Легенда про Білого Орла (або Битва за Бердичів)

        Дійові особи. 

 Начальник  відділу, куди належали всі прогресивні люди, добрий вусатий дядько на прізвище Граніч. В золоті часи Граніч керував колективом обслуговування комп'ютера серії ЄС в складі сорока+ людей. Комп'ютер займав цілий поверх, при купівлі його по частинах подавали через вікно підйомним краном. А розбирало його вже моє покоління. Це був перший і останній комп в моєму житті, в якого дисковод важив біля чотирьохсот кілограм, і мав двигун як в каруселі "Плутон" в парку ім. Гагаріна. Згодом невблаганний прогрес замінив все це однією персоналкою під керуванням одного напівтверезого погроміста, але не про це мова.

      Ящук - начальник сектору суперпрогресивних Інтернет-людей у відділі прогресивних людей Граніча. Люди в секторі були настільки круті, що їм навіть практично не давали набирати привітання і некрологи ("ти ж програміст"), що постійно траплялось з іншими секторами і іншими прогресивними людьми. Не давали бо боялись. Ящука. Юра мав скромні габарити, вроджену інтелігентність і культуру, але при спробі чужаків зазіхнути на час його підлеглих, він кидався на їх захист з такою відвагою і з такою зневагою до субординації, що особисто я завжди в такі моменти стрємався, хоча він захищав мене. Пригадую що сам став об'єктом атаки лише раз, коли по приколу помнув його колекційну монгольську купюру. Пам'ятаю що тоді мало не обісрався, все як в тумані.

     Генту - кавалер ордену Героїв Болграда, який завжди правильно відповідав на гасло-вітання "Водку буіш?", міг за великодні свята випити відро горілки, і взагалі був хлопець хоч куди козак.
        Я - єдиний блакитний комірець в секторі, бо програміст. Людина, що на відміну від адмінів мила руки після туалету, а не перед (старий жарт про адмінів, пов'язано з тим що в них багато брудної роботи). Мене як могли  берегли від брудних адмінських робіт, бо я один вмів писати код, і неофіційно вважалось, що в мене руки ростуть із жопи.

      Лисий дядько в світлому кОстюмі - представник відділу маркетингу заводу Чезар. Про нього майже нічого не пам'ятаю, окрім вживання слів "Вводная" і "Видвігацца", що мабуть означало його зв'язок з армією. Ну то таке, персонаж тимчасовий. Але саме він і став тригером...

Дія Перша

      Лисий дядько приїхав продавати нам нам українські DSL-модулі, так звані "Сіріуси". Сіріуси на той момент за масштабом прогресу здавались нам чимось подібним до планів Ілона Маска по колонізації Марса і Снікерса, бо по телефонній лінії обіцяли постійні 115КБіт на секунду, і при цьому телефон лишався вільним. Диво насправді було глючне, працювало так собі, але на той момент хтось в Конторі вже підписався це добро купити, і його купили. На вечір гостя вирішено було зводити в кабак навпроти - "Гриль", і культурно, без краваток, за горнятком чаю обговорити майбутнє Інтернету в житомирській області. А розвиватись, м'яко кажучи, було куди. Наприклад, весь стотисячний Новоград був підключений до Житомира каналом шириною три модеми Zyxel по 33.6кбс, а вся область на півтора мільйони потенційних єбонентів мала швидкість до Києва здається 2мбс. Щоб не завантажувати цифрами, зараз в кожного вдома в 5-10 разів швидше. На зустріч було запрошено лише Граніча, Ящука, і гостя. Ящук завжди в таких випадках вдягав шлюбного костюма, голився на глянц, пахнячився цілою банкою одеколону, і виглядав після тих процедур просто о...уєнно презентабельно. В шостій спустився Граніч з господіном послом, всі троє попрощались з нами, і зникли у невідомості. Ми трохи позаздрили і розійшлись.

      Вранці я приплентався на роботу о 8:15. Ящука ще не було. За столом чергової зміни сидів сумний ранковий Генту. Всім потрібно було на 8, і за порушення режиму бувало тра%али мозок, але мені одному було офіційно дозволено приходити на 8:15, за особливі заслуги перед людством. Це послаблення суворого режиму також якимось дивним чином вибив Ящук, бо побачив що я завжди запізнююсь рівно на 15 хвилин. Після чого я зазвичай став приходити на 8:30, ну але то таке.
Ну-с, ранковий ритуал, і до праці. За відсутності грошей і наявності спирту ми замість кави з коньяком пили тоді чай зі спиртом. Доречі, прекрасний тонізуючий напій. Принаймні, таких продуктивних років в мене не буде вже ніколи. Можливо зараз чай інакший, хз. Спирт видавали для протирки плат, хоча жодних плат в нас ніколи не було, принаймні таких що треба було б протирати спиртом. Тому ми протирали ним струни потрьопаних душ. Береш кілька ложок (пропорція залежала від ступені засраності душі) спирту з Юриної фляжки, заливаєш в чай, налитий з замаскованого чайника в куті за столами, і балдієш. Чому замаскованого - бо чайники в кабінетах було не можна, корпоративні пожежники за це лютували, після того як десь колись в 19хх-му році, в Казахстані, в якомусь РУСі (Районний Узєл Связі) згоріло все нахєр, і пожежний іксперд сказав, що то від чайника. Після того чайники геть заборонили. І, о ужас, кофе-поінтів також не було, і кухні також. Вапще нічого не було. Тому в нас був підпільний, алюмінієвий, донєльзя засратий чайник, в якому ми кипятили воду для чаю зі спиртом, і на якому в свята розморожували крабові палички...

       Чайну церемонію обірвав дзвінок Даші з Бердичева. Даша заслуговує на окремий пост, але якщо коротко, це найпесимістичніша людина з мною бачених. Думаю, це було через хронічну за...обаність роботою. Даша майже плакала у трубку, бо в Бердичеві не працював Інтернет, а в неї ще висів звіт бухгалтерії (на вчора), інвентаризація, і огромний дітородний орган на робочому столі в Інет-клубі, який вимагала негайно прибрати літня пані-оператор клубу.

       Такі ранкові дзвінки ніколи не віщували нічого доброго. Береш танкові навушники, невідомо звідки присутні в арсеналі, і йдеш в серверну. Шукаєш на колодках канал, тикаєш туди дротами, і слухаєш. Якщо каналу нема - дзвониш в лінійно-апаратний зал, просиш "дати генератор", пробити канал до ЛАЗу Бердичева, просиш Дашу послухати генератор від нас, і робиш ще купу нецікавих і дуже нецікавих речей. В серверній завжди було або дуже спекотно або дуже холодно, а з дротами завжди був бардак, який невтомно, навпинно, і  дуже дорого впорядковував Ящук. Він в тому бардаку трохи розбирався, а я за змінами встигав далеко не завжди. Ось вони - бердичівські модеми. Коли все гут, модеми мовчать, блимають вогниками, і ти прямо відчуваєш як вони перекачують біти. А якщо конекту нема - вони скажено верещать, шукаючи пару. А на екрані написано Multi D.R.O.A., що насправді означало якісь там біти статусу, але Саша з БарАнівки називав цей месадж просто - "мульти-дрОва". Зараз модеми саме були в стані мульти-дрова, тобто в процесі парування, причому без жодної взаємності з боку Бердичева. Це означало, що потрібно було лізти до дротів. А для цього потрібно знати контакти на кросі. А де ці контакти - чесно кажучи, х.й його знає :) Читаю записи - не бачу. Намагаюсь відслідкувати по дротам з модемів, але дроти в коробах. Генту не в курсі. Ящука нема. Тупік. І я набрав шефа...

Він відповів не одразу, і його голос видався мені дивним. Він був наче уві сні. Причому такому міцному, як в казці про сплячу красуню, слова з якої досі крутяться в голові:

...нє відать нічьіх слєдов 

круг того пустого мєста, 

в тому гробу твоя нєвєста...

- Шо Міхалич?
- Юра, йопть, ти де?? В нас тут Бердичів не робе.
- Шо?
- Капшо. Бердичів не робе вже годину. Скандал пздц, диспетчер вже дзвонив.
- Так шо ти, бля-нах, не знаєш шо робити? Канал є?
- Вот. Який там канал? Плінти на колодці які? Я там ні...я не розумію.
- Ти чо Міхалич, дурак? Я так пам'ятаю, без записів. Там 5,6,7 плінти на 2-й справа вгорі лінійці. Бл.ть ти шо сам найти не можеш?? Генту де??
- Хєр там, там же апще Володарськ на тих контактах. Є якісь записи??
- Так, візьми мій блокнот, той що я називаю "Те без чого я - дебіл", там де в мене всі паролі до цисок, там 10-та сторінка після Актіса, загнута така, я там ще чашку ставив, то слід є.
- Ніфіга не бачу. Де він?
- Та в столі зліва.
- О йобть, я в іншій кімнаті, йду. Як ти там, коли будеш?
- Та херово, бухали вчора так що мертвий. Може ввечері прийду.
- Алкаш. Нема того запису. Точніше, тут написано 5,6,7, але на колодках там інше. Кароче тре щось робити, мене тут четвертують скоро.
- Міхалич ти бля очі відкрий, мені що приїхати тебе носом тицьнути в контакти??! Там все як було, я бля півживий маю тобі пояснювати?!

Я щось неввічливо відповів, і в трубці почувся видих: "Я зараз буду", який прозвучав скоріше як останній хрип, ніж як щось що дійсно станеться. І я став чекати.

Хвилин за двадцять двері відчинились. Але в них ніхто не зайшов. На порозі стояла тєнь отца Гамлєта, тобто те що лишилось від Ящука. Виглядав він насправді так, що я одразу пошкодував, що його покликав. Людей з таким кольором обличчя я раніше бачив лише на похороні. Причому тоді руки в них були складені на грудях, а нижня щелепа підв'язана до решти голови. На ногах вони ніколи не стояли. За кілька секунд зомбак ожив, беззвучно пройшов за свій стіл, плюхнувся на стілець, і впав лицем на стільницю. В цей момент я зрозумів, що Бердичеву Інет сьогодні Бог скоріш за все не пошле. 

Згодом в кабінет зайшов Граніч, і заходився розпитувати мене коли буде Бердичів. Вигляд в нього був пом'ятий, але абсолютно живий - боєць він був тренований.

І тут за столом Ящук тихо захрипів:

- Гееенту. Гееенту!

- Шо, насяльніке?
- Візьми в кишені 10-ку піди куппиии сіік  сандора гооолд апельсиин! Лііітр!

Цей метод боротьби з пограничними станами він називав "Вітамінна бомба", і стверджував що то дуже помічне на бодун. Жодного іншого соку для бомбардування, окрім СандориГолд,  автор методу не визнавав категорично. Коли хтось пробував запропонувати дешевший замінник - він коротко і безапеляційно заявляв: Ето гавно!

І тут Граніч оживився.

Юра! Ти вже тут? Тобі зле? А знаєш шо! Я тобі тоді порадив би не сік пити, а зайти до мене, і бахнути 50 грам конь-яч-ку! У мене якраз лишилось! Ми вчора думали - ти Білий Орел (горілка така була), а ти виявився не зо...

Слово "коньячок" виявилось каталізатором процесів в організмі Ящука, і шлюбні крики бердичівських модемів  обірвав стогін 

Генту, відрооо!

Обряд очищення пройшов успішно, а молодий організм скоро взяв верх над черговою спробою його убити. Білий Орел підняв голову, стабілізувався, і заходився знову ловити миші і ми разом відновили зв'язок з Бердичевом.  За кілька годин, під перешіптування поремонтованих модемів Ящук вже розповідав нам, як він стругав з таксі на ходу, відкривши двері машини. Навіть з перебитими крилами Орел прилетів полагодити Інтернет, принісши в розхитаному горілкою дзьобі Надію. Як і все наше життя тих років, це був зразок служіння Справі.