Прогноз погоди

Я ніколи не мав ілюзій щодо прогнозів погоди, але іноді їхні гадання на послиненому пальці виходять за межі добра і зла:

Ух капєц, +34-37!

Текс, глянемо http:/yr.no:

Різниця між прогнозами не багато і не мало - 16 градусів!

Дураки і дороги

      Як людина, яка часто щось ремонтує, я звик до простого, і, здається, очевидного основного принципу - якщо ремонт проводиться в публічному місці, час його виходу з ладу повинен бути мінімізований. Ще працюючи в Укртелекомі, ми переносили стойки глибоко вночі, щоб якомога менше людей постраждало від цього вандалізму.

       Зовсім не те у Львові. Неможливо не дивуватись, споглядаючи ремонт доріг у нашому місті. У місті, де вулиці вузенькі, а машин багато, і тому кожна дорога перетворюється на "дорогу життя", практикується наступна революційна технологія.

Пункт перший. Повний дестрой.

    В цьому пункті всі дороги, які заплановані до ремонту на наступні півроку, знищуються важкою технікою. На місце приїздить купа бульдозерів, які здирають бруківку разом з тротуарами і люками, а на місце одного з люків ставиться гігантська чавунна параша для робітників. Якщо проводити аналогію з роботою програміста, то першою дією масштабного рефакторингу є повне відключення прямо в продакшені всіх фіч, код яких планується рефактнути за наступні півроку. Занавєс!

Пункт другий. Активний.

   Далі на сцену виходять зо два десятка робітників, які дуже активно порпаються у нутрощах дороги, і викликають в душах громадян серйозну надію, що зроблять вони все дуже швидко, і все не так вже й погано. Ну знесли половину функціонала в продакшн-системі, ну але помилку свою зрозуміли, і тепер сидять ночами аби все запрацювало! Буває, всі помиляються... Потерпимо. Зате потім матимемо чистий порефакторений код без багів!

Пункт третій. Таємничий.

   На четвертий день активного рефакторингу-ремонту громадяни з подивом помічають, що робітники з дороги зникли. Їх немає. Параша стоїть, матеріали на місці, але дорогу ніхто не робить. Лише двоє-троє людей епізодично колупаються в рештках дороги, але результатів не видно жодних. Їх і не може бути. Не можуть поремонтувати дорогу два вуйка з киянками, навіть якщо в них по шість рук.

Нема комітів. Програміст, що робив рефакторинг, стомився, і перемкнувся на інший баг. А про рефакторинг - забув, і тому юзери криють його матом і сидять без ключових фіч, не розуміючи що відбувається, і коли це закінчиться.

Невже ті, хто сидить в ратуші, не розуміють, що спочатку потрібно зробити одну дорогу, але швидко, а потім закривати наступну для ремонту?

Тьолки, гроші, два патики

Мене тоже одна тьолка любіла. 

Но у нєйо, панімаіш, только тєло 

красівоє, мозгі савсєм атсутствуют...

(С) Л.П.

Вступ

Ця історія трапилась кілька місяців тому, але тоді пост на цю тему я закинув, і от зараз прийшла його черга...

      На початок святкування промоушна одного з друзів я мав один боржок перед сумлінням - огородити газон під будинком. Отже, полишивши паті на самому початку, я пішов в будівельний магазин, який знаходиться по дорозі з роботи в центр, та придбав там два двометрові бруски повні скалок, які можна порубати на кілочки для огорожі. А оскільки в офіс це перти не хотілось, я лишив це в траві під Міленіумом, не дуже приділяючи увагу маскуванню, і не дуже сподіваючись знайти патики на тому ж місці. І пішов на свято...

Дія перша.

Лівий берег

   Традиції ходити після свята на чай з морозивом в Лівий Берег зраджувати не можна. Навіть якщо в тебе в руках склеєні скотчем 2.5метрові бруски зі скалками, які я без проблем знайшов на тому ж місці, де й лишив 5 годин тому. Походивши довкола Оперного, я знайшов для них затишне кубельце за однією з колон, і ми зайшли всередину.

    Філософські розмови під морозиво і 50 коньячку в хорошій компанії - неодмінний атрибут будь-якого свята з друзями. От і цього разу все було чудово і йшло за накатаним і сто разів відпрацьованим сценарієм, аж доки бортові системи деяких не засікли компанію самотніх дівчат за сусіднім столиком. Дівчата пристойно виглядали, і були досить симпатичними, тож хтось запропонував пересісти до них, замовивши перед тим всім морозиво. Хто шанує традиції, той знає, що це - суттєве порушення протоколу, яке досі не практикувалось жодного разу. Але було вже пізно...

     Ми напевне відвикли, але дівчата поводили себе дуже дивно, і спілкувались також. Хоча може це вже не дивно, я не знаю. Як би це сказати коректніше... В порівнянні з ними будь-який портовий вантажник - професор філології. Їх ротики цвірінькали здебільшого відбірним матом, але з потоків підсвідомості можна було зрозуміти, що частина з них навчаються на медиків, а частина - працюють в одному з вишів в центрі.

- Дівчата, а можна запитати - що ви святкуєте?

- Нічого, так просто - БЛЯДЬ нахуярились.

У перервах вони мовчали а також постійно кудись зникали по одній і парами. Поспостерігавши за ніжними створіннями, я зробив висновок, що вони допомагають одна одній блювати десь поруч. Оскільки "нахуярюватись" в компанії прекрасних дам ніхто особливо не прагнув, ми откланялісь, забрали патики з-під Оперного, та зібрались було додому...

Дія друга. Тьолки

"Хочу на стриптиз! Я ніколи не був! Please please please" - канючив я, оскільки спати все одно вже було пізно, а на стриптиз я хотів з дитинства давно. І ми рушили в один з крутих клубів поглазіти на оголену дівчатину. Попереду всіх крокував я з патиками, які виконували роль посоха, і робили мене схожим на філософа-мандрівника.

      Одна проблема - в нічні клуби не пускають людей з двометровими дошками, тож я припер їх до дерева просто в самому центрі, і ми зайшли всередину.

     Тут інший формат - все чесно, і нікому не потрібно ставити морозиво. Крім того, дівчата не гонять матом, і хоч і зі скрипом, можуть зліпити докупи дві слові, не використовуючи мат в якості сполучників. Хоча щодо морозива я трохи перебільшив - вони замість морозива п'ють коктейлі.

    Схема наступна - шість дівчат в костюмах зайчиків і інших казкових істот крутяться по черзі біля шеста, демонструючи добру фізичну форму, і все, чим наділила їх матінка-природа. Спочатку було схоже на якийсь утрєнік, але в фіналі з костюму не лишається майже нічого, і артисти йдуть в зал розкручувати клієнтів на чайові (їх чомусь потрібно запихати артистам в труси), і приватний танець. 

     Дивився я на все це, дивився, і згодом почав підозрювати, що зі мною мабуть щось не так - оголені тіла не спричиняли в мозку і іншому організмі жодних відгуків, і голі фігури як жінки категорично не сприймались. По-перше їх було шкода - тут жеж холодно. По-друге, в голову постійно лізли різні думки - про те, як вони відмиваються від всіх цих відбитків лап, які всю ніч їх мацають, і про те, що зараз хтось вкраде мої дошки.

      "Треба спробувати ще приватний танець" - подумав я, і повідомив про це одну з дівчат, які сновигали перед очима. Вона миттєво перебралась мені на коліна, і ми стали чекати кабінку. Організм мовчав.

"Так, я не можу більше чекати, я зараз засну!" - сказав я після півгодини чекань. Дівчина зрозуміла, що з її трусів вислизають 200 гривень, і потягла мене в кабінку.

      До цього я думав, що в словосполученні "приватний танець" ключовим словом є "танець", і тому геть розгубився, коли в кабінці дівчина, одним рухом скинувши з себе абсолютно все, накинулась на беззахисного мене, і почала мене "приватно танцювати". Менш за все це було схоже на танець, скоріше на один з роліків на моєму лаптопі. За мої 200 гривень вона мене досить сильно потовкла, а організм вперто мовчав. І не просто мовчав - чомусь хотілось, щоб танець "дами пріглашают кавалєров" скоріше сі скінчив, і мене відпустили...

      І тут тихенько процвірінькав дзвоник. Як в школі. Бац, і все! Я пам"ятаю, що дзвінок для вчителя а не для учнів, але вчителька виявилась напрочуд пунктуальною, і, на щастя, не стала дописувати до крапки. І не примушувала до цього мене. Вона і так добряче стомилась. Думаю, якби ще трошки - мені настав би каюк - баришня була енергійна, і працювала на совість. Я огледівся по боках, знайшов футболку, поклав 200 грн на стіл (на той момент іншого варіанту для чайових не було), і, подякувавши, вийшов з кімнати.

Епілог

     5-та година ранку - чудовий час у місті. Ані машин, ані людей. Лише поодинокі туристи і двірники, лише троє сонних втомлених розвагами козаків, лише зліплені докупи скотчем два 2.5-метрові патики.

- Хєрня це все.

- Грошей шкода. 

- Сагласєн, повня фігня. Ніяких відчуттів. І ще дошки могли спиздити...

- Ну давай фото. З дошками!

- Давай!

  ...

- Тато, де ти був? 
- Та так, святкував дещо.
- І як?
- Знаєш, Ярослава - твоя мама просто ідеальна, я б дуже хотів, щоб ти була схожою на неї - справжньою леді. Обіцяєш?

Вона сміється. Це найприємніший момент за останні 20 годин. І це - безкоштовно...

Unauthorized access prohibited

Нещодано помітив, що у Львові почали встановлювати домофони на будинки в центрі:

Раніше домофонів в центрі практично не було, оскільки брами в центрі всі нестандартні, квартир в будинках мало, а кабелі такими будинками прокладати важко через нестандартну геометрію і відсутність кабельних шахт

І ось нарешті справа зрушилась ! Домофонщики відточили технологію, і тепер я все більше бачу домофонів на старих брамах. При цьому двері і рами не міняють на залізяччя, а підсилюють сталевими пластинами, на які і ставлять магнітний замок.

Не лише оллінклюзів

Переважно до Туреччини ставляться як до країни вічного олінклюзіва, і забувають, що країна дуже цікава в історичному і культурному плані. Навіть я - любитель історії, який тричі був в цьому регіоні, лише на третій раз спромігся відвідати таке диво, як античне місто Сіде.

Прямо серед морских готелів і моря шарового пива я знайшов справжню казку, якій більше двох тисяч років!

Ще в готелі, побачивши кілька очевидно старовинних елементів, я почав підозрювати, Туреччина це не лише море і пиво Ефес...

Без назви, або "все через жопу"

Місяці два назад по ящику показали табло, яке в реальному часі показує рух трамваїв, які будуть прибувати на конкретну зупинку. І не десь там в лабораторії, а на зупинці по вул. Франка! Отак це виглядало: