше, що їх вже майже немає.