Білий день. Чудова погода. Балкон. Балкон будівлі санчасті СБУ, що біля моєї школи. На балконі стою я, а під ним - троє полісменів. Полісмени ідеально виглядають, мають красіві кашкети, а один з них схожий чи то на констебля Фрейзера, чи то на Дікапріо в 17. Полісмени на щось чекають. На одного, здається на дікапріо, пада згори бичок, і всі дивляться на мене. Кажу - що хлопці сталось? Мєнти стоять не просто так. Їм потрібно забрати "труп жмура" з приміщення санчасті СБУ, в якій я ще по малолєтству лікувався. Ну, навпроти пам’ятника Пушкіну. І от їм не відкривають. Я кажу - а там же дзвіночок є, ви подзвоніть. Вся спецгрупа на чолі з констеблем спускається вниз дзвонити, натхненні свіжістю ідеї. Я з ними - з цікавості.
Кімната зі жмуром знаходилась саме там, де ухогорлоніс Вишневський рвав мені колись аденоїди, пообіцявши що зараз мене запустять в космос. Правда програма підготовки до орбіти обмежилась запиханням загостреного зсередини сталевого кільця мені в ніс, а перегрузки були пов’язані з тим, що огромна медсестра Ольга_Степанівна зажала мою голову, щоб мене не розірвала антигравітація. Коли все закінчилось, мені ще дали вітамінку С. Ну то таке. Небіжчик - засушений дідуган, лежить в передбанніку, там де Вишневський колись мив руки перед космічним стартом. Його оглядають, мєнти йдуть геть, лишається якась цьоця-церемонімейстер, яка має поховати ветерана, і чомусь я. Цьоця, схоже, не родичка, а корпоративний "похоронний агент". Такий похоронний агент був колись на моїй старій роботі, він тоже всіх ховав, і організовував поминки, половина гостей на яких віновніка торжества в очі ніколи не бачила. На айті-конторах наразі такої посади немає, бо галузь молода. Но ви готуйтесь, "час рікою пливе", тож рано чи пізно вакансія буде. Обряди, крім традиційних, включали якесь "посипання" і "заземлення" усопшего, і поки тьотя виконувала черговий елемент культу, я, як любитель історії, вирішив подивитись що за людина від нас пішла.
В передбанніку, біля виходу, стояв хрест з рушниками. Підійшов, глянув. На ньому пише - такий-то такий-то, 101.7 років. Чомусь саме так закарбовано, як ФМ-частота на приймачі. "Ого!", видихаю, ні...я собі дєд жичє прожив...
І тут за спиною чую - "Угу!". Повертаюсь - а дєд ворушиться. Ні, він не встає і не літає як Панночка у Вії, просто ворушиться і белькоче щось, і по всьому видно, що він зовсім не проти пожити і ще. Я біжу до цьоці, кажу - стоп, опускайте стєржні в реактор, похорону не буде, пасажир - живий. Тьотя мене ігнорує, але потім погоджується глянути на дєда, і переконується, що поховати його поки що не вийде ніяк. Він остаточно прокинувся і хоче їсти, чого з покійниками не буває.
І тут я думаю - йопть! Так це ж такий пост буде! Кінець упадку творчих сил і творчій імпотенції, дайош нові горизонти популярності! Треба то все записати скоріш, бо натхнення - швидкоплинне наче етиловий спирт. Мерщій на роботу. Через Парк Культури, вгору, от вже майже Обеліск, а там - Стрийський парк, і я в найкращому в житті офісі. І тут бачу, а на колі лавочок хтось сидить. Дивлюсь - ДамаСерця. Ну вона така - куда біжиш, а я кажу - Ти не повіриш! Зараз я все розповім. Вислухала, каже - оце так-так. Давай я тебе проведу! І чомусь починає роздягатись...
<censored>
Внизу вулиці Франка, як я туди потрапив не помню, сидять за грабовою колодою якісь знайомі з села. Наче Альоша і Юля. Женя, кажуть, ти як тут?? Кажу - ви не повірите, таке сталось, це просто ахтунг! Ми випиваємо, я розповідаю всю історію. І ще як Н+1 років тому я був на весіллі їх батьків, і бачив як ріжуть свиней, в той час як брат відмовився і провів цей час, закопуючи на садку чайник. Всі поринають у спогади, і випивають ще...
І тут все довкола починає складатись. Мозок розрізає найненависніший звук у житті кожної людини - стогін будильника.
- Мені сьогодні наснився дивний сон. Купа подій, а головне - відчуття, що нарешті я хочу це записати. Мить натхнення, якого вже давно не було. Але коли я хотів це все зафіксувати, я прокинувся і не встиг.
- Чому б не записати це зараз?
- Точно! Доречі, Ти там також була!
Кімната зі жмуром знаходилась саме там, де ухогорлоніс Вишневський рвав мені колись аденоїди, пообіцявши що зараз мене запустять в космос. Правда програма підготовки до орбіти обмежилась запиханням загостреного зсередини сталевого кільця мені в ніс, а перегрузки були пов’язані з тим, що огромна медсестра Ольга_Степанівна зажала мою голову, щоб мене не розірвала антигравітація. Коли все закінчилось, мені ще дали вітамінку С. Ну то таке. Небіжчик - засушений дідуган, лежить в передбанніку, там де Вишневський колись мив руки перед космічним стартом. Його оглядають, мєнти йдуть геть, лишається якась цьоця-церемонімейстер, яка має поховати ветерана, і чомусь я. Цьоця, схоже, не родичка, а корпоративний "похоронний агент". Такий похоронний агент був колись на моїй старій роботі, він тоже всіх ховав, і організовував поминки, половина гостей на яких віновніка торжества в очі ніколи не бачила. На айті-конторах наразі такої посади немає, бо галузь молода. Но ви готуйтесь, "час рікою пливе", тож рано чи пізно вакансія буде. Обряди, крім традиційних, включали якесь "посипання" і "заземлення" усопшего, і поки тьотя виконувала черговий елемент культу, я, як любитель історії, вирішив подивитись що за людина від нас пішла.
В передбанніку, біля виходу, стояв хрест з рушниками. Підійшов, глянув. На ньому пише - такий-то такий-то, 101.7 років. Чомусь саме так закарбовано, як ФМ-частота на приймачі. "Ого!", видихаю, ні...я собі дєд жичє прожив...
І тут за спиною чую - "Угу!". Повертаюсь - а дєд ворушиться. Ні, він не встає і не літає як Панночка у Вії, просто ворушиться і белькоче щось, і по всьому видно, що він зовсім не проти пожити і ще. Я біжу до цьоці, кажу - стоп, опускайте стєржні в реактор, похорону не буде, пасажир - живий. Тьотя мене ігнорує, але потім погоджується глянути на дєда, і переконується, що поховати його поки що не вийде ніяк. Він остаточно прокинувся і хоче їсти, чого з покійниками не буває.
І тут я думаю - йопть! Так це ж такий пост буде! Кінець упадку творчих сил і творчій імпотенції, дайош нові горизонти популярності! Треба то все записати скоріш, бо натхнення - швидкоплинне наче етиловий спирт. Мерщій на роботу. Через Парк Культури, вгору, от вже майже Обеліск, а там - Стрийський парк, і я в найкращому в житті офісі. І тут бачу, а на колі лавочок хтось сидить. Дивлюсь - ДамаСерця. Ну вона така - куда біжиш, а я кажу - Ти не повіриш! Зараз я все розповім. Вислухала, каже - оце так-так. Давай я тебе проведу! І чомусь починає роздягатись...
<censored>
Внизу вулиці Франка, як я туди потрапив не помню, сидять за грабовою колодою якісь знайомі з села. Наче Альоша і Юля. Женя, кажуть, ти як тут?? Кажу - ви не повірите, таке сталось, це просто ахтунг! Ми випиваємо, я розповідаю всю історію. І ще як Н+1 років тому я був на весіллі їх батьків, і бачив як ріжуть свиней, в той час як брат відмовився і провів цей час, закопуючи на садку чайник. Всі поринають у спогади, і випивають ще...
І тут все довкола починає складатись. Мозок розрізає найненависніший звук у житті кожної людини - стогін будильника.
Епілог
- Мені сьогодні наснився дивний сон. Купа подій, а головне - відчуття, що нарешті я хочу це записати. Мить натхнення, якого вже давно не було. Але коли я хотів це все зафіксувати, я прокинувся і не встиг.
- Чому б не записати це зараз?
- Точно! Доречі, Ти там також була!
No comments:
Post a Comment