Збіги

Раптом я помітив, що в моєму житті почали відбуватись дивні збіги. Отримавши два збіги за два тижні, я вирішив писати це в блог для статистики, тегуючи словом "збіги".

Збіг перший, приємний.

      Шість років тому ми вперше з малою Ярославою поїхали в Карпати. На базу Лісова Казка. Про це було кілька постів на блозі. Там ми жили по сусідству з парою з Києва, з якими ми потім загубились на 5 років. І от тиждень тому йду я берегом Синевирського озера, день робочий, людей мало, а назустріч мені - Олексій, Оксана, і двійко дітей, яких тоді не було. Першою реакцією було "Так не буває!"

Збіг другий, страшний

       В п"ятницю Іванка мала паті з подругами, в однієї з яких чоловік - теж айтішник. Я його не бачив кілька років, причому останній раз - на спеціально організованій вечірці, де він 100% мав бути. А так - в місті - років Н не зустрічав. Іванка розповіла, що він пішов з Іпаму, і працює на якійсь маленькій фірмі... точно, згадала! Фірма Nravo! Жодного разу в житті я не чув про цю фірму, але ввечері того ж дня я з таксі побачив, як мені переходить дорогу згаданий хлопець. Ввечері я розповів про це Іванці, а вранці наступного дня я прочитав в новинах, що власника фірми Nravo знайшли зарізаним у власному під'їзді.

Спочатку я подумав, що це дивно. Потім - "а може я вже параноік??", але Іванка розвіяла мої страхи: "Але ж це не може не видатись дивним!"

Дивовижне поруч

Якщо ти про щось мрієш, зроби це зараз. Завтра, субота, відпустка - можуть легко ніколи не настати. Мрії поруч, і дивовижні місця поруч нас, за ними навіть не завжди потрібно їхати край світу і просити візи.

      Я не пам'ятаю, коли прийшла мені в голову ідея зустріти схід сонця на найвищій точці Львова, але ми таки дочекались ясної теплої погоди, взяли пляшечку бургундського з канапками, і... викликали таксі. Таксист перепитався куди нам о 5-й ранку, і, переконавшись, що все почув вірно, закинув нас до ресторану Високий Замок, даючи голову на відсіч, що далі машиною заїхати неможливо (ги-ги-ги, машина насправді їздить аж до вежі). Подумки "дякуючи" таксистові, ми залізли по довжелезним сходам, і незабаром опинились на вершині в компанії двох молодих людей, які, судячи з їх вигляду, провели тут всю ніч.

Що мені ваше сонце? Я їсти хочу!

Схід сходом, а сеанси виховання - за розкладом!

6 хв до сходу.

Я був здивований, що ще до сходу сонця в місті досить світло - майже як вдень. Години так з 5-ї ранку, хоча сонце освітить нас лише о шостій.

Львів без машин і людей - абсолютно чарівне місто. За півгодини воно оживе, і буде поспішати, ревіти, смердіти. А зараз це казка, якої так не вистачає щодня...

І ось нарешті з'явилось сонце, дочекавшись ще двох туристів з зеркалками і двох людей, які прийшли сюди помолитися.

 

За кілька годин в цьому місті буде спекотно і незатишно, а зараз це фантастичне місце.

Перед спуском Іванка сказала замріяному мені: "Давай щодня зустрічати тут світанок!".
А Ярослава, порядком виївши наші мізки і заївши їх канапками (всіма що були), і випивши весь компот, сказала свою думку, яку я чую по кілька разів на день: 

Я більше ніколи з вами не піду!

 

Слава ВДВ!

Ось, на день ВДВ спусили фонтани!

Беркут проти ВДВ :-)