Неапетитна історія

Після робочого дня чомусь дико хочеться їсти. Я хоч і не шахтар, та недаремно кажуть, що розумова діяльність теж віднімає багато енергії.

І оце сиджу я за столом, як тру програміст-господар_життя, їм Camembert з червоною ікрою, і тут заходить Ярослава. В неї для мене важливе повідомлення, яке не може чекати - "хочу какати". 

Як батько з багаторічним досвідом, я такими речима зазвичай не гидую, та камамбер від цього таки дещо втратив свій французький шарм. 

- Чудово, сонечко, йди !

- Я вас покличу.

- Добре,  буду чекати.

За деякий час зусилля малявки увінчались гучним успіхом, і вона задоволена вийшла з туалету, прийшла до мене на кухню, і повідомила про це ще раз.

- Сонечко,  тебе дуже прошу, давай не будемо про це за столом !
- Я не за столом.
- Так я за столом !

І я продовжив трапезу. Та тут зайшла Іванка:

- Я, звичайно, не хочу тебе перебивати, та як можна дістати какашку ? Нам завтра на аналізи треба - в школу сказали принести.
- Блін, та ви дасте мені поїсти ??

- сказав я, і пішов в туалет, де на той момент нас вже було троє.

Дослідивши ситуацію (подробиці я опущу зi співчуття до читача) , я дійшов висновку, що справа гнила і безперспективна, дав кілька корисних порад як це зробити іншим разом, та натиснув на батон зливу.

І тут пролунав зойк, і голосний крик:

Тато ! Я більше не можу какати !

, а за ним - голосний плач.

- Тобі какашку шкода ?? Я ніколи не бачив, щоб за ними так плакали...

І тут втрутилась Іванка:

- Так, Євген, їй шкода ! В школі всі діти будуть мати, а вона - ні !