С-скромність

Про скромність

      Був я колись не такий наглючий і матьорий як от зараз, а юний і скромний комп'ютерний геній. І в мене було кілька клієнтів, яким я іноді допомагав щоб в них хоч якось працював Інтернет. Клієнтами їх назвати важко, бо вони в основному ніхера не платили. Скоріше це були мученики діалапа і об'єкти моєї комп'ютерної благодійності. Зате вони любили мене понад усе - як можна любити лише людину, що завжди готова допомогти, і нічого за це не просить. Деякі спілкуються зі мною і досі. Серед них був один чувак з шикарною двоповерховою хатою прямо в самому центрі міста, якому треба було від мене лиш одного - розібратись чому по гнилим обіссяним телефонним лініям погано працює діалап через модем, куплений за 15 баксів.

     Ми зайшли. Там все таке гарне, родина, діти, пес, і на столі апетитно димиться кастрюля з супом. Точніше, песик, маленький декоративний цуцик. Собаки мені за життя встигли так грунтовно набриднути своєю неадекватною поведінкою і несподіваними смертями, що я до них був абсолютно байдужий, і тому навіть не присів почухати того малого дрища за вухом.

      Ми пройшли нагору в святу святих - кабінет Магістра, і я ще на сходах відчув якесь незвичне зчеплення з килимом. Зазвичай килим відчувається чітко, і хапає ногу наче реп'ях, а цього разу одна нога ковзала ним наче ніж по маслу. Я сів за комп, господар пішов готувати вечерю, і тут я зрозумів що було не так в цій хаті з силою тертя. Розгадка полагала в тому, що вся моя права нога була в гівні. Так я в гості ще не ходив! І що тепер? Сказати якось незручно. Витертись нічим. Туфлі без шкарпеток тоді ще ніхто крім бомжів і алкоголіків не носив. На щастя, з кухні до мене піднімався аромат супу, який саме в районі другого поверху утворював неповторний складний букет з запахом гівна від мене, і давав мені тим самим шанс уникнути ганьби і зберегти честь мундира.

       Я ще трохи повозився, і мене покликали вниз - вечеряти. Спускаючись я спочатку стрибав на одній, потім ставив ногу на ребро, а потім вирішив, що краще вже тут, ніж на кухні, і від душі розмастив гівно по сходам і килиму внизу. Поки я дійшов до своєї винагороди за високоінтелектуальну роботу, нога була майже суха, і я з покерфейсом зайшов на кухню. Там за круглим столом сиділа вся родина, на столі стояв смачний суп, а під столом вовтузився той самий недо-пес, який так мене підставив. О - думаю - добре! Раз вони всі тут, заговнені мною інтер'єри ніхто не побачить, і я зможу по-тихому звалити поки мене не викрили. Тихо прийшов - тихо пішов, як то кажуть. Ми мило поспілкувались про високе, я похвалив суп, галантно розшаркався однією ногою, і перший вискочив в коридор - "часу мало, наступний клієнт чекає!"

     В тролейбус я сідати не став, щоб не засмердіти, і прошкутильгав три зупинки, з кожним кроком відчуваючи, як розтоплений собачий кал хлюпає в моєму черевику, і знищує його. Клієнт більше не дзвонив і не приходив. Можливо, йому не дуже сподобалась як я користуюсь приборами коли їм - того не знаю. Але точно знаю, що надмірна скромність - то є недобре. А ще - що не можна недооцінювати маленьких - вони іноді можуть насрати як бегемот...