Берлін очима скептика

Я міг би розповісти як проїхав тисячу кілометрів машиною до Берліна, як кльово було пити коктейлі, споглядаючи звитяжну працю повій ОранієнбургШтрасе, як дівчата вкривались мурашками, слухаючи Титанік від вуличного музиканта біля берлінського Дуомо. І ще купу всього позитивного. Але тоді я втрачу свій імідж песиміста і скептика.

Ми не мали жодних туристичних планів. Просто хотілося відпочити Іванку від її фестивалю, відвідати берлінських друзів, і втікти від львівської спеки. Адже берлінська погода не викликає захоплення в його мешканців, а значить, там точно буде прохолодніше. Весь тиждень ми обидва працювали, тому готуватись почали в 7-й вечора перед виїздом, який було призначено на 5-ту годину ранку - аби не їхати темрявою. Раптом виявилось, що якщо до поїздки не готуватись цілий тиждень, то всю підготовку доведеться запхати в один вечір напередодні виїзду. Робили робили, робили робили - поробили все, крім нових карт на ГПС і Іванчиного звіту. Наш ГПС заледве знаходить навіть власну хату, збудовану 130 років тому, не те що автобани, збудовані до Євро-2012 в Польщі. Поки я курочив і відчайдушно матюкав ГПС, Іванка робила і відправляла звіт. Очі вже самі собою закривались, тож коли лаптоп запропонував мені почекати двадцять хвилин на завантаження мап, я відрубався, промямливши крізь сон, що завтра ми нікуди не їдемо. Була майже перша ночі.

О 4:30 Іванка розбудила мене зі словами "Звіт прийняли", я ледь продер очі, глянув на екран лептопа без жодної надії, і зрозумів, що з мапами все ок, а ГПС грузиться. З певним жалем за втраченим сном, ми сіли в машину, і поїхали в Берлін.

Їхати тисячу кілометрів можна. Навіть після того як простояв на кордоні шість годин, і не спав майже всю ніч. Головне щоб на флешці вистачало музики, і поруч був хтось, хто не дає заснути. Автобан крут, слів нема. Якби його п’ята частина не була в ремонті, він був би ще крутіший. А то їдеш по обставленій фішками ділянці чи якимось селам і корчам, а потім стоїть шлагбаум і "Побор Оплат". Мінімум двічі я відчував, що заплатити за цю "Магістраль" мають скоріше мені, ніж я. В Берліні ми пообнімались з друзями, і поїли нетипові для українського програміста "Донери" від гостинних турків, коіх в німеччині куди більше, ніж самих німців.

"В Берліні просто досконала транспортна система. Завдяки їй - де б ти не жив - всюди близько. Вокзали, автобуси, потяги, метро - все поєднано в єдину систему. Ти маєш це побачити!" - розповідав я Іванці дорогою в Берлін. вона кивала головою, говорила який я молодець, і просила не спати наступні 10 годин дороги.  

"А ще там має бути прохолодніше. Ось я в нас на кордоні мало не здох, то там так не буває - завжди погода херова, що для стомлених 30-градусною львівською спекою навіть добре."

Але прохолодніше щось не ставало. В середу і четвер ми трохи погуляли, але гуляти по 30-градусній спеці було не дуже цікаво, тож ми вирішили поїхати на озеро. Поїхати, ясна річ, досконалою транспортною системою. Поки ми їхали, в небесній канцелярії хтось очевидно заснув на панелі приладів, і на дворі стало +35 при повному штилі. Ми тинялись по селу з озером, треба сказати, дуже затишному, і шукали щось поїсти і де б охолодитись. І тут я побачив ще одну чудову річ, яку хотів показати Іванці. Вуличний туалет. Автоматичний. Бесчєловєчний. Чистий. Ось він:

Я довго вмовляв її спробувати, але все марно - першому довелось йти самому. Двері за мною замкнулись, я взявся робити свої справи, і мені знадобився папір. Озираюсь - нема паперу ніде. Лише біля мене (дальній від дверей кінець туалету) кнопарь з іконкою. Придивляюсь - ніби книжечка, від якої відривається листок. Кллац! Туалет зашипів, двері відкрились. Не замок розблокувався - навстіж відкрились. Як в ліфті. Повністю, на всю ширину туалету. Мої відчуття в той момент важко було передати. Не туалет, а Форд Буаяр якийсь. Я проклинав німеччину і складні туалети без шпингалетів і клямок, спеку, і збочені мізки інженерів, що втулили кнопку виходу поруч з унітазом в протилежному від входу куті. Матюкаючись і силячись натягти штани на спухлі від спеки кінцівки, я тиснув кнопку ще і ще - найн. Туалет відкритий навстіж, люди ходять, Іванка сором’язливо відвертає очі. Враження жахливі, просто як у страшному сні. Людина розумна - вершина еволюції - раптом стає беззахисною і безпорадною перед страшним винаходом людства, що завдяки технічному прогресу стрімко наближається до прірви і самознищення. Брррр.

Від 35-градусної спеки мозок витікав з вух і очей, і тому ми дуже зраділи, коли попереду замайоріли кольори Лідла. Найприємніше місце в Зонах А і Б було для нас в той день саме там, бо там було холодно. Затарившись водою, ми пішли на зупинку, щоб вирватись з цього пекла додомцю. Там хоч можна лягти на ліжко, і не рухатись до пізнього вечора. А ось і зупинка. Ми врятовані! "Зараз будемо вдома. Я ж тобі говорив, що транспорт тут - крутий. Зараз на автобусі до метро, а там - руков подати. С-Бан рулить."

Просидівши на зупинці  двадцять хвилин, і не побачивши жодного автобуса з повішеного на стенді розкладу, ми почали підозрювати, що щось тут не так, і сіли на перший-ліпший автобус №135. Якого чомусь не було в розкладі.

В автобусі було добре. Досконалий автобус мав кондюк, опускався на зупинках до рівня парєбріка, і взагалі нам сподобався. Єдиний мінус - він висадив нас через три зупинки в сусідньому селі, пробубонівши щось німецькою. Крім нас "пощастило" ще афростуденту з айфоном і якійсь милій бабці, які порадились з водієм, і пішли чекати на новий автобус на зупинку поруч. Ми пішли за ними.
За десять хвилин Іванка почала нити, що автобусів мабуть нема, і потрібно їхати у зворотній бік. Фух. Мозок на той момент вже остаточно розплавився і витік на німецький асфальт. Опускаючи подробиці, ми сіли в автобус у зворотній бік, який хвилин за 40 довіз на до станції Шпандау - краю берлінського метро. "Головне добратись до метро. Там вже все близько стопудово"
Але після погляду на табло я зрозумів як помилився. До поїзда - 16 хвилин. 16 хвилин до поїзда всередині робочого дня! Я не можу стільки чекати. Я хочу додому, пива, і в ліжко. Я більше не можу ходити по цій пательні! Ми пішли на інше метро - так звану U-шку. Потинявшись переходами, ми зрозуміли, що ця лінія йде взагалі на єбеня, і нам абсолютно не підходить. Прочекавши 16 хвилин, ми заповзли в потяг, який йшов до кільця.
 "Кільце - то вже майже вдома. Три зупинки за стрілкою годинника - наша станція. Готуйся - за 20 хвилин ти будеш пити холодне пиво і згадувати це як страшний сон."
Сам я на той момент говорити і думати практично не міг, сидів з понуреною головою і бурмотів про холодне пиво. Як я візьму його в руки, як воно буде тягтися до мене своїми холодними губами, як я питиму його помаленьку з малиновим джемом, спижженим з холодильника господаря. Іванка мовчала, але на її фейсі була стурбованість моїм ментальним станом.
      Кільце! Тепер лишилось знайти кільцеву лінію, і проїхати 3-4 зупинки. Ми - вдома! Ми дійшли до кільця. Замість "Потяг за 1 хвилину" на табло світився напис, що кільце в потрібному нам напрямку не працює взагалі, і невідомо коли працюватиме. Я охуїв. Можна проїхати кільцем назад, адже воно кругле. Зупинок 30-40. Ми їхали через центр Берліна з трьома пересадками. Їхали сукупно три години двадцять кілометрів. Під кінець подорожі я купив в турка під хатою пиво, бахнув його залпом, і відрубався на три години. Більше я нікому не розповідатиму про досконалий транспорт Берліна...

Машина стояла на парковці торгового центру в 500 метрах від будинку, де ми жили. День парковки - 6 євро, парковка теж бєсчєловєчна. На початку береш талон, в кінці талон запихаєш в автомат, і він пише скільки ти йому винен. Платиш, прикладаєш талон до сканера, шлагбаум відкривається. Все дуже логічно.
"З Вас 24 євро" - сказав автомат. Кайне проблем. Куди пхати, де банкнотоприймач, де щілина для платіжних карт? Що, нема? Я правда маю заплатити 24 євро монетами? Я маю лише два євро сорок центів, вашу мать! Ах, вас це не гребе... Потинявшись парковкою, ми знайшли якогось дєда, що мав вигляд лепрікона. Ми спробували спілкуватись з ним традиційно для нас в німеччині - тицяючи йому в бороду парковочний талон, копійки, і банкноти, і роблячи руками паси між цими трьома артефактами. Але Лепрікон добре говорив англійською. Він порадив поміняти копійки в "Табако Шоп апстирз". Ледь знайшовши Табако Шоп, ми почали тикати копійки вже в турецьку бороду, і зрозуміли наскільки крутим був Лепрікон. Продавець Табако шоп не розумів навіть жестів. Силячись пояснити йому що нам від нього треба, я взяв в одну руку банкноти, в іншу насипав жменю копійок, і виставив руки перед собов. Головою і Іванчиними руками я намагався показувати що одне потрібно перетворити на інше. Але нічого не виходило. Біля нас почала збиратися публіка, і я зі зневіри просто сунув турку 20 євро. Які він повернув 2-євровими монетами. Виїхавши з парковки, ми почали шукати місце на ніч. Після фрагменту вулиці, де на 50 метрів було сім знаків Зупинка Заборонена, я впав у відчай. Досить. Я люблю Берлін, але хочу додому. Останній вечір - ми маємо сказати йому ауфвідерзейн.

Пункт відпочинку на автобані в Польщі.

Гігантські сірники в нашій квартирі. Горять акі смолоскипи.

Якщо не хочете паритись розводкою електрики - ось вам готове рішення.

Каменюки з різних континентів в ТірГартені.

Німці охолоджуються біля Рейхстагу.

Вокзал. В порівнянні з нашими - споруда з фантастичного фільму про колонізацію Марса.

В Німеччині програмісти не відкривають двері в кращі ресторани ногами, а збирають ваучери на вокзальні туалети.

Автомат для продажу цигарок на станції С-Бану. Поруч був автомат з продажу шоколадок,на який бридко було навіть дивитись, не те щоб щось з нього їсти.

 

"Сирники я готую так!"

 

Цей малий згодом обстругає нам машину в Польщі :)