От заката до рассвєта

... туди приїздять потусити з усієї Європи! Найкращий клуб! Тільки він зовсім не схожий на нічні клуби в Україні. Жодного гламуру і шику ти там не побачиш. Ця будівля - закинута електростанція на межі східного і західного Берлінів. Стара промзона. Район хіпарів - Кройсберг. Після падіння Стіни станцію самозахопили хіппі, і почали тут движняки. А згодом хтось поставив це на комерційну основу. Правда це в принципі гей-клуб, але ти не бійся - за дупу там тебе ніхто не хапатиме.
- Розвелось їх...
- Є трохи. Це Берлін!

- Ага, я в Інеті читав як якісь дівчата жалілись, що на них тут ніхто не дивився. І навіть в бібліотеці ніхто не намагався познайомитись. "Навіть в бібліотеці!" Вони були сильно збентежені.
- В Берліні взагалі всім на все пофіг, чувак. Чоловіки, жінки - то все анархонізм. Головне щоб людина була хороша. Свобода.
- Ясно. А якщо геї підійдуть до мене знайомитись? 

- Ну яке ти слово німецьке знаєш? Cкажеш Найн. Гвалтувати тебе ніхто не буде. Люди просто відпочивають і слухають "техно". Ширяються, курять, і взагалі всіляко "вмазуються", а потім танцюють. Зазвичай заходять в пятницю, виходять в понеділок. Ночами движнячать, вранці виповзають надвір відходити.

- Шо, і шприци валяються?

- Шприців не бачив. Пляшки і бички - це да, це скільки хочеш. Дорого зараз шприцами ширятись, є дешевші способи.

- А там вхід платний?

- З входом все складніше. Він-то платний, але не всіх пускають. Фейс-контроль може запросто вирішити, що тебе не варто пускати, і тебе розвернуть.

- А як вони визначають?

- Ніхто не знає. Фейс-контроль в Клубі - свого роду легенда. Це одна з фішок. Пускають на свій розсуд без всякої кореляції з одягом, станом, і статтю. Минулий раз переді мною не пустили двох красивих дівчат (прим. авт: хто був в німеччині - розуміє, що двоє гарних дівчат в Берліні - це суттєва частина популяції.) Один з фейсконтрольщиків Клубу після виходу на пенсію випустив книгу. І вона дуже популярна.

- А як там всередині - страшно?

- Як на мене, так абсолютно безпечно. Всі обдовбані, але якщо ти нікого не рухаєш - тебе теж ніхто не зачепить. Фейсконтроль якимось чином відсіює неадекватів.

- Клас! Я хочу це побачити.

- Але з фото нічого не вийде. Дуже сувора заборона. Камери забирають одразу, камери на мобільниках - заклеюють. Фото зробити жодного шансу нема. Але он чілл-аут зона Клубу, фоткай. Давай-но селфі на її фоні на пам"ять.

- А що там з туалетами? Може краще десь по дорозі...

- Туалети є, але от з ними доречі проблема - туди завжди величезна черга. І це - напрягає. Чому черга - тому, що саме там всі єбуться. Можна по 15-20 хвилин в черзі стояти.

- Як єбуться? Взаправду?

- Так.

- І то чути?

- Не чути - музика ж рубає. Там дуже крутий, чи не найдорожчий в світі, звук. Да, там є ще підземний поверх, але туди пускають лише своїх. Отам відбуваються реально жорсткі гулянки, і єбуться там ще більше, ніж тут в туалетах. Ладно, хорош триндіти, ми прийшли. Прохідна клубу. Все буде добре, тримайся мене.

Нас пустили. Фейсконтрольщик довго на мене витріщався, розпитував що мені там цікаво, і чи впевнений я, що готовий до того, що я побачу всередині. А потім нас пустили...

Якщо ви бачили фільм Тарантиненка От заката до рассвєта - в принципі там так само, тільки ще гірше. Завод Миколаївцемремонт в столиці Німеччини. Ви бачили передачу Олі Фреймут про ресторан Буковскі у Львові? Так Буковскі в порівнянні - мішленівський ресторан.  Всередині повно людей. Леді можуть бути в самих трусах, а можуть і в вечірній сукні. А можуть в вечірній сукні і з хаєром. З обстановки - хаотично розкидані старі дивани, на яких лежать і сидять тіла. Купа барів і танцполів, де ковбасяться люди. Під ногами апетитно хрумтять пляшки і м"яко амортизують бички. Підлогу майже не видно через стовпи диму від музики і цигарок. Я думаю це гніздо разврату досі не згоріло лише з однієї причини - там просто немає чому горіти. Бійок і агресії не видно - панує атмосфера загального щастя і наркотичної Благодаті. На залізобетонну тумбу вибирається майже гола баришня, і, трохи поковбасившись, тікає, струсивши попіл комусь на голову. Біля бару двоє чуваків не годні порахувати бабки за пиво. Стоять вдвох над висипаною на стійку горою євро, і безпорадно дивляться на неї як два барани. Бармен нервує, і намагається відновити в їх розмазаних наркотою мізках навички лічби, отримані в початковій школі. Але виходить погано. Хтось валяється в куті - спить. Вечірка в розпалі. Ми випиваєм ще. А потім ще і ще. В усіх трьох барах. В традиційному стані свідомості тут почуваєшся як вбраний в шлюбний костюм на пляжі...

Раптом лунають постріли. В стіні з"являється отвір, потім другий. Промені світла проникають в отвори від куль, розганяючи темряву. Кудись зникають голі дівки і обдовбані танцюристи. Татуйований бармен знову перетворюється на розграфічену залізобетонну колону. Двоє накурених баранів з купкою євро - на два бички в купці сміття. Променів все більше. В голові розвиднюється, і рука тягнеться за мобільним. 10:20! Час на вокзал! Біжимо по сходах в гардероб, гублячи дорогою чобітки. Ми ледве встигаємо вибігти, як годинник пробиває 10:30, і неймовірний клуб знову перетворюється на стару закинуту електростанцію, на яку моторошно навіть дивитись. Прощавай, місце поза часом і простором. Прощавай, Berghain!