Товарищ Кім Ір Сен

      Північна Корея і Південна Корея - закляті вороги. Між ними - непробивний кордон. В Північній засів злий товарищ Кім Ір Сен, який вирішив, що за парканом  його народу буде краще. Він відрубав всім Інтернет, позабирав з магазинів ковбасу, і хоче випробувати чергову ядерну бімбу. А США - проти. Там сидить містер Трамп, який вирішив, що ядерна бімба в товарища Кім Ір Сена - це погано, і поки не пізно - треба є...нути по ньому Томагавками. Тими самими, якими колись індіанці намагались зберегти свою землю від чуваків, які вважали, що всі мають молитись одному Богу, а не якомусь там Сонцю. І от тепер США, разом з Південною Кореєю, збираються є...нути по північній, і рознести весь світ в ядерний пздц.

       Абсурд ситуації, про який ніхто давно вже не замислюється, в тому, що південний кореєць ну нічим від північного не відрізняється. Думаю, навіть самі корейці вже це забули. Вони зустрінуться десь на нейтральній території, йо...нуть разом якесь соджу, і згадають, як їхні діти ходили разом у школу. Їм би жити спокійно, і ходити один до одного в гості. Але ні - вони завзято готуються стерти один одного з лиця землі, бо так сказали товарищ Кім Ір Сен і містер Трамп.

      Прикладами таких ситуацій рясніє світ і новини, і все це вже давно викликає в мене питання - чому люди дозволяють правителям зробити з себе ворогів, що ладні витрачати мільярди на ядерну зброю, і робити один одному жахливі речі? Яка така причина, дійсно важлива для корейського селянина, є для того, щоб півострів розділити навпіл парканом, і перекидуватись через той паркан ядерними бімбочками? Яка причина, важлива для німецького народу, зробила з них звірів, що просто так взяли і грохнули 50 мільйонів людей, які від німців нічим особливо не відрізнялись? Яка причина, важлива для мене чи якогось москаля з Челябінська, є на те, щоб ми замість разом випивати на морі в Туреччині, поливали один одного Градами на сході України?

        Люди самі по собі, мабуть, істоти нейтральні. Їм потрібно скрізь те саме - зручне житло, смачна їжа, любов, нащадки, товариство. Їм непотрібні ані війни ані кордони. І чужі далекі території також, думаю, не особливо потрібні. Люди всюди +- однакові, всюди цікаві, всюди гідні поваги. Але в них є одна проблема - вони чомусь в основному хочуть, щоб ними хтось "правив". Обов'язково потрібен той, хто вкаже їм на генеральну лінію партії, видасть паспорти з гарним орнаментом, і вкаже куди кидати ядерні бомби. А такі люди завжди знайдуться. Вони правдами-неправдами вилізуть на вершину піраміди, нароблять якоїсь страшної біди, і потім кудись зникнуть, лишивши нещасній довірливій пастві розгрібати те лайно, в яке всі залізли під мудрим керівництвом чергового фюрера.

        Але ще більш цікаво звідки це все взялось. Це ж не просто так впало з неба. От візьмем звичайне українське село, де рідко коли знадеш два сусідні двори, що не мають взаємних територіальних претензій. А справа мабуть в тому, що ресурсів мало, а хороших ресурсів - ще менше, і тому люди споконвіку різали один одного за тінь від яблуні, що падає на межу сусіда, чи вбитий на метр далі кілок. І от щоб вони без кінця один одного не різали, утворились держави, які встановили правила (вони тепер називаються Закони), і позабирали собі священне право різати співгромадян (так звана державна монополія на застосування сили). І все це наче було розумно і справедливо, якби за це держави з часом не почали вимагати речі, які дуже вже далекі від потреб простого селянина з тінню на межі. Держави в особі лідерів почали розповідати людям як їм думати, які мати переконання, коли, де, і за що воювати. А за відсутність лояльності направо-наліво оголошувати зрадником, садити за грати, або й просто страчувати.

     І може все було б не так зле, якби лідерами в силу різних обставин часто не ставали літерально хворі на голову люди, яким хотілось то божевільних експериментів на 1/6 суші, то чистоти арійської раси, то зробити з однієї Кореї дві, то ще якогось антинародного движу. В результаті селянину діватись нікуди - він вже вписався за вождя, причому ще задовго до того як в 16 років йому потисли руку в паспортному столі Корольовського району міста Житомира. Свалу нема. Замість сапати грядки з рисом потрібно їхати в якісь єбеня, і будувати там шахтно-пускові установки для балістичних ракет класу земля-земля. Селянин може б і трохи попручався, але Держава ж розумна - вона вмикає телевізор, і він цілодобово вішає на вуха селянину локшину про гостру необхідність брати в руки шмайсер і йти валити якихось чуваків, яких він в очі ніколи не бачив і не побачив би. За кілька десятиріч він вже й забуває, що був колись вільним козаком, а не чиїмсь холопом.

От жеж пздц!

     Ці дві могутні держави вже тридцять шість місяців перебувають у стані запеклої війни, і ось з якої причини. Всім відомо, що яйця, перед тим як їх їсти, розбивають з тупого кінця, і так ведеться споконвіку. Одначе, коли дід його величності, ще хлопчиком, урізав собі пальця шкаралупкою, його батько видав закон, щоб усі під страхом найсуворішої кари розбивали яйця тільки з гострого кінця.
       Цей закон так обурив населення, що від того часу історики занотували шість повстань, внаслідок яких один імператор позбувся голови, а другий - корони. Монархи Блефуску завжди підбурювали наш народ на заколоти, а коли їх придушували, давали в своїй державі притулок повстанцям. Нараховують одинадцять тисяч чоловік, які не згодились розбивати яйця з гострого кінця, воліючи піти на страту.
     Не одну сотню томів видано про це питання, але твори прихильників тупого кінця не дозволено розповсюджувати і членів їхньої партії заборонено приймати на службу.
Імператори Блефуску не один раз подавали нам через своїх послів протести, обвинувачуючи нас у єресі та порушенні заповітів великого пророка Ластрога, викладених у 54 розділі Брандекроля - нашої священної книги. Та їхні докази нічого не варті. Адже в книзі сказано: "Всі вірні мають розбивати яйця з належного кінця". А котрий кінець належний - це, на мою думку, має підказати кожному його сумління або, в крайньому разі, вирішує влада.
      Останнім часом вислані нами прихильники тупого кінця зібрали таку силу при блефускуанському дворі, що між нами почалася війна, яка зі змінним успіхом точиться вже тридцять шість місяців. Ми втратили сорок великих кораблів і куди більше менших, а також тридцять тисяч ваших кращих солдатів та моряків. Втрати ворога ще тяжчі, ніж наші. Але тепер ворог закінчує будувати новий величезний флот і готується висісти на нашому березі, тому його величність, покладаючись
на вашу силу та відвагу, звелів мені розповісти вам про все це.
      Я доручив секретареві передати його величності мою глибоку пошану й довести до його відома, що я, як чужоземець, не вважаю за потрібне втручатися в їхні партійні чвари, але ладен віддати життя, боронячи його та його державу від нападу будь-яких ворогів...