Закарпаття, Вишка

Навигрібавши багато гівна перед відпусткою, в пятницю я прийшов додому, випив 2 гінеса для софт-ребуту моцку, та почав пакувати речі  в Карпати, де ми забронювали базу на 5 днів. І от коли все було спаковано, за годину до потяга, Ярослава знову почала кашляти уві сні, і Іванка сказала - треба до лікаря (!)

Де взяти лікаря - не сказала (традиційно), тож ми вдягнулись, і потопали через парк у приймальне відділення лікарні львівської залізниці. Світла нема, все мовчазне  і непривітне. Подзвонивши Н разів у дзвоник, і пострибавши трохи під єдиним вікном, де горіло світло і чулись голоси, ми зрозуміли - лікувати нас тут ніхто не збирається. Мій настрій важко було описати словами. Точніше, я намагався, але таких слів немає у жодному словнику. Врешті решт ми вирішили піти до лікаря в Ужгороді, хоча де там його взяти в суботу зранку також зовсім не уявляли.

В Ужгороді класна чергова лікарка дитячої лікарні оглянула малявку, виписала нам індульгенцію, і ми з чистою совістю поїхали у с. Вишка Великоберезнянського району Закарпатської області - повністю новий для нас куточок Карпат...
Виходимо з електрички Ужгород-Сянки на станції Кострино (за кілька кілометрів від польського кордону), де нас зустрічає господар.

О как ! Схема "обертання" потягів :)

Джип дяді Вані звернув на страшну дорогу, не доїжджаючи до села, і ми опинились у садибі  Золота Модрина.

Вперше ми були на базі, яка віддалена від цивілізації. В межах пішого переходу не було ані магазину, ані якихось інших атракцій, крім нескінченних гір. Це було і добре (тихо і чисто), і погано - традиційне смаження ковбасок не здійснилось.
Отже, садиба !

Колиба, яка є за сумісництвом центром спілкування і політичних баталій. Там є телевізія, а в ній - весь політично-тусовочний бомонд, рух якого часом викликав великі політичні дебати серед присутніх.

Дві суперові словацькі вівчарки - Бунда і Бася, призначення яких - охороняти отари овець. Дуже мирні, флегматичні, вміру смердючі. Ярослава з іншими дітьми тягали їх за вуха і годували вафлями Артек.

Стадіон на базі. З фантастично класним газоном. Один м"яч в мене злетів в урвище за базою, так  його і не знайшов (шейм_он_мі).

Старий-престарий і добрий-предобрий пес Джонні. Він вміє посміхатись (я як вперше побачив, то ледь не всрався), і дуже любить людей.

Зайка карпатська, звичайна.

На базі є навіть басейн, в якому Ярослава з корєшами плюхались, а потім ганяли по території як навіжені, щоб не застудитись.

Головний "корпус". Насправді ж просто красивий будинок, де живе дядя Ваня, та є декілька номерів для гостей.

Будинок, в якому жили ми. На першому поверсі баня, де жодного разу не було людей, тож в будинку ми були самі.

Номер зсередини. Все прикольно. Чого я не зміг зрозуміти - чому в ванній немає розетки під бритву.

Вид на базу з балкону. Ранковий ритуал ходіння по росі.

Олл інклюзів по-карпатськи. В ціну номера була включена вартість дворазового харчування, якого нам вистачало з головою на весь день. Ніякого ресторану, ніякого меню. Просто мама господаря готує їсти гостям. Просто і смачно.

Бунда на сторожі садиби - ворог не пройде :)

Тиша і краса довкола - неймовірні. Ані тобі людей, ані машин. Іноді навіть не хотілось йти кудись в гори - і тут добре.

Село Вишка - відомий гірськолижний курорт, дуже популярний серед закарпатців. Від львів"ян про нього не чув ніколи в житті. Підйомники витягують людей на гору Красія, довжина спусків з якої сягає 3200 м.  Підйомник сучасний, фірми Doppelmayr, все новеньке і гарне. Ми піднялись на гору на старому підйомнику "Ну Постривай":

Угу, тут я згоден. Ні за які гроші не зійшов би на цю платформу :)

Нажаль, на цьому місці фотоапарат сказав, що хоче зарядки. Далі ми вікололись від всіх, і рушили вниз пішки. Топали години три..

Снігові гармати біля підніжжя г. Красія. Їх задача - генерувати сніг, коли природа дає його замало.

Природа довкола чудова, але трохи не схожа на ті Карпати, де ми бували раніше. Перш за все тим, що ліс тут не хвойний, а листвяний.  Це незвично. Ну і мало води - через село тече потічок, але до виходу з села він дотікає дуже брудний - на той момент він вже наполовину складається з пластикових пляшок і прокладок. Не покупаєшся. Гарний і чистий струмок тече з Красії, але для окунання його мало. Пічалька. Лисих вершин довкола нема. Всі гори вкриті лісами.

На дорозі, що йде від бази просто на гору, було дуже багато мурашок, і їх дуже боялась малявка. Вона просто застрибувала на мене, і відмовлялась злазити аж поки під ногами не ставало відносно чисто.

Так починався один з походів в ліс. Виходиш на дорогу, шукаєш стежку, і вперед. Дуже цікаво :)

Місце стоянки і сну на природі.

Любить-не_любить :)

На базі було двоє хлопців, і один з них сподобався Ярославі. З ним вони разом "шукали ромашки для здохлого жучка", ганяли курей, та годували Бунду і Басю своєю вечерею.
Познайомились дуже просто. Щойно ми приїхали, Ярослава підійшла до Андрія, і сказала:
- Привіт ! Як тебе звати ? Давай бавитись разом !
- Давай !

І все. Як все в дітей просто, не те що в дорослих дядь і цьоць. От спробуй підійти до дівчини і сказати "Привіт, давай бавитись разом !" - одразу попадеш в розділ "придурки". А якщо скажеш "давай гратись" - то взагалі результат невідомий - від отримати по морді до грання :)
(слово "гратись" на галичині має значення "...сь" :))

Один раз  випадково став свідком розмови.
Ярослава:
- Я тобі подобаюсь ?
- Ну... в мене вже є дівчина.
- Та ну ! Ну і як її звати ?? (з явною недовірою в голосі)

Тут Андрій і Ярослава робили операцію жучку. Жука я не бачив, але підозрюю, що операція пройшла не дуже вдало.

Одного дня наші дороги розійшлись. Я хотів полізти на якусь вершину, Іванка хотіла йти в магазин, а Ярослава хотіла лишатись на базі з кулєгами. Врешті решт я вирішив показати чоловічий характер, сказав що йду в гору сам, кинув в рюкзак пляшку з водою, і пішов. Довго шукав місце для переходу струмка, довго потім дряпався вверх, через кущі, і от чую - шумить десь вода. Спустився до потічка, набрав води, вийшов на галявину, і... бачу - прямо мені назустріч піднімаються Іванка з Ярославою. Ніколи не думав, що така зустріч можлива. Видно, це була доля. Так ми і відсвяткували день народження Іванки - чокнувшись пластиковими пляшками:

"Золота Модрина" нам сподобалась - дружній, розумний, і без понтів господар, і чудове місце, де дійсно відпочиваєш душею.
Провідпочивавши так 4.5 днів, ми вирушили в Ужгород, де мали оглянути центр, замок, та відсвяткувати Іванчин ДН.

Ужгород

Місто Ужгород є найменшим обласним центром на Україні. Його населення складає 140 тисяч мешканців, і після Львова Ужгород здається дуже тихеньким і спокійним. В місті є чудовий вокзал, затишний гарний центр з купою кнайп, замок, Шевченківський Гай в мініатюрі, та мабуть багато чого іншого, що ми не побачили. Останній раз я був в Ужгороді років 10 тому, і ночував в нічліжці за 10 грн/доба. Тепер дозволити собі цього я не можу - сім"я...

Вокзал:

З фонтаном...

Кірпу тут поважають. Мало того - роблять на його честь отакі "каплички" !

Вокзал ззовні.

Одна з центральних вулиць Ужгорода. Здається, вулиця Волошина - президента Карпатської України - теж культова тут фігура.

Мда, а сарафанна мода таки сильно пішла вперед з часів моєї молодості...

Тут ми знайшли ірландський паб Egan, названий на честь ірландця, що допомагав розбудовувати Ужгород 100+ років тому, і відсвяткували там Іванчин день народження.

В пабі є класний аутентичний Гінес по 39 грн за пінту, і взагалі дуже демократичні ціни у порівнянні з львівськими закладами такого рівня. В Золотій Модрині ми зустріли справжнього ірландця, який сказав, що гінес в Eganі - правильний.

Ужгородський замок, історію якого я, нажаль, не гуглив зовсім:

Поглнувши на цю скульптуру, якийсь малий сказав "Іван Грозний убіваєт своєго сина" :)

Двір замку.

Ми просвічували цю криницю потужним ліхтарем, і побачили на її дні воду.

Каземати.

Катувати людей полюбляли у всі часи, але інквізитори були найкращими у своїй справі. Тут доводилось берегти психіку Ярослави, і відповідати на незручні питання для чого тут все це приладдя.

Підозрюю, що це не камертон, а ще якийсь прилад для ректального криптоаналізу.

Також підозрюю, що це зовсім не мирний монах, а кат :)

В замку є краєзнавчий музей, в якому багато цікавих експонатів.

Наприклад, на одному з стендів мене вразили свистульки, якими діти бавились 6 тис. років тому...

Гуцульські трембіти.

Я спочатку думав, що це барабан. Та насправді звук в цьому інструменті отримують за допомогою смикання за оцей хвіст.

Отак.

Таку трещотку ми робили в селі з батьком 30 років тому :)

Наші пращури цінували красу. Здавалося б - ну нафіга робити таку красиву грубку. Зроби рівну - легше мити, дешевше, і так далі. Ан нєт...

Коридори замку.

Деталь грубки.

Ще одне прикольне кафе в центрі Ужгорода.

Раніше  думав, що найважчі стільці у кав"ярні по дорозі до Дзиги, та в цій кнайпі стільці ще важчі. І ще Ярослава тут розбила посуд, тож грошей вистачило впритул :)

 

Дорога додому

Потяг Ужгород-Одеса. Треба сказати, що діти до 6 років подорожують залізницею безкоштовно, а з 6 років на них потрібно купувати дитячий квиток. З 14 років діти починають їздити вже не на дитячому, а на якомусь іншому. Виходячи з здорового глузду, логічно припустити, що якщо Ярослава має дитячий квиток, і виглядає точно молодше 14 років, то і свідоцтво про народження возити з собою непотрібно. Але працівники залізниці так не вважають. Трохи посперечавшись з провідницею-одеситкою, ми таки знайшли в наплечнику Ярославину метрику, і провідниця пустила нас у вагон, запевнивши, що кондиціонер працюватиме. В вагоні суперправильної провідниці, яка не бачить різниці між 6-річною дитиною і підлітком, ми знайшли двох зайців просто в нашому купе :)

А кондиціонер дійсно запрацював ! Працював десь хвилин 20, потім вирубився, і на моїй верхній поличці лежати стало зовсім хижо. Отже, пішов до одеситки, яка сказала "сєйчас", і знову щось подуло. На третій "сєйчас" провідниця заявила, що кондиціонер "сламался", і розвела руками. Ну буває - що поробиш. Техніка. Але стало сутеніти, і стало ясно - сламался не лише кондиціонер. В вагоні немає світла. От де знадобились мої ліхтарики !

Добре, що потяг йде через Карпати. На якійсь станції вже в темряві  вийшов з вагону - зупинка 10 хвилин. Станція Воловець. Під вагоном купа народу, провідниці - не видно. Хто курить, хто дихає повітрям після задушливого вагону. Вздовж потяга ходить станційний працівник і клацає молотком по колесах. Іванка з Ярославою теж виходять по моїй рекомендації, і теж дихають. 

І тут чувак з молотком починає ліхтарем показувати щось в нашому напрямку, провідниця сусіднього вагону кричить "Заходітє, ми єдєм !", і потяг... рушає ! Спочатку я подумав, що це перечепляють локомотив, але дивлюсь - потяг набирає хід. Тож ми починаємо застрибувати у вагон на ходу. Певна річ, спочатку жінки та діти, але відчуття - жахливі. Встигли всі. Сука-провідниця застрибує в вагон з іншого боку (!) Якщо хтось не в курсі - в такій ситуації до падіння під вагон - дуже недалеко. Сходи  в наших потягах зроблені таким чином, що для того, щоб ними піднятись, потрібна хороша фізична форма. А на ходу зробити це жінці з дитиною - взагалі складно.

Поматюкавши провідницю, і заклявшись по приїзді написати на неї скаргу - полягали спати, і спали майже до самого Львова.