Зразковий патріотизм

Про дітей

Воно дитина, воно не панімає шо папє тяжело
(С) Л.П.

      Чим більше я зіштовхуюсь з проблемами виховання дитини, тим більше я гублюся у численних рекомендаціях ще численніших спеціалістів. Насправді, питання дуже просте, і водночас дуже складне - "як зробити так, щоб діти слухались батьків ?". І хоча іноді в моєму надмірно думаючому мозку виникає інше питання - "а чи це взагалі потрібно і чи це в принципі можливо ?", я поки з ним борюсь, і тому ми його розглядати зараз не будемо.

Розвіяні міфи

На самом деле, блядь, 

мне очень обидно,

и хочется, блядь, вешаться,

от состояния панк-рока

в нашем великом Новгороде...

(С) Представитель группы Лес

Вступ

      Собачий холод, величезні відстані (площа міста - 1400 кв.км. проти 180 кв. км. Львова, і 650 кв.км. Києва), рускій мат і пияцтво, злі гопніки і ще більш злі безпридільні мєнти, що чіпляються до людей просто на вулицях - приблизно так уявляв я собі Санкт-Петербург і Росію загалом перед двотижневою поїздкою у північну столицю Росії.

Run lola, run :)

Думав про це щось написати, але це і так достатньо красномовно:

Ужаси нашего городка

Пук-лайк :)

8:30 - "поспав ок"
9:30 - "душик ок"

12:30 -  "Борщик в Кулінарна студія Крива Липа"

12:45 - "Борщик ок"

20:00 - "Стейк в The grill"

21:00 - "стейк ок"
22:00 - "Прощавай Львів, привіт Жмеринка"
22:30 - "Жмеринка - чудове місто !"

     Мабуть, успіх фейсбука і форсквера здебільшого полягає в тому, що вони знайшли якусь дуже важливу струну в певної категорії людей - бажання розповісти всім що ти з'їв і де ти був. Чомусь саме ці дві речі складають 90+ відсотків ленти соцмереж, що наводить на думку - для того, щоб бути до кінця щасливим - необхідно не лише їздити по світу якомога скоріше і дальше, і не лише їсти в престижних місцях, а й кожне місце наколювати на мапу, і неодмінно розповідати про це всім знайомим, бажано одразу в момент відвідування чи трапези. Канон каже до цього докладати фоточку найгіршої якості з вікна, чи фотку тарілки з залишками їжі. А якщо це медовий місяць чи романтична поїздка, на фото обов"язково має бути кохана. Одним словом, треба викласти в ФБ будь-який пук, і зібрати на цей пук якомога більше лайків.

      Завжди було цікаво навіщо люди це роблять. Це можна було б пояснити бажанням просвітити інших, і відкрити їм дива світу і гастрономії, та майже завжди ці коротенькі відмітки не несуть бодай якоїсь корисної і цікавої інформації - це просто бі-бі, яке сигналізує - "я теж щасливий, осьо де я є, ось що я щойно зхрумав ! А ну полайкайте мене". А по інший бік екрану інші люди сидять і клікають "лайк", ніби кажучи - "молодець, круто, мені_б_так".
         Цей пук-лайк синдром є дуже заразним, і передача вірусу відбувається теж через фейсбук наступним чином. Певно через те, що бачачи безмежне щастя людей, що постять фотки з хавчиком у престижних місцях, та месаджі типу "Прощавай Львів, привіт Жмеринка", інші думають - "Блін, а я чо пальцем роблений ? Щас я теж натикаю, щоб знали яким повноцінним і щасливим життям я живу!" В них з"являється відчуття, що їм треба зробити те саме, щоб не виглядати лохом, і... зробити бі-бі про це на ленті ФБ, щоб всі-всі про це знали. А далі відбувається ланцюгова пук-лайк реакція, яка полягає в постійній пук-лайк конкуренції - хто голосніше пукає, і кого більше лайкають.

      Незважаючи на ніби очевидну комічність ситуації, на пук-лайк синдром страждають часто цілком розумні люди, що з одного боку дуже сумно, а з іншого дає надію, що ця епідемія скоро мине, і люди зможуть отримувати задоволення від життя, не кричачи про свої досягнення на весь світ, і не вимагаючи, щоб хтось їх полайкав. І не засмічуючи в принципі корисні ресурси типу соцмереж нікому не потрібним пук-лайк спамом.