Що робити, якщо...

Гугль це безцінний інструмент в руках досвідченого психіатра :-)

Вибух моцку

Після трудового дня ми з родиною вирішили повечеряти в Пепероні - чарівній колись піцерії біля стрийського базару. Робота за день заграла, і дух прагнув спокою і сімейного затишку у родинному колі. Смачна їжа у гарному ресторанчику, неголосна музика, спокій, родина поруч, кухоль пива - ну що іще потрібно для щастя ?

Дія перша. Пепероні.

Почалось все з затишку в сімейному колі - в Ярослави на пальці застряг перстень, і знімати його довелось інструментами під звук її сліз. Зняли. От, думаю, зараз смачно попоїм, пивом полірну - буде люкс. Пепероні приготували нам одну з найгидотніших піц, які я коли-небудь пробував. Заледве запхав у себе, хоча до того я думав, що погано приготувати піцу - неабияке мистецтво. Про якість пива і говорити годі - сеча гіпопотама. Але нічого - зараз прийду додому, наберу собі ванну, і відпочину. Не так сталося як гадалося - Ярослава дорогою вимагала в мене розповісти секрет про роботу, і для стимулу не давала мені йти, а коли я топтався їй по ногах - верещала від щастя. Дитині важко зрозуміти, шо папє тяжело, він цілий день вjobував, і йому хочеться спокою. Довелось гаркнути.

І от ми вдома. Тепер уже ніщо не завадить відпочинку і релаксу - зараз я наберу ванну, і 15 хвилин полежу спокійно, і ніхто мене не буде рухати.

Дія друга. Планшет.

Тук-тук-тук - прийшла Роксолана (ім"я змінене). Племінниця, що навчається, як тепер з"ясувалося, не на програміста, але в комп"ютерному коледжі. Вже скоро рік як навчається. Коли Роксолані щось потрібно, вона просто приходить до нас і сидить поруч, часто взагалі мовчки. За деякий час я здогадуюсь, що прийшла вона не просто так, і починається ділова розмова. Але сьогодні все ясно...

Роксолана хоче планшет. Давно хоче, і обробляє на цю тему бабу з дідом, а мене в обробці використовує як інструмент. І хоча я їй вже мільйон разів пояснив, що планшет не замінить їй в програмуванні лаптоп, з планшетного шляху її це анітрохи не збило, просто тепер вона хоче і планшет і новий лаптоп. Подальші події краще буде передати в прямій мові:

 - тобі ж потрібно буде програмувати, як ти це робитимеш на планшеті ?

- а в нас програмування вже закінчилось, воно тільки на початку було.
- як закінчилось ? твоя спеціальність яка ??
- комп"ютерні системи
- і ким ти будеш ?
- сказали, що програмістом
- то як в тебе могло програмування закінчитись в перші півроку ??
- так сказали

Добре, думаю, погуглю їх програму.

- як твій коледж називається
- я не знаю !!!

Тут вже не витримала Іванка:

- ну я все розумію, мене теж за 6 років не навчили що таке економіст, але щоб не знати де вчишся...

Я був вже не на жарт злий, і попросив Роксолану принести якісь документи, і тут виявилось, що назва коледжа, спеціальність написана в неї просто на бейджі ! Далі ми в гуглі прочитали, що її спеціальність все ж таки не програмування, що для неї було новиною.

От як тепер працює система освіти - студентам за рік навчання не тільки не пояснили ким вони будуть і де вчаться, але й що роблять і для чого потрібні ті, на кого вони думають, що вони вчаться... 

Не в силах більше цього терпіти, я висловив все, що я думаю про навчання і майбутніх програмістів, і поставив таки набирати ванну.

Дія третя. Сумна.

І тут прийшов тесть. Міцний (touch wood) дідуган і старий бандерівець. Африкан Свиридович (ім"я змінене) не на жарт цікавиться місцем на місцевих цвинтарях. І от саме в цей чудовий вечір він вирішив розповісти про свої переговори з гробарями, і ціни на однокімнатні помешкання в країні вічного полювання. Раніше Африкан Свиридович хотів місце в селі  з видом на Карпати ("дивись, який в нас тут такий потужний цвинтар, Євгене Михайловичу !"), тому я спитав, попередньо сказавши, що йому іще мабуть рано, і він має всі шанси пережити всіх довкола:

- А Ви ж в селі хотіли, передумали ?

- Так то ж везти мене треба !  Машину хто замовить ? 

- Та я думаю це не проблема.

- А потім там жеж поляну треба накрити ? Хто то зробить ?

Аргумент серйозний, нічого не скажеш, не знайшов навіть що заперечити...

 Я трохи послухав, мозок відмовлявся далі сприймати негатив, було відчуття, що його хтось їсть зсередини, і я вирішив пожартувати, сказавши Іванці:

-  Слухай, а давай твому татові місце на цвинтарі подаруємо на День народження !

Сказала, що я дурбелик...

Дія четверта. Аналіз мозку.

 Вода вже майже набралась, коли Іванка кинула на стіл результати якогось "картування мозгу" Ярослави, яке було з картинками і купою медичних термінів - абсолютно незрозумілих, і від того ще більш страшних.

Витримати я більше не міг, і тому сказав коротко і голосно:

- Заїбало !!! Лишіть мене всі в спокої, я хочу відпочити !!!

Дія п'ята.

"Вам, предводитель, пора лечиться электричеством."

Міхалич лежав у ванні, але вода не приносила йому жаданого спокою. Особливо коли Міхалич дивився на кран, що вже тиждень тік, і чекав на заміну деталі. Крани, планшети, цвинтарі, електроди на голові, студенти-дауни - все змішалось у свідомості, як купа гівняної їжі, запитої різносортним неякісним алкоголем. Все це гівно булькало, реагувало між собою, і провокувало ментальне вздуття, від якого не допоможе жоден Еспумізан і два пальці в рот.

Міхалич занурився у воду, виліз, бахнув на кухні 50 грам, і поповз до телевізора. Він заслужив спокій...

Перший лижний досвід

Оскільки на лижний корпоратив я не потрапив через заслання у Дублін, ми вирішили надолужити це своїми силами. На свій сором, за 6.5 років проживання у Львові, я жодного разу не катався на лижах у Карпатах, або хоча б в Альпах. А програмісти повинні кататись на лижах, як політики і бізнесмени грати у великий теніс, а джентльмени - в гольф. Отже, хоч погода і не обіцяла нічого доброго - мокрий сніг і вище нуля у Львові - ми під керівництвом Максима вирушили у Славське, яке здалося нам оптимальним місцем по ціні-якості. Електричка Львів-Мукачево має досить комфортні вагони 1-2 класів, дороги всього біля 2.5 годин, і ми висаджуємось на вокзалі Славського. Принаймні тут - в районі вокзалу - стоїть справжній лижно-туристичний хаос - на кожному кроці тут пункт прокату спорядження, поруч - сувенірний базар для туристів, а в кожній другій хаті - готельчик.

Окремо декілька слів про лижі. Їх кріплення не мають нічого спільного з тими лижами, які всі пам"ятають з дитинства. По-перше, лижні черевики важать декілька "кіля", зроблені з пластмаси, і абсолютно не гнуться. Мало того, ноги в них нахилені вперед, і ходити в них по рівній поверхні дуже важко. Кріплення до лиж зроблені таким чином, щоб лижі автоматично відстібались від ніг при нехарактерному навантаженні - це зроблено з метою безпеки, щоб не переламати кінцівки (але люди їх все одно тут ламають, і регулярно). Для цього при видачі лиж у клієнта питають його вагу, і виставляють її на лижі для правильного навантаження відстібання. Також дуже рекомендується кататись у шоломі, що врятувало багатьох людей від травм. Часто на гору без шолома просто не пускають.

З доставкою до гір теж проблем нема. Оскільки дороги до курортів відсутні, на вокзалі вас чекають десятки бобіків, який можна замовити за 100 грн.

За словами водія, в бобік вміщається до 15 невеликих туристів. Нас було 7-ро плюс водій.

Хвилин 20 страшної трясучки по карпатським дорогам, і ми опиняємось біля підніжжя гори Високий Верх і гірськолижного курорту Захар Беркут. Там платимо 170 грн за абонемент на день, сідаємо на підйомник, і їдемо вгору довгі півгодини. При цьому "сідаємо на підйомник" пишеться набагато простіше, ніж на нього сідається. Процедура така - люди стають парами, і їм під зад влітає крісло підйомника, на яке потрібно встигти всістися. З лижами на руках це не завжди просто, а якщо ви ще й з дитиною, яка теж має лижі - без навичок зробити це важко. Але це ще ніщо в порівнянні з зістрибуванням з цієї машини. Декілька разів я зіскочив невдало, за що був покараний тичком кріслом в зад. Наступного разу, на захотівши виглядати лохом, якого персонал рятує від злого підйомника, я добре підготувався, і зіскочив дуже скоро, за що отримав тичок кріслом вже в бік, і зауваження від персоналу за надмірну квапливість :)

Ось так власне і виглядає крісельний підйомник.

Ця заледеніла штукенція виглядала страшнувато :)

Вибравшись на вершину гори, і постоявши хвилин 5 на дуже сильному вітрі, жіночо-дитячою частиною команди було прийнято одноголосне рішення - на лижах не кататись, натомість йти в кабак, який завбачливо розташований на самісінькій вершині гори. А ми з Максимом вирішили, що чоловікам не пасує здаватись силам природи, і ми будемо спускатись униз на лижах.

І ми спустились ! Я рази три впав, але надалі потужним стимулом не падати стало те, що підніматися з положення лежачи досить важко. Вперше в лежачому стані я виглядав особливо miserable - особливо коли до мене підкотила інструктор-підліток, і пропонувала повчити мене за 150 грн на годину. Я відмазався, і вона неохоче подала мені руку... Чуть пізніше вже я трохи пощупав якусь дівчину з Києва, допомагаючи їй піднятись з подібного стану :)

А внизу - краса ! Вітру нема, світить яскраве сонце, і загорілі як цигани, місцеві продають їжу. Про це треба розповісти дівчатам !

Правда, розповідати дівчатам Макзілла поїхав один, оскільки з"ясувалось, що свій пропуск на підйомник я лишив Іванці, яка сиділа в кафе, а гроші, без яких її сидіння було некомфортним - забрав із собою :)

Вершина гори, і "ресторан" на ній. Єдине місце, де там можна врятуватись від вітру і холоду.

Вийти на початковий рівень лижника не становить проблеми для людини, яка колись на лижах стояла. А оскільки в дитинстві ми лижі любили, то я досить скоро мінімально "прочухав тєму", і мені навіть сподобалось. Секрет полягає в тому, що не потрібно дивитись яка крута гірка тебе чекає - ти все одно їдеш зігзагами, гальмуючи на поворотах. Якщо їдеш прямо - ти або профі, або придурок-самогубець. От що не сподобалось, так це те, що з дитиною тут робити нічого. Потягавши Ярославу на гірку в парку, я зрозумів, що це дуже важко, і підйомником я працювати не можу - після півгодини її катань я виглядав як кінь після важкої праці. А дитячої гірки з підйомником на комплексі Захар Беркут - нема. Є якийсь фіговий прототип, але на тій гірці я і сам боявся б з"їхати - вона вузенька, і на той момент була вкрита льодом - ворогом лижника.

Другий тип підйомника - "бугель". Цю штуку потрібно підставити собі під задницю, і вона штовхатиме тебе догори. Сидіти на ній не можна, і взагалі - по відгукам штука ця дуже незручна, особливо для бордерів. Я не пробував.

Він же, зблизька.

Втікли ми з гори десь біля 4-ї, більшість часу Ярослава провела в глибокому снігу, я - між нею і лижами, Іванка - між відігріванням чаєм, Ярославою, і схвильованим вигляданням мене на схилах Високого Верху.

Фото з підйомника.

Станція посадки внизу лижного спуску. Тут ми пхаємо картки в турнікет, і він пропускає нас до крісел.

Неймовірна штука. Заїхати на ній на вершину гори коштує 100 грн, але думаю воно того варте ! Я не знаю як воно їде, схоже, що рушійною силою є гусениця і направляюча лижа. Їде з дуже високою швидкістю.

Чекаю на Іванку і свій пропуск внизу.

Лижник з двома матрасницями.

Покатавшись на лижах, я зробив для себе декілька висновків. Перший - спорт досить недешевий, навіть для новачків. Вам потрібно буде купити щонайменше лижну куртку і міцні непромокні штані, краще мати ще й термобілизну. Другий - підготовка до катання на лижах - це геморойний процес через важке спорядження, нелегкі погодні умови, і т.д. Третє - це не так і важко фізично, як здається - за день нормально розвинена людина має вже "стояти на лижах".

Ну і четверте - незважаючи на нелегкість справи, воно того таки варте !

Ірландія, Маллахайд

У перервах між відвідинами об"єктів алкотуризму ми вирішили відвідати замок Маллахайд, що знаходиться у одноіменному містечку за 20 км від Дубліна. З токи зору логістики місто для нас дуже привабливе, особливо в умовах обмеженого часу. По-перше, там є море, яке ми шукали з перших днів, але до вихідних так і не побачили. По-друге, там є старовинний замок з 800-річною історією і 5-ма різними привидами, а по-третє - це давало можливість зацінити ірландські поїзди і вокзали.

Отже, вмовивши Тараса на ранній підйом (біля 9 ранку :)), ми вирушили на станцію Коноллі - один з вокзалів Дубліна, що знаходиться у центральній частині міста. Звідти неймовірно чистою і комфортною електричкою доїхали до неймовірно чистої і комфортної станції Маллахайд. Важко звикнути, що всі оголошення в потязі добре чути, електронне табло показує всю необхідну інформацію, а сходи зроблені таким чином, що для заходу у вагон не треба мати розряд зі стрибків у висоту, як в наших потягах. Запихаємо наші квиточки у автомат біля турнікету, і він випускає нас у місто. Ось воно:

Класний будинок, схожий на середньовічний замок.

Маллахайд справляє враження крутого місця для небідних людей. Все дуже мило, гарно, і чисто. Там ми знайшли чудовий паб, де випили Гінес по 3.50 замість звичних 5, і досить дешево поїли, дивлячись на ірландське море.
Але спочатку - замок. Нажаль, сам замок був зачинений на ремонт, але його можна обдивитись ззовні. Крім того, до замку прилягає величезна і дуже гарна територія, де прогулятись - саме задоволення.

За що можна вклонитись ірландцям (як і англійцям), так це за турботу про дозвілля дітей... Не буду повторювати, що все тут в ідеальному стані.

І це теж для дітей ?

Головний вхід у замок Маллахайд.

Перекладаю - "хто кине сміття на землю, тому голова сільради поставить фінгал" :)

Ну і ще раз вклоняємось ірландцям за їхні газони, які виглядають рівнішими за килими :)

Оскільки замок був зачинений, ми вирішили прогулятись довкола...

Як би ви думали, що це ? Ми не одразу зрозуміли, що це інструкція по користуванню... "брєвном".

Це ще одна інструкція.

І нарешті апогей - інструкція по користуванню турніком з детальним описом процесу підтягування. Я стою вище рівня "advanced" :)

Просто сосна. Інструкції по користуванню нема.

 І нарешті, море ! Ірландське море тут розкішне, з гарною набережною.

Традиційно помочивши ноги у новому морі, ми повдихали його чудове повітря, і вирушили назад - у Дубліні на нас чекав завод Джемісон...